Що робитимеш? На роботу йдеш?
Спитав Віктор у заспаної матері. Він сидів в старому кріслі, яке полюбляв померлий батько, вип’явши свій товстий живіт.
На роботу ще сьогодні не треба.
Софія поставила чашку кави перед ним на стіл і цукорницю. І собі взяла чашку.
Дітей відведи в школу.- подав голос Віктор.
А ти чому не відведеш?
Бо як тільки я там з’являюсь, на мене нападають вчителі і інші батьки зі скаргами на моїх дітей. То зошит комусь пірвали, то штовхнули, то вдарили когось, то чужий бутерброд відкусили. Задовбало вже слухати. Всі хороші дітки, а мої - чорти. -Віктор від напливу емоцій повисив голос і вилаявся брудним матом.
Олександрові знову замерехтіло в очах і, крім того, з'явились якісь темні метушливі плями біля сина. Він помотав головою, плями далі ворушились біля синових ніг.
Софія випила каву і пішла одягатись, щоб вести дітей в школу. Вмилась на кухні, там таки почистила зуби, повернулась в кімнату де сидів син. Витягла ключ з кишені і відімкнула шафку біля телевізору, звідти витягла сумку з гаманцем. Зачинила, ключ знову сховала в кишеню, і пішла через двір на другий поверх, де вже було чути сварку між двома онуками.
Вітько, який спав у баби, прийшов зранку одягатись до школи, і виявив, що Сашко зіпхнув всі його речі в одну шухляду, разом з шкільними підручниками. Все було пом’яте. З цього і почалась сварка. Софія швидко розвела їх по кутках, відібрала в Сашка брюки, які той намірявся вдягнути, віддала їх Вітькові. Сашкові прийшлось вдягати спортивну форму. Вітько злорадно захихикав над братом і потайки штурхнув в бік. Якось то зібравшись нарешті в школу, вийшли втрьох у двір. Віктор навіть не вийшов, щоб провести дітей. Все ще сидів над кавою, і з телефоном в руках. Робив ставки на спорт. Стара баба вже чекала дітей в дворі. Як тільки Сашко ступив на плитку, баба вчепилася в його плечі і волосся почала міцно цілувати в щоки. Вона мало не облизувала його, бажала йому легкого дня, і водночас жалісливо хлюпала носом, шкодуючи ,що хлопці втратили люблячого діда. Під час цієї сцени, Софія сплюнула собі під ноги, пройшла мимо старої, за нею Вітько прослизнув. А Сашко все ще викручувався з обіймів старої. Він вже був червоний, як рак, незважаючи на холодний ранок. Вітько за ворітьми, присідав від сміху. Нарешті Сашко вирвався теж на вулицю.
Чого регочеш? Завтра тебе впіймає.
Він витирав рукавом лице.
Це за те , що ти з мене вчора кепкував, коли мені погано стало на похороні діда. Згадай як баба прощалась вчора з ним.
Це було останнє, що почув Олександр від дітей, бо далі вони вже відійшли далеко, а він сам не міг вийти за подвір'я. Але він сам побачив вчорашнє прощання. Баба, тобто його мати, так само, як тільки що онука, цілувала, обмацувала і обслинювала його власне померле лице і руки. Вона притискалась зморшкуватим ротом до його склеєних губів і очей. Це було огидно і здалеку з вулиці донісся звук рвотного рефлексу від онука Сашка.
Олександр розвернувся геть від матері, наосліп кинувся через двір і город. Хотів знайти діда Бушінду. Хотів сам виблювати відчуття огиди. Хотів зірвати на комусь злість, висказати ненависть до всього світу. І всюди натикався на перешкоди. Не міг вийти за границі подвір'я. І чувся сміх діда, і темні тіні клубочилися усюди низько при землі. Вони були ледь помітні, не дивно, що раніше він їх не помічав. Коли його дух спускався низько, ці тіні видовжувалась і намагались торкнутись його. І Олександр заволав :
Діду, де ти? Чому я не бачу тебе. Я не хочу тут бути. Мене ніхто навіть не згадує. Ніби мене й не було. Тільки мати, як причепа.Мені то добре від її молитви, то погано від інших слів. Що відбувається?
На цей раз дід з’явився, блідий силует в рожевому ранковому повітрі.
Це твоя кара дурню. Ти так хотів, щоб це обійстя було твоє, і ти так навчав своїх дітей і онуків, і так відносився до своєї жінки, що тепер дивитимешся на наслідки аж до їх смерті. Ти і твоя мати стільки прокльонів вилили на цій маленькій території на інших і на самих себе, що звідси твої нащадки не виберуться. Тільки затягуватимуть сюди інших, як в помийну яму, як в чорну діру. О ні, не думай, що ти єдиний винуватий. Це все тягнеться десятиліттями. Від твоїх прадідів, прабабів. В нас рід великий був. Багато зла наробили одне одному і чужим. Були випадки, коли вдавалось комусь вирватись звідси живим. Кожного разу, як сюди приходить нова людина, дитина народжується, чи свіжа людина приходить зі сторони, ми ( душі твоїх предків)починаємо надіятись з новою силою. Надіємось, що прийде достатньо чиста духом людина, яка вчинками і молитвами врятує нас і ми зможемо помандрувати кудись, в рай чи в пекло, тільки б звідси.І вже десятки років, я бачу, як кожна людина тоне тут, як у багні. От невістці твоїй Каріні вдалось вирватись, але якою ціною. Дітей відібрали ви від неї, вискубали волосся. Дітям вже 12 років поспіль внушаєте, що мама падлюка, бо покинула, вчите ненавидіти. Пізніше розкажу тобі історію про одну твою прапрабабу. Їй також вдалось вирватись звідси, покаліченою духом і тілом. Іди і дивись тепер на результати свого життя і науки. Це те на що ти заслужив.
