Автор: Перун
Оригінальне відео було опубліковане 26 листопада 2023 року
Найкраща погода для наступальних операцій в Україні у 2023 році вже давно минула. На зміну твердому ґрунту і теплому літу прийшли багнюка і марш назустріч снігу і холоду української зими. Перед початком цієї частини року я планував зробити постфактум оцінку українського наступу на Запоріжжі і розповісти про дві протиборчі виснажені армії, які зосереджуються на відновленні сил перед потенційним зростанням наступальної активності взимку або під час наземної кампанії наступного року. Натомість у деяких місцях ми спостерігаємо зростання наступальної активності. Україна розпочала дії через Дніпро біля Херсона, а росія зібрала десятки тисяч військових, тисячі одиниць техніки і кинула практично весь цей довбаний брухт на українські позиції в Авдіївці - тому що, якщо видається, що Україна збиралася провести дорогий наступ у 2023 році, то росія повинна була спробувати провести потенційно ще дорожчий власний наступ. Початкові етапи цього наступу наштовхнулися на оперативний і тактичний еквівалент подвійної цегляної стіни. І хоча він все ще триває і становить велику загрозу для українських захисників, він спричинив найбільший у 2023 році сплеск російських втрат, і пройшов настільки успішно, що офіційна позиція Міністерства оборони росії, схоже, полягає в тому, щоб практично не говорити про нього.
Тож сьогодні, замість того, щоб оцінювати минулі наступальні операції, ми зосередимося на тих, що тривають зараз. Ми подивимося на супутникові знімки, таблиці і графіки, щоб продемонструвати, наскільки дорого коштували деякі з цих нещодавніх наступальних операцій, і запитаємо, що ці дії можуть розповісти нам про протиборчі сили і майбутні бої. Для цього я послідовно розгляну кілька питань. По-перше, я запитаю, чого обидві сторони, ймовірно, намагалися досягти протягом цьогорічної кампанії, і надам дуже коротку інформацію про українські дії на Запоріжжі. Потім ми перейдемо до суті епізоду, розглянувши дві дуже різні наступальні операції, що тривають. Першою з них є форсування Дніпра на Херсонщині, а другою - спроба росії здійснити загальновійськовий наступ в Авдіївці. Тут я намагатимусь не надто зосереджуватись на окремих переміщеннях чи бойових діях. Натомість я спробую показати загальну картину, а потім перейти до аналізу втрат. Дивлячись на деякі дані, отримані під час цьогорічних наступальних операцій, ми бачимо, наскільки дорого коштують ці дії, і в якому стані можуть бути обидві протиборчі сили. Підрахувавши, скільки саме БМП і танків потрібно для захоплення гігантського терикону біля Авдіївки, ми розглянемо деякі якісні спостереження про характер бойових дій, багато з яких, очевидно, будуть окремими свідченнями. І на завершення ми зробимо кілька спостережень «високого рівня».
Отже, якщо ми говоримо про наступальні дії, що тривають і відбулися у 2023 році, то, напевно, варто коротко нагадати, чого обидві сторони намагалися досягти своїми різними діями протягом року. Для України цілі були дуже чітко і публічно озвучені: перехопити ініціативу на полі бою, розпочати масштабний наступ на російські війська на півдні України, повернути Токмак, ускладнити російську логістику на півдні. І, якщо можливо, просунутися далі, перерізавши російський сухопутний міст до Херсонщини і Криму. Для росії, очевидно, стримування українського наступу було ключовою метою. Але я думаю, що було достатньо підстав припустити, що це була не єдина мета. Коли мова заходить про цілі росії на полі бою, існує щонайменше дві школи думок. У своїх публічних заявах, незважаючи на все, що сталося до цього часу, російські політичні діячі (принаймні, публічно) були непохитні в тому, що їхні військові цілі, як мінімум, включають повну анексію Запорізької, Херсонської, Луганської, Донецької областей і Криму. І значна частина цих територій наразі не перебуває під російським контролем. Звідси випливають різні течії щодо того, як росія може спробувати досягти цих цілей. Наприклад, дехто може стверджувати, що все, що росії потрібно зробити - це протриматися достатньо довго, і врешті-решт Захід втомиться, Україна розвалиться, а росія отримає за столом переговорів те, що не змогла отримати на полі бою, тому що історично склалося так, що схрещення пальців і сподівання на крах протилежної сторони ще ніколи не приносило успіху жодному планувальнику. З іншого боку, існує думка, що для росії недостатньо бути в обороні. З певних причин, в тому числі політичних, як всередині країни, так і за її межами, вона повинна спробувати просунутися далі в Україні. І якщо вони збираються спробувати просунутися кудись, то Донеччина і, відповідно, такі місця, як Авдіївка, ймовірно, є досить логічним місцем для початку. Частково тому, що якщо ви намагаєтеся продати наратив про те, що ваше вторгнення мало на меті захист Донбасу, важко оголосити його успішним, якщо ви фактично не контролюєте Донбас. Тож навіть якби росія у 2023 році в якості головних цілей ставила оборону, я думаю, розумно очікувати, що такі люди, як Путін, наполегливо наполягали б на подальших наступальних діях.
Отже, враховуючи цей контекст, перш ніж ми перейдемо до Херсонщини чи російської програми прискореного виведення техніки з експлуатації навколо Авдіївки, я вважаю, що нам потрібно надати коротку інформацію про те, що сталося з українським наступом на Запоріжжі. Тут я не буду довго зупинятися, тому що ми висвітлювали цю тему ще в жовтні. Тоді ми зазначали, що український наступ зіткнувся з надзвичайними труднощами через такі речі, як оборонні російські мінні поля, що Україна давно скоригувала свою тактику, щоб мінімізувати втрати за рахунок просування набагато, набагато повільніше. А з урахуванням того, що російські десантники прагнули утримати фронт перед Вербовим, було дуже схоже на те, що навіть якщо український наступ прорве частину оборони на «лінії Суровікіна», він не досягне заявленої мінімальної географічної мети - Токмака. Зараз, коли на інших ділянках лінії фронту існує конкуренція за ресурси, а сезонні умови змінюють рівень складності будь-якого наступу на цій ділянці від важкого до божевільного, враховуючи, звісно, що реальні військові операції завжди проводяться в режимі «Ironman», здається майже впевненим, що саме там і зупинився український наступ. Наступальні дії все ще тривають, і українці, здається, задоволені тим, що повільно прогризають російську оборону, позицію за позицією, лінію за лінією, лінію за лінією. Але, як ви можете бачити, сезон багнюки - цілком реальна реальність, місцеві дороги - не зовсім автобан. Тому атаки або контратаки в найближчому майбутньому, швидше за все, будуть локальними, повільними і обмеженими за масштабом тим, що може забезпечити місцева логістика і наявність сил. Хоча завжди існує ймовірність того, що станеться щось божевільне, я думаю, що зараз буде справедливо сказати, що український наступ на півдні не досягнув своєї мети і навряд чи досягне, принаймні, у 2023 році. Намагаючись зрозуміти, чому все сталося саме так, різні коментатори, політики чи зацікавлені групи висувають різні теорії. Але є одна думка, яку, на мою думку, варто розглянути тут, оскільки вона має відношення до того, як відбувалися і, ймовірно, відбуватимуться інші наступальні операції, про які ми будемо говорити, а саме: якою мірою матеріальні засоби мали значення на противагу м'яким факторам, таким як планування, комунікація, здатність до координації та інші аспекти, які допомогли сформувати те, як українські військові планували і вели бойові дії. Ви можете, наприклад, побачити цю ідею, якщо хтось скаже: «Україна отримала все необхідне для наступу, і це був якийсь інший фактор, який призвів до того, що Україна не досягла своїх цілей». Особисто я вважаю, що наявні докази свідчать про те, що так, ці м'які фактори є неймовірно важливими, і українській армії, ймовірно, потрібно засвоїти отримані уроки, продовжувати адаптуватися і намагатися нарощувати свої можливості. Але я також вважаю, що є багато свідчень того, що матеріальне забезпечення у його кількості корелює з результатами. Наприклад, Storm Shadow довела, що вона може пошкоджувати мости і вражати логістичні вузли. Але в Україні явно ніколи не було достатньо зброї, щоб було економічно вигідно постійно придушувати ці логістичні лінії. ATACMS, коли він з'явився, чітко працював, ускладнюючи життя російським ударним гелікоптерам, які самі зробили значний внесок в російську оборону в перші дні і тижні українського наступу. Але ракети надійшли із запізненням і в дуже обмеженій кількості. Список можна продовжувати, говорячи про системи протиповітряної оборони, артилерійські боєприпаси, бронетехніку, обладнання для розмінування тощо. Справа в тому, що якими б хоробрими чи вмотивованими не були сили в Україні, вони будуть діяти краще, за інших рівних умов, якщо матимуть під рукою багато речей? yа противагу тому, що їм доводиться задовольнятися лише впертістю і бойовим духом.
У будь-якому випадку, значне скорочення українських наступальних операцій на Запоріжжі, ймовірно, залишило певний простір для будь-якої зі сторін, яка прагнула перехопити ініціативу. Російське та українське командування мали можливість перейти в наступ або зосередитися на обороні та відновленні сил. Як виявилося, обидва, схоже, обрали трохи з колонки А і трохи з колонки Б. В результаті ми отримали серію атак і контратак по всьому фронту, причому сьогодні нас цікавлять дві конкретні сфери, на які варто звернути увагу. Першою з них є все більш зухвалі операції України через ріку Дніпро на окупованому росією лівому березі Херсонщини. Перше, що слід сказати - це те, що українські рейди через Дніпро не є новим явищем. Майже з того часу, як росіяни відійшли за ріку, залишивши місто Херсон, і, звичайно, до руйнування Каховської дамби, ми мали багато повідомлень і підтверджуючих доказів того, що українські спецпризначенці, зокрема, здійснювали рейди через ріку. Але, зрештою, ці українські операції, схоже, були обмеженими як за масштабом, так і за амбіціями. Навіть деякі проросійські джерела, з якими я ознайомився, підрахували, що група, яка переховувалася під Антонівським мостом, налічувала не більше 70 осіб. Однак останнім часом масштаби українських амбіцій, схоже, неухильно розширюються. Українські морські піхотинці та інші військовослужбовці зараз утримують ряд позицій на лівому/південному березі ріки, і поки що вперто чинять опір усім спробам росіян відкинути їх назад через ріку.
Перш ніж ми продовжимо, варто відзначити два критично важливих моменти. Якщо ми зменшимо масштаб, то зможемо зробити деякі спостереження щодо того, чому українці вирішили спробувати воювати саме тут.
З точки зору стратегічного і політичного імперативу, очевидно, що місто Херсон знаходиться саме тут. З того часу, як Україна повернула собі місто, воно часто потрапляє під артилерійські обстріли з боку російських військ. Тому цілком логічно, що якщо Україні вдасться відтіснити російські війська на кілька кілометрів, то мешканцям Херсона та його цінній інфраструктурі стануть важчою мішенню для обстрілів, оскільки російські артилерійські системи меншої дальності, зокрема, повинні будуть відійти на нову лінію фронту, щоб здійснювати ці обстріли. Присутність міста також є частиною ширшого логістичного контексту. Загальна якість інфраструктури на контрольованому Україною правому березі річки значно краща, ніж на контрольованому росією лівому березі. Є постійні дороги, які, як можна очікувати, відносно добре витримають сезон багнюки і зиму. І, звичайно, сам Херсон є великим населеним пунктом з активним залізничним сполученням. Це означає, що якщо Україна хоче передислокувати підрозділи або забезпечити підрозділи, які зараз беруть участь у бойових діях, такими речами, як артилерійські боєприпаси, у неї є відносно простий (порівняно з іншими варіантами) спосіб зробити це. Очевидно, що все набагато, набагато складніше, якщо ви хочете переправити техніку через саму ріку, а не лише до Херсона. Але відповідна інфраструктура на російському боці не така вже й розгалужена. Ця територія, по суті, знаходиться (використовуючи технічний термін) на задвірках російської логістичної мережі. Більшість поставок мають або йти транзитом з росії через Запоріжжя аж до Херсона, або надходити з Криму. До цього можна додати той факт, що в цьому регіоні є частини місцевості, які в принципі ворожі до самої концепції логістики. Ви можете побачити на вищезазначеному супутниковому знімку, наприклад, національний парк «Олешківські піски», який, на мою думку, естетично тягне на 10 з 10, якщо ви турист, який хоче побачити пустельну місцевість у Східній Європі, але приблизно на 1 з 10, якщо ви намагаєтеся організувати ефективне перевезення боєприпасів. А оскільки, якщо страждає логістика, то має страждати і армія, Херсон має ще більше подарунків на свою користь, якщо ви граєте тут за атакуючу команду. Контрольована українцями територія, як правило, вища, що означає, що вони в буквальному сенсі «have the high ground». Тому, хоча сама ріка, очевидно, створює значний природний бар'єр між двома сторонами, у будь-якій затяжній битві через цю ріку, за будь-якого сценарію, коли принаймні найбільш логістично вимогливі українські активи, такі як, наприклад, артилерія, можуть залишитися на правому березі, вони, швидше за все, вестимуть бій з принаймні деякими перевагами, які вони можуть використати проти росіян, що знаходяться в обороні. Однак легко уявити, що ситуація може змінитися на протилежну, якщо в якийсь момент Україна лосягне занадто великих успіхів. Фундаментальним моментом тут є те, що переміщення вантажів через таку ріку, як Дніпро, без постійної мостової інфраструктури - це повільний, складний і вразливий процес. Наразі Україні доводиться переправляти через ріку переважно піхоту і деяку допоміжну техніку та підтримувати їх там. Тим часом українська протиповітряна оборона, контрбатарейні радари і сама українська артилерія (фактично, більша частина важкої техніки) можуть залишатися на правому березі. Однак, якщо росіяни втратять свої позиції, зрештою, ви дійдете до того, що Україна буде змушена перемістити ці засоби, а також системи радіоелектронної боротьби через водний бар'єр, в той час як логістичні лінії росіян скоротяться, і вони врешті-решт вийдуть на більш легку для оборони місцевість.
Отже, хоча було б розумно очікувати, що Україна може досить добре воювати поблизу Дніпра, економлячи при цьому використання власної сили, за інших рівних умов, чим успішнішою б була операція із звільнення території, тим, можливо, важчою вона може стати. А операція без засобів радіоелектронної боротьби, протиповітряної оборони чи артилерії, очевидно, не є успішною. Тому що, хоча російська логістика на Херсонщині не виглядає ідеальною, було багато повідомлень про використання інших засобів, зокрема авіації, щоб зрівноважити успіхи України з її артилерією, безпілотниками і т.д. Зараз, після надзвичайно руйнівних ударів українських ATACMS по російських авіабазах в Бердянську і Луганську, з'явилися повідомлення, які [в своїх оцінках] «перескочили» від «багатьох» знищених російських гелікоптерів до «всіх» знищених або нейтралізованих російських гелікоптерів. Натомість ми бачимо, що хоча парк Ка-52 і подібних ударних гелікоптерів може бути значно виснаженим порівняно з тим, яким він був у лютому 2022 року, він все ще існує і все ще дуже небезпечний.
Перед вами супутниковий знімок авіабази в росії з позначками від Frontelligence Insights, на якому видно щонайменше 4 ударні гелікоптери Ка-52, які ще не пройшли апгрейд системи вентиляції, спричинений системою ATACMS. Очевидно, що існує багато інших баз і багато інших типів ударних гелікоптерів, які, навіть якщо вони індивідуально не є такими ж потужними, як Ка-52, все одно сумісні з низкою російських систем озброєнь і можуть бути дуже небезпечними. А з огляду на те, що постачання ракет ATACMS Україні вкрай обмежене, здатність регулярно вражати ці цілі, вочевидь, [теж] дуже обмежена. Українські удари, схоже, дійсно досягли мети - пошкодили або знищили велику кількість російських гелікоптерів, про що ми вже говорили в минулому, а також зробили набагато небезпечнішим для росії зосередження великої кількості гелікоптерів на авіабазах на окупованій території України. Але оскільки Україна пообіцяла не використовувати такі системи, як ATACMS, проти російської території, просто перемістити їх через кордон назад на визнану російську територію - це практично те ж саме, що мати 100% непроникний протиракетний щит. Ті, хто вивчав історію, можуть пригадати концепцію «Алеї МіГів» під час Корейської війни, коли винищувачі МіГ-15, що летіли з китайських авіабаз до Кореї, могли бути збиті в чесному бою, доки вони діяли у корейському повітряному просторі, але не могли бути атаковані на своїх авіабазах або в китайському повітряному просторі пілотами [сил] Організації Об'єднаних Націй. Щоб уможливити удари по лінії фронту - оскільки, очевидно, [міжнародно визнана територія росії] знаходиться дуже далеко від таких місць, як Херсон, звіти і кілька знімків дуже низької роздільної здатності, які я бачив, свідчать про те, що росіяни почали ширше використовувати передові пункти озброєння і дозаправки, або ППОД (Forward Arming and Refuelling Points - FARP). ППОД - це вигадлива назва для того, що зазвичай є просто ділянкою поля. Ви привозите вантажівки з боєприпасами, пальним, технічний персонал та їхні інструменти і використовуєте це тимчасове місце для переозброєння і заправки гелікоптерів, що працюють поблизу лінії фронту, а потім розосереджуєте все це до того, як ДРГ супротивника зможе вас виявити і націлити на вашу позицію вогонь з великої відстані. Це не буде настільки ж ефективним для здійснення вильотів або обслуговування платформ, як операції з постійної авіабази. Але це, мабуть, краще, ніж бачити в прогнозі погоди на наступний день «ймовірність ураження суббоєприпасами 90%». Іншим важливим авіаційним активом, який не був обмежений впровадженням таких систем, як ATACMS, є російські літаки. І тут, оскільки ви часто маєте справу з досить маленькими українськими плацдармами, які не завжди можуть повністю розосередитись, ми спостерігаємо широке застосування російських КАБів вагою від 500 до 1500 кілограмів. Досі цього, очевидно, було недостатньо для того, щоб фактично зупинити українців, які проводять ці операції, але це дає російським сухопутним військам в регіоні своєрідну милицю, на яку вони можуть спиратися, щоб компенсувати різні переваги України.
Отже, якщо росія має перевагу в повітрі і велику водну перешкоду у вигляді ріки Дніпро, в той час як Україна має локальні переваги (щонайменше) в логістиці, а також, я б сказав, в таких речах, як якість військ, оператори безпілотників і точність артилерійського вогню, як це може вплинути на подальшу долю українських операцій на Херсонщині? Велике застереження полягає в тому, що результати можуть суттєво змінитися, якщо будь-яка зі сторін вирішить залучити до операції значні додаткові сили. Порівняно з деякими іншими операціями, про які ми говорили, все вказує на те, що [десантна операція на Херсонщині] є певною мірою операцією з економією сил для обох сторін. Українці мають там кілька бригад морської піхоти, які, очевидно, є якісними військами, а також низку допоміжних озброєнь. Але з точки зору загального масштабу операції, як ми вже бачили, вона досить мала у порівнянні, наприклад, з російськими наступальними діями навколо Авдіївки або головним українським літнім наступом на Запоріжжі. Найбільш вірогідним результатом видається продовження українських наступальних операцій на номінально окупованому росією березі ріки. Але де саме, і як це виглядатиме, все ще залишається дуже умовним. Якщо росіяни вирішать, що вони хочуть більш-менш оборонятися на березі ріки, отримати підкріплення, продовжити розгортання авіації і зможуть утримати [від розширення] або навіть ліквідувати деякі українські плацдарми, тоді бойові дії можуть продовжитися на берегах ріки або на її островах - але ціною того, що росія спрямовуватиме сили на, можливо, неоптимальні оборонні позиції і витрачатиме ресурси, які вона, можливо, воліла б використати деінде. Це звучить як рецепт змиритися з більшими втратами в обмін на те, що Україна не отримає жодної політичної перемоги. На противагу цьому, певне відведення російських військ може фактично поставити їхні війська, що обороняються, в кращу позицію і змусити українців приймати складні рішення про те, які сили і засоби їм перекидати через річку і яким чином. Але це означало б для українців певну політичну перемогу, а разом з нею і втрату [росіянами] території. І потенційно може призвести до ескалації ситуації в майбутньому, якщо українцям, наприклад, вдасться відновити певну інфраструктуру мостів через Дніпро. З іншого боку, занадто велике українське угруповання на іншому березі річки може призвести до потенційного перенапруження і проблем, які можуть з цього випливати. Основний підсумок полягає в тому, що наразі Україна, схоже, має всі підстави для того, щоб продовжувати розвивати ситуацію на Херсонщині. І хоча існує багато невизначеності щодо того, яким буде результат у найближчому майбутньому, він, швидше за все, включатиме в себе те, що росія залишатиметься переважно в оборонній позиції. А саме місто Херсон, колись оголошене назавжди російським, залишається в руках України як життєво важливий логістичний центр.
Але в той час як Україна наступала на Запоріжжі і Херсонщині на півдні, а також на Бахмут на сході, російські збройні сили ніколи не займалися суто статичною обороною. Вони здійснювали численні атаки на різних ділянках фронту, здебільшого безуспішно. І лише за останній місяць вони значно активізували свої зусилля навколо одного українського населеного пункту. Це місто, про яке ми вже говорили раніше - Авдіївка. У певному сенсі дуже вражає, що українські позиції в Авдіївці взагалі існують. Авдіївка - це населений пункт у Донецькій області, настільки близький до [обласного центру] Донецька, що його іноді називають передмістям. До 2014 року в ньому проживало близько 30 000 мешканців, а потім його на короткий час захопили підтримувані росією сили того ж року. Однак того ж року воно було відвойоване українськими військами, і відтоді й дотепер залишається прифронтовою зоною. Перед лінією зіткнення були підготовлені великі укріплення, а в самому населеному пункті також є ряд оборонних позицій. Зокрема, в Авдіївці розташований коксохімічний завод, який є міцно збудованим промисловим об'єктом. І все це може допомогти пояснити, чому в лютому 2022 року, коли російські війська перетнули кордон і багато українських позицій похитнулися в міру просування росіян, захисники Авдіївки, ймовірно, заявивши, що «не чули жодного дзвіночка», окопалися і втримали оборону. Той факт, що станом на листопад Авдіївка все ще залишається в українських руках, пояснюється не відсутністю спроб з боку росіян. Географічно, позиція Авдіївки дуже неприємна, якщо ви - російський військовий планувальник, який має намір захопити весь Донбас. Це ворожа позиція прямо на порозі великого міста і логістичного центру, який до того ж стоїть на шляху потенційного напрямку наступу. І тому було кілька спроб атакувати або оточити Авдіївку - аж до того, що під час битви за Бахмут я бачив, як деякі проросійські коментатори припускали, що Авдіївка може впасти раніше, ніж Бахмут. Але Авдіївка, як і інші українські позиції в таких місцях, як Мар'їнка, продемонструвала, що не падає навіть тоді, коли, згідно з наративом, має впасти. Отже, коли ми дійшли до жовтня 2023 року, більш ніж через півтора року після початку повномасштабного вторгнення, Авдіївка та деякі прилеглі території, по суті, сформували український рубіж. На схід і захід російські та проросійські сили просунулися повз неї. І хоча все ще існувало розуміння того, що росіяни, можливо, захочуть захопити це місце в майбутньому, одним з найбільш поширених прогнозів, які я бачив, читаючи матеріали західних коментаторів, було те, що після наступальних зусиль України росія, ймовірно, зосередиться на відновленні своїх сил, готуючись до потенційного початку великого наступу взимку або на початку 2024 року. Чого, як правило, не очікували, так це того, що росія збере разом низку своїх резервів і кине механізований наступ армійського масштабу в зуби обороні Авдіївки, намагаючись знову оточити її. Але попри всі російські можливості, техніку і пристосування, про які я постійно намагаюся нагадувати людям - врешті-решт, це все ж таки російська армія. Тож жбурляння механізованих сил на цю оборону - це саме те, що вони зробили.
Наступ, схоже, серйозно розпочався 10 жовтня, причому сили просувалися як на північ, так і на південь від Авдіївки. Українці повідомляли про десятки російських авіаударів за день, про дії російських гелікоптерів, а Міністерство оборони росії підкріплювало багато з цих повідомлень власними заявами про свою ударну активність. Навіть після перших кількох днів було зрозуміло, що втрати російської механізованої техніки були жахливими. Буквально через кілька днів ми побачили [твердження] першого західного спостерігача, який сказав, що атаки не можуть продовжуватися через рівень втрат. Звісно, вони продовжувалися щонайменше до 16-го числа. Потім, здається, було кілька днів наступальних дій, але меншої інтенсивності. Але 18-го числа атаки знову посилилися, і це, по суті, задало темп на весь наступний місяць. Підрозділи йшли вперед, потенційно досягали певного прогресу, але при цьому їх жахливо «пережовували»; відбувалося коротке перезавантаження, і новий підрозділ продовжував наступ, можливо, застосовуючи дещо іншу тактику. З боку українських захисників ми побачили деякі з тих факторів, які стали типовими причинами великих втрат під час наступальних операцій, подібних до цієї. Звичайно, були мінні поля, але також застосування касетних артилерійських боєприпасів проти масових цілей, в тому числі великих піхотних формувань на відкритій місцевості; широке застосування FPV-дронів, особливо проти техніки, що наближалася до лінії фронту, а також танків, які використовувались для ведення вогню як прямою наводкою, так і з закритих позицій. Я не хочу перебільшувати, але склад атакуючих сил і тактика, яку вони застосовували, візуально змінювалися з точки зору спостерігачів з кожним днем. Масові механізовані атаки призвели до масових механізованих втрат, що, в свою чергу, могло призвести до того, що дії ставали менш механізованими, доки на лінію фронту не було б висунуто підрозділ, який все ще мав більше своєї техніки. І якщо метою росіян було відносно швидке подвійне оточення, чого ми, очевидно, не можемо довести, то масштаб тактичних цілей, очевидно, швидко зменшувався. Наприклад, продовжуючи традицію, започатковану великою кампанією за Бахмутське сміттєзвалище, багато боїв розгорнулося за купу вугільних хвостосховищ на північ від Авдіївки, а особливо за терикон, який давав будь-яким захисникам значну перевагу з точки зору висоти та спостереження, але водночас, оскільки він буквально зроблений з вугільного шламу, не був особливо вдалим місцем для окопування, не маючи очевидного прикриття. Кожна кампанія на цій війні має тенденцію генерувати кадри, які досить складно переглядати. І якщо ви шукаєте мою номінацію відеоматеріалів, яких слід уникати, коли йдеться про Авдіївку, то це, мабуть, записи, на яких окремі солдати намагаються піднятися по схилу террикону, але так і не можуть дістатися до вершини. Зрештою, після кількох невдалих штурмів і фактичного знищення всіх українських позицій на терриконі, російські штурмові підрозділи врешті-решт закріпилися на ньому - тільки для того, щоб потім утримувати його під постійними вогневими ураженнями, враховуючи те, що на терриконі не було багато місць, де можна було б легко окопатися, і не було легкого способу постачання. Якщо ви хочете зрозуміти, наскільки символічною стала ця локальна купа відходів, росіяни врешті-решт встановили на терриконі прапор, який потім був підірваний українським FPV-дроном. Хоча це, очевидно, не було дуже утилітарним використанням військових ресурсів з обох сторін, я думаю, що це дає певне уявлення про те, наскільки рішучими були як атакуючі, так і захисники - тому що на той час, коли піднявся цей прапор, російські нападники зазнали жахливих втрат, але нові люди і підрозділи продовжували прибувати, і наступ продовжувався. Однією з головних змін з часом стало те, що в міру того, як зростали втрати механізованої техніки, російські наступальні дії все більше і більше спиралися на безперервні піхотні атаки, що підтримувалися такими засобами, як бомбардування з повітря, на противагу хвилям металу, які ми бачили раніше.
На екрані ви бачите оцінку DeepState ситуації навколо Авдіївки станом на 2 жовтня та 23 листопада відповідно. На півдні переміщення здебільшого можна виміряти в метрах, техніці та живій силі. Але на півночі, відстань, яку ви бачите на карті, між російською лінією початку наступу і територією за териконом становить трохи більше 2 кілометрів. На момент запису російський наступ не оточив Авдіївку і не зайняв значних територій у самому населеному пункті. Однак вони просунулися вперед до залізничної лінії з півночі на південь, таким чином фактично відрізавши один з двох основних напрямків, якими можна було б доставити припаси в Авдіївку. Коли ми трохи пізніше розглянемо дані про втрати, я хочу, щоб ви пам'ятали про цю мапи, щоб краще зрозуміти співвідношення між втратами і захопленою територією, оскільки ми починаємо ставити питання в стилі Першої світової війни - яка саме ціна кілометра навколо цієї конкретної цілі?
Але що, якщо ви захочете подивитися на офіційні джерела Міністерства оборони росії і подивитися, що вони говорять про їхній наступ в Авдіївці? Відповідь для тих з вас, хто слідкує за щоденними оновленнями, буде такою: який наступ? Якщо ви читали російські зведення про бойові дії в Донецькій області, то ви можете подумати, що не тільки ніякого наступу не відбувається, але й що це українці насправді наступають. За період з 7 по 13 жовтня, тобто на початковому етапі російського наступу, Міністерство оборони росії підбило підсумки боїв на Донеччині, заявивши, що воно «відбило 17 атак Збройних сил України в районі Василівки та Водяного». У цьому звіті не було жодної згадки про просування російських військ, хоча в ньому описувалося просування вперед в інших регіонах. Але знаєте що, можливо, була просто затримка в інформації, лаг у новинах. Отже, ми можемо перейти до звіту за 18-24 листопада, і що ж ми бачимо? Бойові дії в Донецьку описані як такі, що росіяни відбили «22 атаки противника і завдали йому втрат ... в районі Мар'їнки, Курдюмівки, Артьомовска (тобто Бахмута), Андріївки і Кліщіївки». Це зовсім інший підхід, ніж, наприклад, під час битви за Бахмут, де, здавалося б, війська «Вагнера» не могли просунутися і на 10 метрів вперед без того, щоб Міністерство оборони росії не заявило, що десантники здобули величезну перемогу. Очевидно, що тут може бути багато факторів. Але на поверхневому рівні виглядає так, що поки що Міністерство оборони росії настільки задоволене результатами наступу на Авдіївку, що вирішило описати його як серію українських атак, які, звичайно ж, були знищені (з точністю і пафосом) переважаючою російською вогневою силою.
Але, незважаючи на це, я все ще вважаю, що варто висловити дуже важливе застереження щодо ситуації в Авдіївці. Так, росіяни спалили величезну кількість людей і техніки, просунувшись на відносно невелику відстань. І так, погана погода, складна логістика і великі втрати ускладнили для росіян утримання плацдармів в Авдіївці, коли вони були в змозі їх утримати. Але природа Авдіївки полягає в тому, що їм також не потрібно просуватися набагато далі, щоб ситуація стала потенційно неприйнятною для українців. Причина, чому я так кажу, полягає в ситуації з лініями постачання.
Лінія зв’язку з півночі на південь зараз перебуває під прямим російським контролем. І на цій мапі я обвів два місця - Авдіївський коксохім та село Степове. Якщо росіяни захоплять обидва ці об'єкти і продовжать рух на захід, ви можете собі уявити, як вони ускладнять для України постачання в Авдіївку тими дорогами на заході, що залишилися. Очевидно, що це не так просто, як здається, частково тому, що росіяни мають турбуватися про власні лінії постачання, забезпечуючи свої штурмові підрозділи на півночі, незважаючи, наприклад, на українські атаки FPV-дронами. Але якщо ми вже зайшли так далеко, то не так вже й багато залишилося до того, щоб зробити ситуацію в Авдіївці ще складнішою. Я кажу «ще складнішою», тому що Україна вже зіткнулася з проблемою намагання перевезти достатню кількість вантажів цими дорогами під час приголомшливого тріатлону сезонної багнюки/зими/сезонної багнюки, який традиційно принесуть наступні кілька місяців. Можна стверджувати, що початкове просування російських військ є певною мірою трагедією для російських підрозділів, які беруть у ньому участь. Якби весь наступ пішов у нікуди, не просунувшись ні на метр, можливо, його б уже зупинили. Але тут, якщо хтось подивиться на мапу, то побачить, що вони не так вже й далеко від захоплення кількох потенційно цінних об'єктів. І хоча ми спостерігаємо перехід до використання в атаках піхоти на противагу механізованим підрозділам, наступальні дії, швидше за все, продовжуватимуться. І справді, коли я записував [цей епізод], почали надходити українські повідомлення про те, що росія знову відновила наступ на Авдіївку. Наскільки далеко може зайти будь-який наступ, ще належить з'ясувати. Але я думаю, що справедливим буде припущення, що незалежно від того, чи вимірюєте ви просування в сантиметрах чи кілометрах, воно буде коштувати дорого.
І ця масована увага, яку росія приділяє Авдіївці, згодом спонукала багатьох коментаторів поставити питання про те, чи дійсно місто варте того, щоб проти нього спрямовували таку кількість ресурсів. Я часто чув і читав, що Авдіївка не має жодної стратегічної цінності, і це просто дурні росіяни знову витрачають всі свої ресурси на те, що не є важливим. З цього приводу я скромно мушу не погодитися. Я вважаю, що можна одночасно вірити і в те, що російські наступальні дії тут були дуже дорогими і марнотратними, і в те, що є причина зробити Авдіївку ціллю, і що вона дійсно має для них певну цінність. І деякі з причин, які я називаю, дуже схожі на ті, які ми наводили для українських дій на Херсонщині. Авдіївка - це український опорний пункт, розташований прямо навпроти Донецька. Це означає, за відсутності битви в передмістях Москви (на що, я думаю, українці зголосилися б добровольцями, але росіяни не були б цим надто захоплені), бої навколо Авдіївки - це найлегше, що може забезпечити російська логістика. Залізничне сполучення, логістична інфраструктура та складські приміщення Донецька знаходяться прямо там. У вас є величезне місто, яке ви можете використовувати для приховування накопичення людей і техніки перед початком наступу. І командування, контроль, координація, підкріплення - все це буде легше, коли ваш центральний вузол знаходиться так близько до лінії фронту, що ви в одному кроці від того, щоб командири висовували голову у вікно і кричали, щоб успішно передати накази на фронт. Це, звісно, перебільшення, але це далеко від операцій на Херсонщині чи Запоріжжі. Тож які б проблеми не виникали у росії з логістикою, вони будуть пом'якшені у боях під Авдіївкою. Крім того, з лютого минулого року чиниться величезний політичний тиск з метою витіснити українців з цієї позиції з тієї ж самої причини: тому що вона знаходиться так близько до Донецька. Поки українці утримують її, навіть відносно легке артилерійське озброєння може бути використане проти самого Донецька. І якщо війна в цілому коли-небудь суттєво зміниться на користь України, Авдіївка може стати непоганим плацдармом для українських дій проти цього міста. Якщо ж навпаки, якщо росії вдасться взяти Авдіївку, у неї з'явиться нова лінія потенційного просування вглиб Донбасу. І хоча існують теоретики, які стверджують, що росіяни можуть досягти успіху в цій війні, просто сидячи і чекаючи, поки Україна втомиться, моя інтерпретація, заснована на їхніх діях, полягає в тому, що Путін, ймовірно, не відмовився від ідеї взяти весь Донбас як частину своїх мінімальних військових цілей, перш ніж намагатися заморозити або завершити конфлікт, лише для того, щоб потенційно знову напасти на Україну через кілька років. І якщо ви вважаєте, що для досягнення своїх цілей в Україні росія повинна рухатися вперед, то одне з місць, де вона, ймовірно, хоче рухатися вперед, особливо зараз, коли у неї немає Лиману і північного шляху до Донеччини, то росія, ймовірно, дуже хотіла б, щоб Авдіївка перестала справляти враження Кадії і нарешті впала. Тож, зрештою, питання про те, чи варта Авдіївка того для росіян, напевно, зводиться до двох речей. По-перше, чи здатні вони її взяти - бо якщо ні, то все це переходить у розряд катастроф. Проведення механізованого наступу армійського рівня з використанням величезної кількості живої сили, техніки і боєприпасів лише для того, щоб досягти оперативного еквіваленту бігу в подвійну цегляну стіну, напевно, мало чого досягне, окрім того, що студенти кафедр військової історії в майбутньому матимуть що написати в своїх есеях поряд з битвою під Вугледаром. Якщо вони все ж таки візьмуть її, то постає питання: чи було воно того варте? І ваша відповідь на це питання зрештою зводиться до двох факторів - наскільки ви цінуєте стратегічне та оперативне значення Авдіївки і наскільки ви оцінюєте втрати російської та української армій у боях за неї. Тому що, без сумніву, коли йдеться про візуально підтверджені втрати, Авдіївка, напевно, заслужила місце в залі слави російського вторгнення поряд з Вугледаром або відступом з Лиману.
Але це, очевидно, лише якісні оцінки та коментарі, і я знаю, що багато хто з вас прийшов сюди за статистикою та оцінкою. Отже, використовуючи, безперечно, дуже недосконалі дані про втрати, які ми маємо в своєму розпорядженні, давайте подивимося, як могла б виглядати картина втрат навколо Авдіївки, як це співвідноситься з ширшою війною та іншими бойовими діями, і яке значення це може мати. Тим з вас, хто слідкує за каналом протягом певного часу, можливо, вже набридло, що я роблю застереження і говорю про те, наскільки складною може бути подібна оцінка. Тому, можливо, ви здивуєтеся, коли я скажу (хоча це все ще досить складно), що є речі, які роблять оцінку втрат навколо Авдіївки значно простішою, ніж на інших ділянках бойових дій. По-перше, це відносно невелика і досить відкрита географічна територія, що робить для нас більш фінансово вигідним покладатися на комерційні супутникові знімки. Це просто менша територія для візуального обстеження, і це набагато дешевше, якщо ви, як і я, є прихильником знімків на замовлення - цю звичку, мушу зазначити, я маю в першу чергу завдяки моїм дуже щедрим меценатам. Супутникові знімки дійсно корисні для таких речей, як підтвердження геолокації, а також для реагування на заяви про те, що знімки техніки можуть дублюватися. Якщо хтось стверджує, що знищена машина Б - це просто знищена машина А, яку перетягнули в інше місце, а потім перефотографували, ви можете підняти знімки, і якщо машина А все ще там, де вона має бути, в той самий час, коли машина Б з'являється на супутниковому знімку, то, якщо не застосовувати якусь фантастичну голографічну технологію, ви, ймовірно, дивитеся на дві різні машини. Це також область, де лінія фронту рухається дуже, дуже повільно, в більшості місць вона майже статична. А це означає, що ви можете усунути звичайну невизначеність щодо того, кому могла належати знищена одиниця техніки. Тому що одне з частих заперечень, яке ви побачите в багатьох базах даних візуально підтверджених втрат, - це твердження: «Знаєте що? Ця знищена машина - не російський танк. Це український танк, на якому згодом намалювали гігантську літеру «Z», сфотографували і заявили, що це російський танк». Але в Авдіївці, коли ви бачите, як машину знищують або виводять з ладу за 1, 2, 3 і більше кілометрів за відносно відомою лінією фронту, то, напевно, відносно безпечно припустити, що Павло і його товариші не завезли свій танк на російську територію, не розвернули його в напрямку українських позицій, не зробили пару пострілів і не покинули його. Натомість, знаючи геолокацію місця знищення машини, ми зазвичай можемо бути досить впевненими в тому, хто контролював її на момент знищення. І останній елемент, мабуть, найбільш визначний, якщо порівнювати це з труднощами оцінки, з якими ми зіткнулися, наприклад, під час битви за Бахмут, полягає в тому, що, особливо коли ми говоримо про деякі з цих відкритих ділянок, які були захоплені російськими механізованими кліщами, ми маємо справу з діями механізованих підрозділів, а не з діями піхоти без екіпіровки. Хвороблива реальність полягає в тому, що набагато легше порахувати, відстежити і перевірити знищену техніку, ніж порахувати тіла. У Бахмуті ми бачили багато дій піхоти «Вагнера» в міському середовищі проти, переважно, оборони піхотинцями в укріпленнях. Таким чином, обидві сторони мали можливість стверджувати, що кількість жертв з їхнього боку значно відрізняється від реальної, і у нас було дуже мало зовнішніх доказів, щоб це з'ясувати чи проконтролювати. Ми могли робити найкращі припущення, але ці докази були обмеженими. В Авдіївці, навпаки, у нас було більше аналітичних доказів у вигляді димлячих БМП і танків. Тож навіть через кілька днів після того, як російські наступальні дії справді розпочалися на початку жовтня, були спостерігачі, такі як команда Frontelligence Insight, які відкрили геолоковані зображення і почали підраховувати втрати. І насправді, коли битва розгорнулася, з'явився ще один елемент, який знову ж таки полегшив оцінку - це те, що принаймні деякі українські війська, які воюють навколо Авдіївки, зокрема 47 ОМБр, використовують багато стандартного обладнання НАТО. Тож так, хоча зазвичай можна сперечатися про те, чи є знищена БМП-1 російською чи українською, ніхто ще не намагався переконати мене, дивлячись на кадри з Авдіївки, що я дивлюся на знищений російський «Бредлі» чи знищений український Т-90М. А коли техніка досить чітко розрізняється, легше переконатися, що ви правильно класифікуєте втрати з обох боків.
Гаразд, якщо битву за Авдіївку легше оцінити, ніж битву за Бахмут, то про що свідчать дані, які ми отримуємо на сьогоднішній день? Я почну з того, що спробую розглянути все це в перспективі ширшої війни.
На екрані ви бачите статистику пропорційних втрат для різних типів систем за весь час війни. Наприклад, якщо на графіку для танків показано, що 90% - російські, це означає, що на кожні 10 танків, втрачених в Україні, 9 з них були російськими. Цей показник розраховується на основі кількості знищених, покинутих і захоплених машин для кожної сторони. Це означає повне виключення категорії пошкоджених, тому що ніколи не можна бути впевненим, скільки техніки повернеться до строю. Потім для кожної сторони я зменшую спостережувані втрати на 30% від кількості техніки, яку вони захопили у свого супротивника. Отже, припущення полягає в тому, що якщо ви - Україна, то вам потрібно захопити трохи більше трьох російських БМП-1, наприклад, для того, щоб поставити на озброєння одну власну БМП-1. Складіть це все разом і ви отримаєте орієнтовний розрахунковий коефіцієнт втрат для певних систем. Отже, дивлячись на екран, ви бачите, що росія втратила трохи більше 4 танків на кожен український, трохи більше 9 РСЗВ на кожну українську, в той час як для зенітно-ракетних комплексів співвідношення набагато ближче до 6 до 4. Очевидно, що більшість з цих співвідношень є значною мірою на користь України. І це може певною мірою пояснити, чому сили, які мали такі значні довоєнні недоліки у матеріальних засобах, змогли використати це обладнання (і те, що вони отримали від своїх союзників) для того, щоб уповільнити, зупинити, а потім часто перехопити ініціативу проти російських військ, що вторглися в Україну. Ключовим моментом тут, однак, є те, що значна частина цієї статистики відображає передусім оборонні дії, які ведуть українці. І великі російські катастрофи, такі як відступ від Києва чи колапс на Харківщині, в обох випадках передали велику кількість захопленої техніки до рук українців. Атака на підготовлені оборонні позиції - це, очевидно, зовсім інша справа, і статистика це відображає.
Отже, якщо звузити втрати, які ми розглядаємо, лише до візуально підтверджених втрат на Запоріжжі між початком українського контрнаступу цього року і 17 листопада, то картина в більшості категорій стає значно менш сприятливою для України. Окремо хочу подякувати користувачеві Хвіттеру Naalsio за те, що він зібрав геолоковані візуально підтверджені втрати. Якщо поглянути лише на цей регіон, де був зосереджений український наступ, то ви раптом побачите приблизний паритет у втратах бронетехніки та інженерних машин. У той же час, зміна у втратах танків не така значна, ви все ще бачите співвідношення втрат 4:1, але це, звичайно, не так добре, як статистика по війні в цілому. І знаєте що, я розумію, що знайдуться люди, які подивляться на цю статистику, що свідчить про те, що Україна все ще має «позитивний коефіцієнт обміну» у багатьох категоріях техніки, незважаючи на те, що вона була в наступі, і почнуть натискати «Х», щоб засумніватися, перепостивши зображення [підбитої української «західної» техніки] 730 разів. Тому що в перші дні і тижні українського наступу, а також на найбільш механізованому етапі наступу, Україна дійсно піддала вогню ворога багато «Бредлі», «Леопардів», допоміжних інженерних машин і т.д. І багато з них було підбито на мінних полях ворожою артилерією, ПТУРами, ударними гелікоптерами тощо. І це абсолютно відображено в тих даних, які ми маємо.
Якщо звузити діапазон дат наступу на Запоріжжі лише до 17 червня, то дані показують, що коли Україна намагалася прорватися через російські мінні поля та підготовлену оборону за допомогою механізованих сил, вона втратила приблизно стільки ж танків, скільки і росіяни, більше БТР, ніж росіяни, а також значну кількість БМП, МРАПів та інженерних машин. Якщо вас цікавить, як це виглядає в абсолютних цифрах, тобто якщо рахувати не пропорції, а саме знищену або покинуту техніку, то ось вам цифри: 15 українських танків, 5 інженерних машин, понад 35 БТР і МРАПів, а також значна кількість БМП, включно з М2 «Бредлі» для повноти картини. Після цього моменту Україна почала суттєво змінювати тактику, яку вона використовувала під час наступу, що, безумовно, значно сповільнило просування, але також вирівняло, а потім і фактично дало українцям перевагу у візуально підтверджених втратах техніки. Загальне правило, яке я чув, що атакуючий повинен втрачати в 3 рази більше техніки, ніж той, хто обороняється, просто не працює. Хто атакує, хто обороняється, відносна бойова міць, місцевість і десятки інших факторів, включаючи тактику, що застосовується, - все це, безумовно, має значення. Але я думаю, що ми можемо спостерігати тут, незалежно від того, говоримо ми про початковий чи пізній етапи українського наступу на Півдні, що незалежно від тактики і методів, які застосовувалися, втрати все одно були значно вищими, ніж в оборонних операціях або у війні в цілому. Більш повільний підхід, схоже, приніс результати лише трохи кращі, ніж 1:1, в деяких категоріях техніки. Так, очевидно, що тут є величезна кількість застережень, особливо щодо техніки, яка не була геолокалована, а отже, не була включена до переліку. Але суть в тому, що коли Україна намагається просунутись вперед, в зуби найпотужнішої російської оборони, на відміну, наприклад, від того, що ми бачили під Харковом, Херсоном чи Києвом, вона, очевидно, повинна бути готова витрачати матеріальні засоби для цього. Що, очевидно, є проблемою для України доти, доки росія має більше матеріальних засобів. Справа в тому, що поставки від союзників України не встигають за кількістю озброєння, яке росія змогла відновити зі складів і все більше здатна виробляти або модернізувати на своїх заводах. Отже, для перемоги у війні, що триває, їй потрібні не лише кампанії, в яких вона намагається звільнити територію, втрачаючи техніку приблизно у співвідношенні 1:1, їй потрібні битви і бої зі сприятливими темпами втрати озброєнь, тоді як росії не потрібно кидати техніку вартістю в цілу дивізію прямо в топку (LEEEROOOOY JEEEEENKIIINS). Але, з іншого боку, Валєрій Гєрасімов все ще керує російською армією, і тому ми отримали битву за Авдіївку. І ось як виглядає статистика по Авдіївці після трохи більше місяця російських наступальних дій.
Співвідношення танків більше ніж 9:1, від 20 до 30:1 для БМП, більше ніж 4:1 для самохідних артилерійських установок, і, на превеликий жаль калькуляторів та духів машин повсюди - помилка при діленні на нуль в графі «Інженерна техніка». Навіть за стандартами війни в цілому, враховуючи викривлення, спричинені катастрофами під Києвом і Харковом, ці співвідношення є абсолютно жахливими для російських механізованих сил, і виходять далеко за межі будь-якого запасу міцності, який росія могла б сподіватися утримати завдяки більшій кількості виробленої або піднятої зі зберігання техніки.
Зараз на екрані ви бачите цифри, виражені в абсолютних величинах, які показують, що не лише співвідношення є досить викривленим, коли йдеться про танки чи бойові броньовані машини, але й абсолютні цифри є досить шокуючими з огляду на розмір і масштаб цілі; крім того, вони дають уявлення про те, скільки військ було задіяно. Станом на 24 листопада загальна кількість знищених і покинутих (не враховуючи захоплених) російських танків становила 81 одиницю. Загальна кількість ББМ - понад 145. А кількість спеціалізованих інженерних машин набагато скромніша - 6. За таких темпів втрат, лише битва за Авдіївку без інших бойових дій на іншій ділянці фронту коштувала так дорого в танках і бойових броньованих машинах, що бронетанкові сили Великої Британії, які складаються з ОБТ Challenger 2 і БМП Warrior, були б фактично знищені за кілька місяців за таких темпів втрат. Іншими словами, якби битва за Авдіївку постійно велася з такою ж середньою інтенсивністю, то навіть якщо Дмітрій Мєдвєдєв говорив правду про російське танкобудування і відновлювальні потужності, то дуже приблизно половина з цих 1500 нових і відновлених танків знадобилася б лише для того, щоб встигати за темпами втрат навколо Авдіївки. Я часто порівнював бої під Авдіївкою з боями навколо Бахмута. І, чесно кажучи, я бачу паралелі: Україна утримує місто, росія намагається оточити його, після чого починаються запеклі бої на виснаження, щоб повільно вигризти його шматок за шматком, відрізавши шляхи постачання. Але з точки зору матеріальних втрат у порівнянні із здобутою територією, я думаю, що іншим доречним порівнянням може бути Вугледар. Тому що я б сказав, що це був ще один приклад того, як росія довела, що вона не може зібрати всі частини механізованого наступу разом, щоб ефективно прорвати українську оборону, не зазнавши при цьому дійсно жахливих втрат. Очевидно, я маю активно нагадувати усім, що тут є певна невизначеність. Ми не знаємо, наприклад, яким є баланс втрат піхоти, і я впевнений, що ситуація для українців у самій Авдіївці, напевно, вкрай складна. Але кількість спаленої російської техніки та втраченої бойової потужності, яку ми бачимо навколо Авдіївки, - це те, що російська армія, напевно, не може ігнорувати, навіть якщо вона вирішить з цим змиритися. Тому що кожен спалений тут танк чи БМП - це той, який не може бути розгорнутий деінде. І хоча пул доступної техніки великий, він не безмежний.
Ще одна цікава вправа, яку я вирішив зробити, - це порівняти те, що ми бачимо у візуально підтверджених даних про втрати, з тим, що ми отримуємо з офіційних урядових джерел. Якщо ви стежите за моїми відео, то знаєте, що я не використовую офіційну українську чи російську статистику. Російську статистику, тому що вона абсурдна до абсурду і буквально неможлива в деяких категоріях обладнання. Я уникаю українських цифр, тому що, хоча у них немає такої ж колекції заяв Конашенкова, як у росіян, я все одно вважаю, що, як і майже кожна сила в історії, вони мають тенденцію до завищення даних. Питання, однак, полягає в тому, наскільки вони можуть перебільшувати свої претензії? І що нам дала битва за Авдіївку, так це можливість цього разу зробити щось на кшталт порівняння між офіційною українською статистикою і тим, що ми можемо бачити у візуально підтверджених даних. А все тому, що 6 листопада українці заявили, що за 3 тижні в районі Авдіївки вони знищили 100 російських танків та 250 інших бойових броньованих машин. Тим часом, ми маємо візуально підтверджену статистику втрат в районі Авдіївки станом на дві різні дати: 3 листопада, незадовго до української заяви, і 10 листопада, дещо пізніше. Порівнюючи ці два набори цифр, ми отримуємо 100 танків, про які заявляють українці, проти 57 або 61 візуально підтверджених, залежно від дати. Це дає нам співвідношення від 1,64 до 1,75 до 1. Це означає, що на кожен російський танк, про який ми маємо докази того, що він був знищений або покинутий, українці стверджують про 1,64-1,75. Іншими словами, на кожен танк, про який українці заявляють, що мають докази [знищення або кидання], припадає приблизно 0,6 реального. Приблизно в такому ж діапазоні знаходяться і цифри щодо іншої бронетехніки. 250 заявлених українцями проти 141 або 159 візуально підтверджених, залежно від дати. Це дає співвідношення від 1,57 до 1,77, що знову ж таки означає, що для кожної бронемашини, про яку заявляють українці, ми маємо докази з ймовірністю близько 60%. Для мене, як аналітика, в цих цифрах є кілька моментів, які звертають на себе увагу. По-перше, співвідношення для різних типів машин, танків і БМП, насправді відносно близьке. Це може свідчити (зважаючи на дуже малий розмір вибірки) про те, що українські заяви принаймні корелюють із втратами, які ми можемо візуально підтвердити. І вони не просто метафорично кидають дротики в дошку, щоб з'ясувати, скільки машин вони планують заявити [у якості російських втрат]. Я б також припустив, що з огляду на те, що ми тут порівнюємо, ці співвідношення насправді дуже жорсткі. Хоча очевидно, що для візуально підтверджених втрат існує тиск помилок в обох напрямках, є причини, чому ви можете отримати занадто високі або занадто низькі цифри, я вже пояснював раніше, чому в цілому я вважаю, що візуально підтверджені втрати мають тенденцію бути надто консервативними. Це залежить від того, щоб кожна втрата була візуально задокументована, про неї було повідомлено, а потім відстежено. У цьому випадку ми також маємо проблему з неточною геолокацією обладнання. Тим часом, історично склалося так, що всі, від солдатів до найвищого рівня командування, завищують свої претензії. Чи то через плутанину, чи то через оптимізм, чи то через саморекламу, чи то через 100 інших чинників, можна було б очікувати, що навіть відносно надійна офіційна система подання заявок дасть дещо завищену цифру. Отже, беручи до уваги всі обставини, я вважаю, що розкид від 1,57 до 1,77 насправді є досить вузьким. І якби мені довелося ставити гроші на те, де знаходиться реальна цифра, я б поставив на те, що вона буде між цими двома цифрами. Очевидно, що існують певні межі того, наскільки далеко ми можемо винести уроки з цієї конкретної вправи. Але особливо для тих з вас, хто регулярно взаємодіє з українською офіційною статистикою, я подумав, що ця вправа може бути цікавою.
Останній спосіб, яким я хотів представити дані, - це показати відносні втрати танків, бойових броньованих машин і самохідних гармат, але з розбивкою по різних кампаніях. Отже, для кожної категорії, яку ви бачите на екрані, кожен стовпчик показує кількість візуально підтверджених втрат російської техніки на одну українську, рухаючись зліва направо, від ранніх етапів Запорізької наступальної операції, до загальної кількості втрат під час Запорізької наступальної операції, битви за Авдіївку і всієї війни в цілому. І що, на мою думку, досить чітко візуально демонструє, що саме для російських механізованих сил (тобто, бойових машин піхоти і танків) Запоріжжя було можливістю почати «торгувати» на трохи більш рівних умовах з українським опонентом - тоді як Авдіївка стала поверненням до класики 2022 року з таким рівнем втрат, що «Атака Пікетта» або фінальні сцени «Останнього самурая» виглядають як розумні військові маневри.
Тож чи можемо ми зробити якісь заключні висновки щодо втрат під Авдіївкою та в інших битвах, а також щодо їхнього значення для війни в цілому? Тому що незалежно від того, яке джерело статистики ви використовуєте і наскільки добре візуально підтвердженим може бути кожен окремий запис, це все ще війна, і є цілком обґрунтовані заперечення, які можуть виникнути у людей. Тому моїми останніми думками тут будуть спроби узгодити те, що ми бачимо в цих даних, з тим, що ми бачимо у війні в цілому. Тому що є, наприклад, проукраїнські джерела, які стверджують навіть кращі показники втрат, ніж ті, що я розглянув сьогодні - а з проросійського боку є такі, які стверджують, що Україна насправді втрачає більше, ніж росія, і що все, ймовірно, відбувається згідно з більш широким планом росії з виснаження ресурсів [України]. Щоб спробувати відповісти на ці твердження і пояснити, чому Авдіївка, Херсонщина та інші подібні місця можуть мати значення, я хочу зробити три припущення, які, сподіваюсь, не викликатимуть суперечок. Перше полягає в тому, що наявність більшої кількості техніки не обов'язково гарантує перемогу. Тактика, моральний дух, якість військ і сотня інших факторів також мають значення. Але в таких важких боях, що супроводжуються виснаженням особового складу, зброя, безумовно, допомагає. І якщо ви хочете продовжувати воювати, чи то атакуючи, чи то обороняючись, вам знадобиться зброя. Другий момент полягає в тому, що росія почала війну з більшою кількістю озброєння, ніж Україна. І третє - росія змогла витягти більше боєприпасів, техніки та інших матеріальних засобів зі складів або з інших джерел, ніж Україна, ймовірно, отримала від своїх союзників. І я б припустив, що якби росія постійно мала позитивну динаміку втрат проти України і, зокрема, проти українських запасів матеріальних засобів (знаєте, всі ті «Хаймарси», які вони знищили, наприклад), то, за логікою речей, перевага росії в цих різних сферах має зростати з часом. Ось чому ви можете бачити проросійські джерела, які висувають такі оцінки, постійно пророкуючи неминучий крах ЗСУ. У певному сенсі вони змушені це робити, тому що це природний логічний результат того, що, за їхніми словами, відбувається. Але очевидно, що українська армія не розвалилася ані в 2022, ані в 2023 році, і все ще здатна локально перехоплювати ініціативу на окремих ділянках фронту, завдаючи при цьому великої шкоди, обороняючись на інших. Це ставить реальність і ці оцінки в прямий конфлікт, і щоразу, коли реальність і оцінка стикаються, саме оцінка в кінцевому підсумку розбиває обличчя об асфальт парковки. І навпаки, якби деякі з найоптимістичніших проукраїнських оцінок були правдивими, то результати бойових дій, ймовірно, були б менш збалансованими, ніж те, що ми спостерігаємо. Ми, ймовірно, очікували б більших результатів від наступу на Запоріжжі, а також того, що росія не матиме достатньо ресурсів, щоб відчувати себе впевнено, розпочавши атаку на Авдіївку. Тому я б припустив, що реальність, ймовірно, десь посередині, але набагато ближче до українських оцінок, ніж до російських. Україна змогла вести війну з росією, яка часто призводила до виснаження сил, незважаючи на значно меншу кількість озброєнь, частково завдяки тому, що їй вдавалося постійно підтримувати позитивний коефіцієнт втрат своїх озброєнь у порівнянні з російськими. Це свідчить про те, що для того, щоб зберегти або покращити свої позиції і мати можливість розпочати наступальні [...] операції, де, наприклад, коефіцієнт втрат може тимчасово наблизитися до 1:1 або навіть стати негативним для України, можна стверджувати, що Україні справді потрібні битви на кшталт Вугледара чи Авдіївки - битви, де виснаження матеріальної частини є жорстоким, важким, але, зрештою, дуже одностороннім. І хоча Авдіївка була б значним призом, якби росіянам вдалося її взяти, це може бути саме той успіх, який дається такою ціною, про яку росія може пошкодувати в майбутньому.
Отже, після всіх цих розмов про втрати та їхнє значення, давайте повернемося назад і подивимося на те, як виглядали самі бойові дії. Які зміни ми помічаємо і які наслідки вони можуть мати в майбутньому? Оскільки, як би повільно не переходила територія з рук в руки в цілому, я б сказав, що це не тому, що бойові дії стабілізувалися і нічого не змінюється, а скоріше тому, що обидві сторони змінюються, адаптуються, впроваджують нові технології та інновації якнайшвидше. І саме баланс між цими адаптаціями, а також характером війни, яку ми бачимо, слугує для того, щоб принаймні якось утримувати лінію фронту, поки триває виснажливий конфлікт. Я знаю, що нещодавно зняв два відео про «геймченджери», тому не буду довго на цьому зупинятися. Але якщо ви просто хочете поговорити про кілька російських систем і тенденцій, я б відзначив дедалі більше розгортання невеликих систем радіоелектронної боротьби, призначених для захисту окремих одиниць техніки або ділянок лінії траншей; продовження і розширення російської кампанії бомбардування КАБами, що дає російській авіації можливість скидати дуже важкі боєприпаси з помірною точністю на українські позиції і забезпечує принаймні один механізм, який росіяни можуть використовувати для компенсації місцевих логістичних труднощів або проблем з отриманням артилерійської переваги. Адже навіть якщо ви не можете доставити достатньо снарядів до своїх гармат, можливо, ви можете відправити з літака тонну фугасної вибухівки десь в напрямку вашого супротивника. І, нарешті, я б відзначив повідомлення про те, що російські ударні гелікоптери, окрім гелікоптерів Ка-52, розгортають деякі з більш потужних російських ПТРК великої дальності. У певному сенсі, це є основним для здатності ударних гелікоптерів робити свій внесок у помірно безпечний спосіб. Адже якщо на ранніх етапах війни безпечна атака зазвичай означала жбурляння некерованими ракетами по певній площині, то ПТРК великої дальності можуть дати гелікоптерами можливість уражати цілі поза межами досяжності українських засобів ППО ближнього радіусу дії. Однією з рідкісних, але більш потужних систем, про використання яких повідомлялося, є ПТРК «ЛМУР». Ви можете заперечити, що літера «Л» в цій назві дещо оманлива, оскільки вона означає «легка». І все ж частково ракета досягає своєї дальності і характеристик завдяки типовому російському підходу до проєктування, який полягає в тому, що вона має форм-фактор «товстунчика». Це ПТРК, ракета якого важить понад 100 кілограмів (більш ніж вдвічі більше за американський Hellfire), але це означає, що він може доставити 25-кілограмову боєголовку на відстань понад 14 кілометрів. З такою дальністю польоту навіть старий бойовий гелікоптер (за умови, що він має оптику, необхідну для виявлення і захоплення цілі) може значно перевершити більшість українських систем протиповітряної оборони малої дальності. Ми бачили, як цю ракету спочатку використовували в середині 2022 року. Але з огляду на те, що українська протиповітряна оборона частково адаптувалась до загрози ударних гелікоптерів, а російський парк ударних гелікоптерів зіткнувся з певним тиском з боку таких систем, як ATACMS, навіть невелика кількість таких ракет, які можуть бути в наявності, може допомогти росіянам отримати більше від тих платформ, які вони все ще мають у своєму розпорядженні.
Українці теж бачили, як нові системи потрапляли на поле бою і повідомлення про надання інших. Ми вже досить багато говорили про ATACMS. А що стосується тізерів, то повідомлялося, що останній пакет американської допомоги Україні включав одну додаткову систему HIMARS, яка, можливо, зазнала деяких «спеціальних» модифікацій. Основна проблема, як це часто буває в Україні, полягає не стільки в тому, що нові технології не є корисними чи ефективними, скільки в тому, що вони часто надаються недостатньо швидко або в недостатній кількості, щоб мати той ефект, який вони могли б мати. Можливо, найшвидшими темпами адаптація продовжує відбуватися у сфері використання безпілотників. Тут я хочу бути обережним з тим, як багато я говорю, поки не прийде час зробити спеціальне відео на цю тему, але поки що ось вам дещо страхітливе «дуже довго, не читав». Оскільки дефіцит артилерійських снарядів та інших боєприпасів знову загострюється, роль FPV і ударних дронів продовжує зростати. Їхні конструкції продовжують розвиватися, стаючи більш смертоносними, більш живучими і з більшою ймовірністю вражають свої цілі за інших рівних умов. Обсяги виробництва продовжують зростати, і Україна повідомляє про 15 000 FPV-дронів, які виробляються щомісяця. Тактика і системи підтримки, які дозволяють ефективно використовувати ці безпілотники, також продовжують розвиватися. Це означає, що, незважаючи на те, що і в Україні, і в росії постійна увага приділяється протидії БПЛА, кількість спостережуваних ударів FPV-дронами залишається незмінною, а в деяких регіонах значно зростає. Крім того, незважаючи на те, що в останні місяці було цікаво спостерігати за низкою конференцій і дискусій навколо ШІ або автономних систем озброєння, ніхто з тих, хто воює в Україні з обох сторін, схоже, не отримав запрошення на них. Отже, цікавлячись тенденціями розвитку подій в Україні, ви побачите, як Павло і його товариші кодують слов'янську альфа-версію двоюрідного брата Скайнету, що керує безпілотниками, і використовують її для для ведення «війни безпілотників», а росія робить більш-менш те ж саме. Покращена автономія дає реальні переваги в українському контексті, і я підозрюю, що ми, ймовірно, будемо бачити її все більше і більше.
Якщо відійти від систем і технологій, було також цікаво спостерігати за тим, як деякі українські і російські підрозділи були передислоковані і продовжують розвиватися. Ви можете пригадати, що напередодні і під час українського наступу рішення передати деякі з найкращих зразків техніки, наданих НАТО, відносно новим українським підрозділам було дещо суперечливим. Деякі з цих підрозділів потім дійсно мали проблеми під час наступу, намагаючись пробитися крізь російську оборону в тому, що по суті було їхніми першими серйозними бойовими діями як підрозділу. Але якщо ви вперше почали воювати в червні, а зараз кінець листопада - ви вже не зовсім новий підрозділ. Наведу приклад особливо відомого українського підрозділу, який зараз, ймовірно, пройшов через цей перехід: українська 47-ма механізована бригада була одним з підрозділів, спеціально підготовлених до українського наступу, і їй було надано найкраще обладнання, яке Україна мала в своєму розпорядженні - суміш танків «Леопард-2», які підтримували американські «Бредлі». Згодом цьому підрозділу довелося дуже важко, особливо на ранніх етапах наступу. Саме вони зображені на знаменитому фото, де «Леопард» і «Бредлі» стоять виведені з ладу посеред поля. Під час спроб прорватися крізь російську оборону, вони втратили багато людей, багато техніки, і в деяких випадках прозвучало чимало публічних звинувачень з цього приводу. Однак останнім часом 47-ма бригада не воює на Запоріжжі, вона перебуває під Авдіївкою. Це не є великою оперативною таємницею, росіяни називають цей підрозділ за номером та назвою у своїх регулярних звітах. І коли ви дивитеся відео з геолокацією, ви [розумієте, що] не можете перефарбувати «Леопард» так, щоб він виглядав як Т-72. Ви можете спробувати підібрати колір і фасон, але в кінцевому підсумку зайві 20 тонн все одно десь з'являться. У червні 47-ма була відносно новим підрозділом, який намагався провести свою техніку НАТО прямо через російські мінні поля. Перенесемось у кінець листопада, і 47-ма, ймовірно, вже більш досвідчений підрозділ, що використовує танки НАТО, які в першу чергу були розроблені для ведення переважно оборонних боїв для відбиття атак радянських механізованих сил, щоб, як ви вже здогадались, вести переважно оборонні бої проти атак російських механізованих сил. В результаті 47-ма знову зазнала втрат, на пам'яті згадується підбитий на початку листопада «Леопард-2». Але, як ми бачили з наведених раніше даних, порівняно з червнем, відносні результати змінилися разюче. Іншими словами, це може свідчити про те, що підрозділи адаптуються, навчаються і розвиваються важким шляхом. Дотримуючись історично спостережуваної траєкторії, розгорнуті підрозділи стають все більш і більш боєздатними, поки не досягають точки виснаження і втоми, коли їхня ефективність стрімко падає. Загальновідомо, що армії, які воюють в Україні, ще мають пройти довгий шлях з точки зору стандартів підготовки, здатності до координації та подолання проблем військової культури і радянської спадщини. Але уроки в деяких випадках, здається, засвоюються - принаймні, до того моменту, коли Гєрасімову або комусь подібному знову спаде на думку блискуча ідея.
Тим часом, якщо ви хочете подивитися на деякі спостереження більш високого рівня, які ми могли б зробити в результаті нещодавніх наступальних дій, є кілька, які, на мою думку, виділяються. По-перше, очевидно, що після року відносно високих темпів бойових дій, виснаження і виснаження запасів, очевидно, є фактором з обох сторін. Українці накопичили артилерійські боєприпаси для підтримки свого наступу на півдні. Але зважаючи на те, що значна частина цих запасів була витрачена, а цілі постачання з таких країн, як Європейський Союз, дуже публічно не були виконані, окремі свідчення вказують на те, що нестача боєприпасів знову стала дуже важливим фактором. Російські логістичні труднощі також часто проявляються, як правило, на місцевому рівні на окремих ділянках фронту. І обидві сторони все більше залежать від альтернативних засобів, таких як FPV-дрони або кориговані бомби, що частково, здається, компенсує зниження рівня артилерійського забезпечення. З точки зору якості військ і цілей, росія все ще дуже чітко, на мою думку, має наступальні амбіції. Тому що, хоча можна пояснити такі дії, як в Авдіївці, як, наприклад, відволікаючі або сковуючі, вони настільки неймовірно дорогі в порівнянні з потенційним результатом, що важко зрозуміти, чому вони продовжують здійснювати такого роду атаки, якщо вони не цінують саму територію. І так само, як Авдіївка, ймовірно, показує, що росія все ще хоче рухатися вперед, я думаю, вона також показує, що росія все ще намагається знайти модель наступальних дій, яка б працювала. Це не означає, що потрібно повністю рівняти ціль із землею за допомогою 60 000 артилерійських пострілів на день, як це було зроблено, наприклад, під Попасною у 2022 році, або кидати людей і техніку на проблему, щоб просуватися вперед метр за метром. Останнім великим наступальним успіхом росії був, мабуть, Бахмут, що, по суті, ослабило «Вагнера» як наступальну силу, якщо не брати до уваги рейд до Москви. Авдіївка ще не взята, і не факт, що вона буде взята. І все ж диспропорція і витрати росії на просування вперед там були настільки великими, що навіть враховуючи російські переваги в мобілізованому особовому складі або матеріальній базі - це просто не є стійким, масштабованим рішенням для майбутніх наступальних дій. І виходячи з даних про втрати матеріальних засобів, які ми маємо на Херсонщині, і враховуючи, що ми не можемо врахувати людські втрати, здається, що навіть якщо росіяни здатні вперто тримати оборону, вони спалюють значну кількість ресурсів у відносному вираженні, роблячи це.
Це підводить нас до деяких остаточних аргументованих припущень щодо стану і можливостей обох армій. Тому що в такій виснажливій війні, як ця, важливі не лише лінії на карті, а й те, як бойові дії, спрямовані на переміщення цих ліній, впливають на обидві залучені сили. Я б сказав, що цього року ми побачили, що Україна використала накопичену бойову міць, навіть якщо вона була значно меншою, ніж вона заявляла, і змогла перехопити ініціативу на південному фронті і справити певне враження на найбільш захищених ділянках російської лінії фронту. Після початкового шоку вони змогли вирівняти рівень втрат у матеріальній частині, але їм не вистачило бойової потужності, аби воювати так, щоб мінімізувати втрати, і дійти їх до Токмака. На противагу цьому, росія кинула кухонну раковину в Авдіївку, що справило враження на українську лінію фронту, але, як видається, коштувало величезних втрат у людях і матеріальних засобах. Це свідчить про те, що навіть попри те, що в українській армії, як повідомляється, продовжують існувати проблеми, наприклад, нестача офіцерів, труднощі в комунікації або наявність офіцерів, які все ще походять з радянської школи і, як наслідок, надто охоче йдуть на витрати особового складу і матеріальної частини, Україна все ж таки змогла стати більш ефективною, створити більшу бойову міць, використовуючи наявні ресурси, ніж росія з її номінально переважаючими ресурсами. Це призвело до своєрідного балансу, коли жодна зі сторін не має достатньої переваги, щоб подолати невід'ємні переваги, якими користується той, що обороняється в подібних бойових діях. Результатом стало постійне виснаження, пристосування і гонка за відновленням і створенням нових сил, щоб поставити ту чи іншу сторону в позицію достатньої переваги для того, щоб фактично відновити якийсь наступальний імпульс. Це, по суті, було одним з основних меседжів Валерія Залужного, коли він опублікував свою статтю в журналі «Економіст» на початку листопада. Генерал порівняв нинішні умови ведення бойових дій в Україні з Першою світовою війною, зазначивши, що сукупний ефект різних наявних технологій і обмеженість ресурсів, які мала Україна, призвели до того, що війна стала війною, яка носить як виснажливий, так і позиційний характер. Він визначив низку засобів, від військово-повітряних сил до засобів розмінування і радіоелектронної боротьби, які, на його думку, Україна потребуватиме від своїх союзників, щоб отримати достатню перевагу і не допустити, щоб зусилля, спрямовані на прорив російської оборони, стали повільними або зайшли в глухий кут. Це означає, що за відсутності таких можливостей бойові дії, ймовірно, залишаться позиційними. З точки зору ресурсів і витрат, це не є стабільним станом речей. Це потворна боротьба на виснаження, в якій Україна хоче більше тижнів, подібних до першого тижня російського наступу на Авдіївку. А росія просто хоче, щоб прихильники України здалися і розійшлися по домівках. Ви можете описати нинішній баланс як патову ситуацію, але це також схоже на змагання двох хлопців, які змагаються, хто зможе довше затримати дихання під водою. Так, у будь-який конкретний момент вони все ще можуть бути в грі, але врешті-решт комусь доведеться виринути на поверхню першим. І хто це буде в Україні, ймовірно, залежить від низки чинників, в тому числі від політики, допомоги, розвитку подій на полі бою і того, як інші аспекти військової і ракетної кампанії, як очікується, розвиватимуться протягом зими. Але це, на мою думку, тема для окремої розмови. Тому що в той час, як обговорюються такі важливі питання, як продовження військової допомоги Україні з боку США або фінансова допомога з боку Європейського Союзу, в Україні тривають бойові дії, а зима вже зовсім близько.
На завершення, хоча найкраща погода для наземної кампанії в Україні вже давно минула, бойові дії тривають на багатьох ділянках фронту. І хоча атаки і контратаки постійно відбуваються вздовж лінії фронту, очевидно, що обидві сторони намагаються перехопити і контролювати ініціативу на різних ділянках. Для України це може означати продовження операцій у Херсонській та Запорізькій областях. Для росії ж результати триваючого і дуже дорогого наступу на Авдіївку ще не визначені. І хоча ще не ясно, чи вистоїть Авдіївка, чи Україна зрештою буде змушена відступити, запеклі бої, які ми спостерігаємо в ході цих різних операцій, на мою думку, чітко демонструють одну річ. Обидві ці армії, незважаючи на виснаження і втрати, мають ще багато сил для боротьби, оскільки триває запекла боротьба за виснаження, і обидві сили готуються до викликів, які принесе зима.
