Віце-президент США Дж. Д. Венс прибув до Вірменії 9 лютого і відвідав Азербайджан 11–12 лютого в рамках поїздки, спрямованої на сприяння реалізації мирної угоди між цими двома країнами, укладеної за посередництва США та оголошеної минулого серпня у Білому домі. Його візит має пришвидшити роботу над розвитком так званого «Маршруту Трампа для міжнародного миру і процвітання» — стратегічного транзитного коридору завдовжки 43 км , який проходить через південну Вірменію вздовж кордону з Іраном, який сполучатиме основну територію Азербайджану з його анклавом Нахічевань.
Регіональні ініціативи
Поїздка Венса відбувається на тлі нещодавніх візитів президента Казахстану Касима-Жомарта Токаєва (3–4 лютого) і президента Узбекистану Шавката Мірзійоєва (5–6 лютого) до Пакистану. Ці візити були спрямовані на зміцнення стратегічних зв’язків, розширення торгівлі та розвиток транзитних маршрутів, що з’єднують країни Центральної Азії з пакистанськими портами і світовими ринками. Одночасно голова департаменту ЄС із питань розширення та міністр закордонних справ Туреччини домовилися 6 лютого про модернізацію митного союзу ЄС–Туреччина, підвищення конкурентоспроможності та підтримку регіональних проєктів шляхом поступового відновлення діяльності Європейського інвестиційного банку.
Безпрецедентні зміни в Євразії
Наразі у Євразії відбувається масштабне геополітичне переорієнтування завдяки послаблення впливу Росії та Ірану. Як наслідок, постхолодно-військовий порядок, який із розпадом СРСР у 1991 році стримував розвиток Південного Кавказу і Центральної Азії, швидко руйнується. Водночас Сполучені Штати просувають глобальну стратегію, що передбачає перерозподіл зобов’язань. Разом ці тенденції спонукають країни регіону розширювати свої зовнішні зв’язки і зменшувати залежність від Москви.
Ці сили створюють новий геоекономічний простір від Східної Європи та Чорного моря через Туреччину, Південний Кавказ, Каспійське море, Центральну та Південну Азію до Аравійського моря. Історично ці величезні території були ареною суперечок між конкуруючими імперіями — Грецькою, Перською, Римською, Візантійською, Арабською, Турецькою, Монгольською й Російською. У цьому новому транс’євразійському просторі Азербайджан відіграє ключову роль як стратегічний міст, що поєднує економічні та безпекові системи Європи, Євразії та Індо-Тихого океану. У результаті глибша співпраця США з Баку стала важелем впливу для зміни балансу сил у регіоні.
Розділ 907 та діаспорний вплив
Попри нові реалії, продовжує діяти розділ 907 Закону США про підтримку свободи 1992 року — норма ще з епохи Холодної війни, яка обмежує допомогу США Азербайджану. Закон спочатку ухвалили, щоб тиснути на Баку з метою скасування блокади Вірменії та територій Карабаху, раніше контрольованих Єреваном. Однак після припинення бойових дій 2023 року та мирної угоди, підписаної у серпні 2025 року за посередництва президента США Дональда Трампа, ця норма фактично втратила сенс і потребує скасування.
Те, що Вірменський національний комітет Америки (ANCA) досі виступає за збереження цього положення, свідчить про незгасаючий вплив партійних і діаспорних інтересів. Дії ANCA дедалі більше суперечать політиці самої Вірменії, яка нині прямує до примирення з Азербайджаном, і шкодять американським інтересам на Південному Кавказі, підриваючи проєкт «Маршруту Трампа» та стратегічні вигоди, які він може принести Вашингтону.
Російський вплив на південному фланзі
Після розпаду СРСР Росія продовжувала впливати на колишні радянські республіки через елітні мережі, економічну залежність та партнерські зв’язки у сфері безпеки, зокрема через такі структури, як СНД (Співдружність Незалежних Держав), Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) і Євразійський економічний союз (ЄАЕС). Однак контроль Москви на її південному фланзі завжди був неповним через внутрішні суперечки і складну геополітичну ситуацію. Тривала нестабільність і конфлікти в регіоні виявляли розрив між амбіціями Кремля та його реальними можливостями.
Консолідація влади Володимира Путіна у 2000-х дала Росії змогу відновити частину контролю над Кавказом і посилити свій регіональний вплив. Водночас операція НАТО в Афганістані зняла частину тягаря з Росії щодо безпеки в Центральній Азії та дала змогу зосередитися на Європі. У перші роки 2000-х Москва посилювала свій західний вектор: нейтралізувала наслідки Помаранчевої революції 2004 року в Україні, розв’язала війну з Грузією 2008 року і протистояла Майдану 2014 року. У відповідь на повалення проросійського уряду в Києві Кремль анексував Крим і почав військові дії на Донбасі. Ці кроки втягнули Росію у тривале протистояння з Заходом.
Як тільки стратегічний фокус Москви змістився на захід, Китай активізував свою присутність у Центральній Азії через безпекове співробітництво, інфраструктурні проєкти та енергетичні інвестиції — особливо після запуску китайської ініціативи «Пояс і Шлях» у 2013 році. Відтоді Пекін став домінуючою зовнішньоекономічною силою в регіоні, тоді як Москва зберігає лише обмежений політичний і безпековий вплив.
Нещодавні повідомлення в азербайджанських ЗМІ свідчать, що Баку навіть розглядає можливість виходу зі СНД. Азербайджан вважає цей союз здебільшого неактуальним і активно налагоджує партнерства зі США, Туреччиною, ЄС та іншими світовими гравцями. Подібним чином і Вірменія намагається диверсифікувати свої союзницькі зв’язки, що свідчить про зміну традиційної залежності від Москви.
Центральна Азія та нові торговельні маршрути
Країни Центральної Азії — Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан — дедалі активніше проводять багатовекторну зовнішню політику, щоб убезпечити себе від домінування Росії. Вони посилюють контакти зі США в рамках таких форматів, як C5+1 (США плюс 5 держав Центральної Азії), реалізують транспортні проєкти, що оминають територію Росії, та зміцнюють свою національну ідентичність у міру зменшення впливу Кремля.
Казахстан і Узбекистан просувають східно-західний «середній коридор» і працюють над створенням південного торговельного шляху через Афганістан і Пакистан. Їхні контакти з Ісламабадом підкреслюють прагнення диверсифікувати експорт, здобути доступ до морських портів і поглибити інтеграцію з ринками Південної Азії та Близького Сходу. Незважаючи на труднощі, пов’язані з тим, що владу в Афганістані контролює Талібан, обидві країни дотримуються прагматичного, орієнтованого на результат підходу до регіональної економічної взаємодії. Казахстан і Узбекистан, користуючись потребою талібів у стабільній економіці, позиціонують себе як важливі вузли для торгівлі, інвестицій і регіональної взаємодії.
Ці зрушення створюють можливості для «транскаспійських» держав диверсифікувати свої глобальні альянси. Для Вашингтона це відкриває стратегічний прорив і дає змогу розширити геоекономічний вплив у регіоні, де історично вплив США був обмеженим. Скоординовані ініціативи за участю Туреччини, Азербайджану, Казахстану, Узбекистану та Пакистану — на тлі відступу Росії, надмірної експансії Китаю й нестабільності в Ірані — змінюють розподіл сил у Євразії й підсилюють США. В цій новій геоекономічній структурі Азербайджан відіграє роль головного мосту між Південним Кавказом, Центральною Азією та регіоном Індо-Тихого океану.
Джерело — Forbes
