Синопсис фільму «На висоті» (High life) такий, що враження по ньому ніби і не складеш: у близькому майбутньому людство відправляє у далекий космос, до найближчої чорної діри, космічну станцію, екіпаж якої за виключенням капітана і пілота, укомплектовано злочинцями, приреченими на смертну кару чи довічне ув'язнення. Місія станції — пошук способів отримання енергії від чорної діри. Паралельно на станції силами демонічної лікарки проводяться експерименти з запліднення яйцеклітин, проте радіація призводить до смерті ембріонів і немовлят. Зв'язку з Землею немає — лише одностороннє спілкування, де з Землі приходять випадкові кадри, а зі станції — щоденні звіти, які продовжують роботу систем підтримки життя на наступні 24 години. Зворотнього квитка немає ні в кого. І нічим хорошим це закінчитися не може. А все ж.
Фільм 2018 року, його зняла французька режисерка Клер Дені, загалом фільм можна вважати франко-британським, за акторським складом зокрема. У фільмі знялися Роберт Паттінсон, Міа Гот, улюблениця режисерки Жульєт Бінош і навіть Андре 3000 з Outcast.
«На висоті» — відмінне кіно за багатьма аспектами, і знак якості помітно вже тому, що воно має кілька вимірів, різних кутів огляду.
Під першим і важливим це — європейське кіно про космос. У ньому проігноровано абсолютно всі (і погані, і хороші, і нейтральні) кліше космічної тематики Штатів. Тут немає ковбойщини, пригод, пошуків, катарсису, зрештою, теж немає. Космос очима європейця — це покарання, приречення, робота. Космос — ворожий, мертвий, у ньому не летять американські (чи антиамериканські — яка різниця) зорельоти, у ньому не відбувається нічого. Він нічого не обіцяє, окрім, звісно, певних наукових проривів і, можливо, незрозумілого економічного зиску. Це не радянсько-американська агітка, тому у жодної людини на борту не горять очі. Причому це не метафора, командир експедиції, головна людина станції, зрештою помирає втрачаючи зір. І гідність.
Навіть візуальний ряд демонстративно дистанціюється від форм і кольорів, якими нам зображують історії про космос: станція — буквальний паралелепіпед, і це красиво і смішно, символічно і достатньо. Навіть скафандри команди створені з матеріалів максимально далеких від ультрасучасності, футурореалістичності. Ба більше — покриття костюмів вкрай нагадує мішковину. Яка робить мешканців станції подібними до середньовічних пейзан — знеособлених (називають одне одного на прізвиська, звідки у селянина прізвище), атомізованих (діалоги — це рідкість) суб'єктів верховної волі, настільки далекої, що її не відчуваєш.
Інший кут — це історія про пересить і утримання. Головний герой, якого грає Роберт Паттінсон, — єдиний, хто не здає сім'я і не бере участі у проекті з заплідненням яйцеклітин. Процес відбувається лабораторно, тож для задоволення потреб на станції обладнана спеціальна кабіна з секс-іграшками в дусі розпусників ancien régime. Ставлення до цієї камери — це окрема лінія (відносно коротка, але важлива), як і вихлюпування бруду людської природи за її межі. І помирання капітана, і перша насильницька смерть, і відьма-лікарка — усе про це.
Розпуста, відчай, смерть — усі вони, зведені до побутової рутини, не викликають відрази чи, навпроти, розуміння, просто існують як тло людського єства. Яке, очевидно, є сенс бороти.
Ну і третій (хоч, припускаю, не останній з можливих) — це батьківство. Last but not least вже тому, що цим фільм буквально починається, цим і завершується, створюючу арку, під яку пролазить усе зображене. Врешті решт герой таки стане донором сперми і єдина дитина, яка виживе буде його донькою. І в результаті низки трагічних подій (що особливо зачіпає — на диво елегантна подача огидних вбивств) вони лишаться лише вдвох на порожній станції — аутичний батько і немовля. У кубічній бляшанці, яка обертається на поступово нисхідній орбіті довкола чорної діри. Без шанса на порятунок, але не без шанса на любов.
Батько ростить доньку як вміє — облаштовує їй манеж і горщик, годуючи і спілкуючись — з нею і самим собою. Вони житимуть чи виживатимуть там роками. Аж поки вже вдвох — батько з донькою-підлітком — не зустрінуть іншу таку станцію. Ну, хоч фінал треба не розкривати.
Це не щемливе кіно, завдання якого витиснути з ока сльозу (самотній батько — це все ж відомий троп), попри мій переказ фільм темніший і гірший, безвихідь тут не лише тло і контекст, але й закон буття і замінник світла в кінці тунелю. Та все ж попри це, чи пак — підкреслена цим, в цій історії є жорстка, трохи лякаюча, але чесна відданість і любов. Яких, скоріш за все, достатньо.
Ну, і особисте. Моє осмислення батьківства почалося до народження доньки і, як не дивно, пара епізодів були пов'язані з кіно (точніше, серіалом і кіно, але мова про останнє), які дали неочікуваний, але до біса гострий інсайд і лишали мені післясмак, якого я так досі і не зміг позбутися. Я подивився цей фільм 2019 року, вірогідно десь за рік до народження доньки. І він лишив по собі враження, яке я довго не міг осмислити чи зрозуміти. Настільки, що це був, мабуть, справді перший фільм, на який я відчув, що маю записати кілька слів. Ну і звісно не записав, але про нього щось таки зрозумів. Або розуміти почав — уже коли народилася моя власна донька і я отримав шанс самому пробувати будувати ці стосунки.
А космос у фільмі красивий, але рівно настільки, наскільки красивий морозний світанок очима людини, яка замерзає на смерть. Та не варто переживати: мікрокосм затуляє макрокосм. І це виглядає чесно.
