де світло зникне назавжди,
я потону у твоїх очах,
синіх, як та глибока ніч,
коли я тебе вперше покохала.
вітер буде шептати солодку мелодію,
ніколи невимовного кохання,
яке повільно росло у теплому сні,
але закінчилось у незагоєнній рані.
сонце буде обпікати цю нібито невеличку дірку,
але біль проникатиме глибше,
туди, де всі двері закриті.
хтось стукає туди невпинно, але чому?
у те місце, де попіл ще горить та ніколи не має сну?
де місяць сяє більш яскраво, ніж сонце та показує путь,
а зорі ніжно обіймають і гріють теплом.
але ти не побачиш цього зараз, не забувайся,
твоя мелодія це лише легка пульсація,
не чути ніжності в цьому звуку і каяття,
тому ця стежка назавжди закрита.
чи буде цей захист тривати віками?
чи хтось все ж таки зламає цю раму?
вона буде сипатись поступово,
тріщатиме як дерево у вогні та зникатиме як порох.
кожна нова мелодія гучно співатиме,
та цей спів буде завжди дзвінко лунати.
таємний сад думок нарешті розквітне
та всі твої мрії,
врешті, стануть вільними.
