Незламні М2 - Лісова Іванна про свій ранок 24 лютого

Іванна - студентка 4 курсу НМУ ім. О.О. Богомольця, яка проходить службу у київському військовому госпіталі. В інтерв'ю вона розповіла нам про свій день до 24 лютого та як справляється зі стресом.

— Де ви проходите службу та як туди потрапили? (якщо можна розголошувати цю інформацію)

Я прохожу службу в госпіталі в Києві.

 — Чим ви займались до повномасштабного вторгнення? Як розпочався ваш ранок 24 лютого? Які моменти є найбільш емоційно важкими для вас?

Я займалась до повномасштабного вторгнення тим, що я навчалася і ходила на навчання, намагалась не пропускати пари, тому що дуже хотіла добре виконувати свою роботу, бо вона мені подобається. Ось, і коли повномасштабне вторгнення почалось, мені треба було просто зрозуміти, що мені вже не треба їхати на практичні навички з хірургії, і я не могла в це повірити, тому що у нас до останнього всі думали, що це щось нереальне. І ми сиділи з моїми одногрупниками на парі і говорили про те, що: «да Боже, ну камон, яка війна, яке століття на вулиці, яка війна, у нас сьогодні терапія, завтра хірургія, нам немає коли цим займатися». Ми пожартували і все, і потім, напевно, через два дні чи через день нам кажуть, що у нас хірургія завтра. Я приїхала до себе додому, відпочила, почитала трошки, дуже гарно провела цей день, але з тривожністю, як не дивно. Я заснула і розумію, що просинаюся від того, що в квартирі починають всі метушитися, збиратися, і я не розумію чого, тому що я чую, як наше ППО (на той час і не зрозуміло, що це ППО збиває щось). І я прокинулася від цього, зібралася максимально швидко. Я не взяла з собою нічого, окрім документів, грошей, і я навіть ноутбук не взяла свій, тому що я вже була головою в тому часі, що я не розумію, що відбувається, і я не розумію, що треба з собою взяти. Я розумію, що, можливо, треба білизну чи ще щось, а потім думаю, блін, це все речі, які можна буде купити. І ноутбук, так, скільки він б важливий для мене не був, і скільки інформації навчальної не було, я готова його була лишити, тому що я розуміла, що треба вийти прямо зараз. Бо якщо ми не спустимося зараз (ми жили на 15-му поверсі), то ми не факт, що зійдемо. На сходах люди йшли, ліфт взагалі треба було чекати дуже довго, всі були на вулиці, це було на лівому березі, і просто такі були затори о 6-й ранку, яких я ще ніколи не бачила. Після того, як ми виїхали, просто перекрили мости та не дали людям піти. І все.

 — Які моменти є найбільш емоційно важкими для вас?

Найскладніший емоційний момент був, я думаю, коли я почала розуміти, що це вже не гра, це не 3 дні і не 2 тижні, що затягнеться надовго, і що це тільки початок. І найстрашніше було зрозуміти, що це початок, і що ми зараз живемо на початку, і далі буде середина, кінець, але до цього треба буде дожити. Ця думка вбивала через те, що дуже складно зрозуміти, що ти живеш у війні, коли ти ніколи не бачив, не чув вибухів, ти не можеш це порівняти, описати, бо ти з цим ніколи не стикався.

— Що допомагає триматися та переживати ці моменти легше, наскільки це можливо?

Триматися мені, в першу чергу, допомагає сім'я, звичайно, і те, чим я можу відволіктися. Як би не було, я слухаю музику в навушниках, це моя медитація. І я вже давно не слухаю російської музики, зовсім. Російською мовою дуже рідко, якщо це справді музика і слова написані нашими українськими виконавцями. Просто не завжди можливо перекласти суть пісні. Але наші виконавці молодці, вони роблять це. Але це музика, сім'я і робота. Коли я на роботі, я не думаю про те, як важко. Я бачу, кому важче, і розумію, що мені хочеться ще більше прикладати сил і допомагати їм, усім. Усім людям хочеться допомогти, але, на жаль, не всім можливо допомогти. Навички я здобула під час війни. Це, напевно, навіть не навичка, це вже звикання до війни, коли ти перестаєш реагувати на щось так, як реагував до цього. Коли ти визначаєш для себе цінності, - це, я вважаю, найважливіший мій навик, який я здобула. Я фільтрую, що мені доносять. І з того, що мені донесли, я обираю те, що важливо для мене, в першу чергу. Я не витрачаю зайвий час на те, що витрачала до війни. Я більше присвячую час своїм рідним, тому що мене заспокоює те, чим я розвиваюся. Це навчання теж сюди входить, як би не було важко працювати і вчитися. Але навчання відволікає, і ти хоча б розумієш, що якщо я зараз вчусь, то, можливо, я ж довчусь. І коли я стану лікарем, то це вже буде якийсь новий рівень, і я зможу по-іншому допомагати людям. Зараз я медична сестра, і допомагаю тим, що можу їх підтримати, допомогти виконати певні ін'єкції і так далі. І я намагаюся це робити максимально безболісно, заспокоюю словами всіх, кому я це роблю. І їм від цього легше, що це звичайна процедура, яку виконують усі, і навіть лікарі це можуть робити, але медсестра може просто поговорити, відволікти, і вони вже не будуть думати, чи їм боляче, чи ні, чи щось інше.

— Як ви думаєте, ваш бойовий досвід змінив вас як людину? Які навички ви здобули під час війни, які можуть стати корисними у повсякденному житті?

Я не можу, на жаль, сказати, що це прямо бойовий досвід, поки що мене якось життя не привело до того, що мені треба було бути прямо в гарячих точках. Але тоді, коли було страшно на самому початку, тому що привозили різних людей із міста, і тоді просто це було дивно. Це зараз до цього ми вже звикли. Ми звикли бачити різні вигляди людей. А до того часу, як перші рази почали привозити закривавлених чи розстріляних, ніхто цього не очікував. І це тоді було страшно. І мій досвід такий, що в першу чергу, напевно, треба вірити в себе і слухати себе, довіряти собі через те, що якщо я втрачу себе і втрачу свою рівновагу, я не зможу допомогти тій людині. Тому, в першу чергу, це бути фізично підготовленими, тому що потрібно швидко реагувати, бути освіченими. Щоб швидко реагувати, треба, щоб мозок був розвинений. Через це фізична підготовка, розумова підготовка. І в першу чергу, напевно, я забула сказати, це про саму звичайну людяність. Як би не було важко нам зараз всім, потрібно не забувати залишатися людьми. Зараз люди забули, що таке людяність. Всі стали жити сам по собі. Дуже мало людей лишилось, які готові підтримувати один одного. Тому людяність, це, напевно, найголовніша моя порада.

— Які поради ви можете дати молоді, яка хоче захищати свою країну?

Я не можу давати ніякої поради людям, які захищають свою країну, тим паче молоді. Вони знають, за що вони захищають, вони знають, чому вони там чи тут, вони знають, чому вони військові. І вони люди, які зараз свідомі і розуміють, що вони роблять. І в нас більшість людей не розуміють, що зараз відбувається, вони далі слухають музику на повну і таке інше. Але люди, в мене просто за них гордість. Тому що коли я бачу молодь, яка знає, що вона хоче і заради чого вона це все робить, це просто надихає ще більше. Тому я не хочу їм радити, я хочу сказати дякую за те, що вони захищають, за те, що вони тримаються, і за те, що у них є сила, у них є потужна сила зсередини, за допомогою якої вони можуть просто звернути гори.

— Що ви думаєте про майбутнє України?

Я не можу нічого сказати про майбутнє України, тому що я не політик і не стратег, але я читаю новини, читаю ЗМІ, намагаюся читати не тільки наші медіа чи певного якогось журналіста, я намагаюся читати всі, і дуже важко зараз щось сказати. Тому я як середньостатистична людина сподіваюся, що в нас такі люди, які вірять в краще країни, в найближче світле майбутнє, щоб наша чорна полоса вже закінчилась. Тому хочеться вірити в краще, щоб війна закінчилась, закінчилась нашою перемогою, звичайно, щоб було мінімальна кількість втрат, хоча вона вже величезна, але щоб на цьому просто закінчилися наші втрати. І далі було тільки поповнення, покращення і розвиток країни, щоб не було так, як писали в історії, що після війни буде ще гірше, а щоб після війни ми розквітли ще більше, ніж до.

— Чим будете займатися після нашої перемоги?

Якщо чесно, я не думала про те, що буду робити після нашої перемоги. Але хочеться продовжувати допомагати тим, хто, на жаль, якось запав духом, чи, можливо, фізично має якісь недоліки. Хочеться допомагати їм, розвивати їх, себе і надихати, в першу чергу, щоб був стимул працювати, жити і творити. Звичайно ж, захищати нашу неньку, щоб вже ніякі сусіди нам не приносили горя. Тому єдине, що я можу сказати – слава нашій Україні, щоб нарешті всі вороженьки наші від нас вже відстали, щоб нас вже не чіпали, щоб ми і далі були в центрі Європи -найквітучіша країна, найбагатша країна талантами. І тепер щоб ми були не тільки талановиті, а й добре захищені, щоб наша армія, медицина розвивалася.