°°°У динаміках: шепіт та хрускіт каміна°°°
Як розходиться одна реальність. Тріскається розчахнутим навпіл деревом. Ось твоя – досі в небо, досі квітне, молоді пагони, нехай і надломлена. Ось моя – до землі, сухі тріски навкруги, зів’яле листя. Так, ти плачеш по мені та моєму болю, бо твоє коріння з моїм п’є ту саму воду. Тобто ти розумієш, як воно, коли води немає, або ж вона отруєна, або заражена. Та ти не відчуваєш моїх ран – розідрана і скальпована шкіра, пекучі пустоти видертого м’яса, нестача крові й серце ледь танцює.
Світанки наші однаково кавові, та у твоїх забагато цукру, а в моїх забагато вершків. Ми беремо однакові кухлики, ми однаково вдивляємось в досі непрогріте травневе небо доки урчить моя гейзерка, доки дзижчить твоя кавомашина. Ми однаково мастимося кремом, ти від засмаги, я від опіків. В нас однаково білі кеди. Мої до вечора вкриті пилом і брудом, твої ж залишаються білими.
На твоєму півострові є стара фортеця. Ввечері ти береш два яблука, трохи води в пляшці, вмикаєш авіарежим і йдеш. Годину йдеш на самий верх, долаючи розсипані сходи, вимите дощами каміння, залишки стін і фундаменту. Ще годину ти читаєш добру книгу, далі їси перше яблуко та захоплюєш очима море. Невеличкі яхти, дрібні катери з усіх сторін, велетень-лайнер вдалечині другий день відсипається, поки сон його стережуть віддані якорі. Сонце з купкою видовжених розмитих вапняних хмар, котрі без дозволу мають собі море за простеньке дзеркало. Все це, і людей внизу, і птахів над ними, і теракотові світлі дахи, і вогники поміж них – все згрібають твої очі, все зжирають. І ти стоїш посеред цієї фортеці, і вона робиться також твоя. І наче володар вино ти п’єш звичайну воду зі звичайної пляшки. З дрібними ковтками смакуєш вечір, залишки сонця, весняне життя.
Опівночі пишеш мені про свої володарювання і що холодний вітер змусив раніше покинути фортецю, тому сьогодні не відвідано головну оборонну стіну і не з’їдено друге яблуко. І з острахом і тривогою питаєш мене про мою весну. А вона дощить. Вона по кожній вулиці марнотратно чіпляє каштанові канделябри та запалює їх надто буйно, ніби в останній раз. Оце і вся моя весна, оце і вся моя втіха, наліплена пластиром на відчай. Найближчі до мого мовчання, щиро тямущі його, кажуть про твоє серце всілякі несправедливості.
- Хіба воно може співчувати й осягнути твою надщерблену весну, якщо окрім безмежного живого неба в кожному дні, окрім веселих гітарних струн, окрім льодяного лікеру із кумквата і розмов, що знову дорожчають квитки на параплан – воно ж не має ніякого смутку, ніякого димного горя, ніякої порожнечі в радості, ніяких уламків буття! Хіба воно може!
- Може.
Я знаю, що твоє серце віддало б мені всю свою кров, зшило б проленом всі вирви мого серця. Вимкнуло б змертвілі дощі бутафорського неба. Побралося б з дияволом, аби перекроїти моє життя на елегантний і легкий виріб замість бляклої циновки. Побралося б з дияволом, аби вирізати з моїх днів затхлий поліетилен, просякнуту бітумом мішковину, заіржавлену оцинковку з гострими зазубленими кутами, розмоклий та запліснявілий картон, усипані порохом і окалиною шматки ДСП – все це вирізати, самий біль вирізати. Та чи хочу я, щоб твоє серце цього дізналось… Не торкайся, не треба. Не відчувай мій біль, не стиш мороком свою душу, квітни, володарюй над морем і фортецею. Смакуй своє життя.
І обов’язково їж усі свої яблука.
