Анестезіолог везе каталку з пацієнтом.
– Ще живий? – питає хірург.
– Ще ні! – відповідає анестезіолог.
Лікар із позивним "Наркоз" розповідає анекдот і спостерігає за реакцією – чи не занадто тонкий жарт для необізнаних у медичному гуморі.
Балаклава робить усмішку Наркоза невловимою, як мобільний зв'язок після кібератаки.
Маска давно стала його супутником по життю – в операційних і реанімаціях цивільних клінік, у військових шпиталях, на передовій.
Медицина бойової травми вперше "наздогнала" його, коли він за контрактом працював у Лівії на початку "нульових". А після окупації Криму служив військовим лікарем в зоні АТО.
Наприкінці лютого 2022-го почався новий відлік часу. Саме тоді з'явився Наркоз у балаклаві – лікар-анестезіолог Центру спеціальних операцій "А" Служби безпеки України.
Сьогодні він працює в підрозділі бойових медиків, який створили за зразками медичних корпусів найкращих армій світу – США, Франції, Німеччини. За півгодини Наркоз і його колеги-лікарі перетворюють на операційну будь-яку будівлю, підвал або салон мінівена настільки близько до лінії зіткнення, наскільки це можливо. Зупиняють кровотечі, коли уламки ракет і снарядів прошивають внутрішні органи поранених. Роблять операції на відкритому серці за кілька кілометрів від "нуля".
В їхніх наплічниках вагою 25-30 кілограмів – інструменти й обладнання, якому позаздрили би хірургічні відділення та реанімації більшості українських лікарень.
Побратими з Центру спеціальних операцій "А" називають своїх лікарів "янголами". Проте вони рятують не лише спецпризначенців, а й бійців інших підрозділів Сил оборони.
Наркоз розповів "Українській правді", як починався його шлях військового лікаря в Лівії, чому цивільному лікарю доводиться ламати свій мозок у війську, як виглядає тренування на тінях і в чому для нього головний кайф від роботи.
Іменем Гіппократа
Смартфон Наркоза на вхідних дзвінках співає хрипучим голосом рядок із "Балади про боротьбу":
"Отже, гідні книжки ти в дитинстві читав!".
Які дитячі книжки гідні майбутнього лікаря-анестезіолога?
– В дитинстві я часто хворів. Ясна річ, кожного разу приходив лікар, але ж батькам треба було перевірити всі його призначення. Вони не були медиками, але про всяк випадок тримали на книжковій полиці фельдшерський довідник якогось там 1952-го чи 1953-го року, грубий такий, сторінок на 500, і дивилися, що до чого. З 11-12 років я почав його штудіювати, – згадує Наркоз.
Згодом дитячі хвороби залишилися в минулому, а інтерес до медицини перекочував у доросле життя.
На початку 2000-х хлопець випускається з медуніверситету.
Слідом за Гіппократом він присягає утверджувати ідеали милосердя, любові, злагоди та взаємоповаги. "Клянусь Аполлоном-цілителем, Асклепієм, Гігієєю та Панакеєю й усіма богами та богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до моїх сил і мого розуміння…"
Давній грек Гіппократ і гадки не мав, що випускнику українського медицинського вишу, окрім інтернатури, доведеться працювати ще на двох роботах, аби не "склеїти ласти" і передчасно не постати перед Аполлоном.
Якби існувало шоу "Розсміши анестезіолога", Наркоз міг би стати почесним головою журі. Принаймні, його розповіді про стосунки хірургів і анестезіологів – свято, яке завжди з вдячним слухачем.
– Хірурги й анестезіологи – це завжди інь та ян, єдність і боротьба протилежностей. Ми одне без одного не можемо, і при цьому одне одного завжди підколюємо. Але якщо створюється класний тандем, пацієнт може почуватися набагато впевненіше.
Розсмішити Наркоза нескладно. А ось здивувати важко. Особливо після того, як світ української медицини 2000-х поступово відкривав йому свої таємниці.
– Коли на початку "нульових" я прийшов після універу в медицину, застав чимало лікарів "радянської школи", які пили все, що бачили, там такі дивні "коктейлі" були…
Втім, від того, щоб успадкувати лікарські ритуали, доля його зберегла. Наступні три роки Наркоз працюватиме в країні з суворим "сухим законом".
Про роботу в Лівії
– Одного разу телефонує мій одногрупник: "Добирають лікарів за контрактом в Лівію. Хочу поїхати. Давай разом".
Я його відмовляю: яка ще Лівія? Там як не війна, то заколот, диктатура, поліцейська країна. Проте намагаюся з'ясувати що до чого.
За кілька місяців телефоную товаришу і кажу: "Майже домовився. Треба пакет документів подати і підписувати контракт". У відповідь чую: "Знаєш, вирішив, що ні, не хочу я туди їхати".
Так я опинився в Лівії. Наш окружний шпиталь на півдні країни був найближчим до кордону з Чадом в той час, коли там були постійні прикордонні зіткнення. Саме там я вперше зрозумів, що таке військова медицина, отримав перший досвід роботи з травмами і вогнепальними пораненнями.
В шпиталі лікували і цивільних, і військових, і поліцейських. Працювали лівійські медики, палестинці, йорданці, болгари, поляки, українці. Були дядьки за 50, які отримали освіту в Німеччині, Італії, а тут я, 24-річний.
Мене вразило ставлення лівійців до лікарів. З одного боку, вони дивилися на тебе, як на іновірця. А з іншого, те, що ти лікар, нівелювало той "гріх", що ти не мусульманин. Таку повагу до лікарів я ніде в Україні не бачив.
Багато з того, що я побачив у Лівії, спершу здавалося мені дичиною.
Одразу здивував перелік медикаментів, які використовували в шпиталі – в три рази коротший того, чим лікували в Україні. Чим я тут лікуватиму? – жахався я. А виявляється, без "фуфломіцинів" не тільки можна, без них треба лікувати. Від того, що людині влили десяток препаратів замість трьох, краще їй точно не стане.
Може, лише 3-5 років тому українська медицина наблизилася до того протокольного рівня, який був у Лівії на початку 2000-х.
Саме в Лівії я вперше провів операцію, опис якої з'явився в медичній літературі лише десять років по тому – пункцію перикарда під УЗД-навігацією.
Історія така. З вогнепальним пораненням привезли п'ятирічного хлопчика, який потрапив під "дружній вогонь". Рентгенівський знімок показав три маленькі дробинки – вони потрапили в грудну клітину – нібито нічого страшного. Але дитина вмирала на очах.
Коли зробили комп'ютерну томографію, виявилося, що дві дробинки застрягли під шкірою, а третя пройшла в міжребер'ї і пробила правий шлуночок серця.
В таких випадках у перикарді накопичується багато крові, яка заважає серцю скорочуватися.
Поки готували операційну, колега зробив УЗД серця. Каже: "Ось-ось зупиниться". Ми мали виграти час, щоб розгорнути операційну, але часу вже не було. Треба було негайно щось робити.
Я беру звичайну металеву внутрішньовенну канюлю. Кажу лікарю, який на УЗД-апараті бачить серце і мою голку: "Буду просуватися в порожнину перикарду, допоможи вивести траєкторію". Так я дістався голкою серцевої сорочки, прибрав звідти чотири шприци крові. Серце почало скорочуватися.
Сьогодні на війні в Україні такі вогнепальні поранення так само досить поширені.
Двічі мобілізований
Коли 2005-го Наркоз повернувся з Лівії до України, він уявити собі не міг, що трирічний досвід роботи з бойовими травмами і вогнепальними пораненнями стане в пригоді вдома.
На відміну від багатьох війна почалася для нього не 24 лютого 2022-го, а в березні 2014-го. Саме тоді він уперше прийшов до військкомату – добровольцем.
Поки тривала бюрократична тяганина з мобілізацією, він консультував волонтерів, які переробляли цивільні машини під медеваки для евакуації поранених під час бойових дій. Пояснював елементарні речі – як правильно заносити та фіксувати ноші в машині, де розташовувати медичне обладнання, як захищати балони з киснем.
Лікарі з таким досвідом, як у Наркоза, були в країні на вагу золота. Так він опинився в медичній службі ЗСУ – причому не в тиловому шпиталі, а на передовій.
А коли західні партнери передали в Україну перший мобільний модуль надання невідкладної медичної допомоги, майже рік фактично був начальником цього шпиталю. Норматив розгортання того мобільного модуля – 24 години – Наркоз сьогодні згадує з подивом: надто повільно для сьогоднішньої війни.
Після демобілізації в 2016-му він повернувся до роботи в цивільних клініках і був приписаний до оперативного резерву першої черги. Зранку 24-го лютого 2022-го одразу зателефонував командиру своєї військової частини і почув: "Відбулася реорганізація. Ні твого підрозділу, ні твоєї посади вже немає. Їдь у військкомат".
"Дивись, ні по званню, ні по твоїй кваліфікації нічого немає", – сказали Наркозу в військкоматі.
За кілька днів він вже чергував на одному з блокпостів ТрО на Київщині. Серед захисників був лише один хлопець, який колись проходив службу в бойових умовах і хоч трохи міг цим всім керувати. Решта – мисливці, колишні міліціонери й інші небайдужі люди. Рівень фортифікацій і контролю – до першої більш-менш серйозної ворожої ДРГ.
– Чергую в цьому окопі посеред поля, мокрий сніг на голову летить. І тут раптом мені телефонує знайомий з медичної служби і питає, де я. Кажу – в полі на блокпосту. Він пропонує: "А може лікарем?". Звісно, краще лікарем. "Коли і де бути?".
Так у березні 2022-го я потрапив до військово-медичної служби Центру спеціальних операцій "А" і вже за кілька днів працював на Ірпінському напрямку.
Про цивільних і військових лікарів
Коли цивільний лікар стає військовим, перше, що він має зробити – зламати свій мозок. Бо робота в бойових умовах суттєво відрізняється від звичної для медиків практики.
Поняття "золотої години", протягом якої поранені на полі бою мають отримати медичну допомогу, дуже умовне. Як пишуть в англомовній літературі, "смерть не знає про існування золотої години". При пораненнях з внутрішньою кровотечею, коли кров потрапляє в грудну або в черевну порожнину, час вимірюється хвилинами. І якщо ми не виграємо ці хвилини, для пораненого бійця "потім" ніколи не настане.
Тому військовим хірургам "у полях" доводиться нехтувати речами, до яких вони звикли в цивільних клініках.
Ось це все: а давайте спочатку тричі йодом обробимо живіт, а давайте всі вдягнемо одноразові костюми і правильно зав'яжемо їх ззаду, а це має робити санітарка, а чи маємо ми повний набір інструментів, а давайте ще раз зробимо кардіограму, а який у пацієнта рівень цукру... Який би не був рівень цукру, поранений наразі загине від того, що стече кров'ю.
Другий момент. Як це зазвичай буває у цивільному житті? Людина потрапляє до хірурга з проблемою. І хірург іде з пацієнтом в операційну для того, щоб цю проблему вирішити. Одна проблема – один вхід. Умовно кажучи, увійшли в живіт, вийшли – все, проблема вирішена. На фронті це так не працює.
В хірургії бойової травми ми вимушені передусім зупинити вмирання пацієнта. Не закрити всю проблему, а зробити так, щоб поранений не загинув тут і тепер. Зупинити внутрішню кровотечу, заклеїти, можливо, живіт пластирем і віддати пацієнта на наступний етап лікування. Цим ми врятуємо його життя.
За добу – за дві він стабілізується в реанімації, тоді вже можна його брати на повторну операцію і проводити її в тому обсязі, як звикли в цивільному житті.
Якщо намагатися переохолодженому пацієнту з великою крововтратою зробити операцію, яка триватиме 4-5 годин, ретельно шити кожну дірочку, то ця операція скоріше вб'є пораненого, ніж врятує. Це той самий випадок, коли благими намірами вимощена дорога до пекла.
І третє. Коли ми розгортаємо на новому місці реанімаційно-хірургічну бригаду, завжди об'їжджаємо стабпункти навколо. І одне з перших питань: ви переливаєте кров пораненим? В 9 випадках із 10 чуємо у відповідь – ні. Питаємо: чому? Причин купа, на будь-який смак. Найулюбленіша: "Я не вірю в еритроцити". Це лікар говорить.
Зайдіть у деякі державні лікарні, особливо якщо вони не поліхірургічного чи політравматичного профілю. Мабуть, я не дуже помилюся, якщо скажу, що багато лікарів в Україні ніколи не переливали кров.
Це не проблема воєнної медицини – це проблема української медицини як такої. Армія – це зріз суспільства. А в цьому випадку – це зріз стану медицини в країні. І ця проблема наразі просто на армію екстраполювалася і загострилася.
Тренування на тінях і операційна за 30 хвилин
Замість операційної – будь-які чотири, а інколи три стіни, що захищають від вітру, дощу чи снігу. Замість операційного світла – налобні ліхтарі. Замість столу – медична каталка. Навколо неї кілька людей виконують дивний танець – оперують неіснуючого пацієнта.
Це не сценка з артхаусного кіно про ілюзорність матеріального світу, а звичайна практика мобільних хірургічних груп Центру спеціальних операцій "А" під назвою "тренування на тінях".
– Якби наші тренування побачила людина, яка не розуміє, що відбувається, вона, мабуть, дуже здивувалася би.
Лікарі роблять якісь рухи, проговорюють, чи треба посунути отих два стільці й поставити під праву руку, де має стояти рюкзак з інструментом. Якщо ти незручно розташував рюкзак і треба буде до нього щоразу робити крок, це втрата часу – півтори-дві секунди. Якщо зробив 10 таких кроків, то вже півхвилини, і це може бути критично для пораненого.
Філософія реанімаційно-хірургічних бригад – наблизити спеціалізовану медичну допомогу до поранених настільки, наскільки це можливо.
Найближча точка від лінії зіткнення, де доводилося оперувати, зокрема, на серці – приблизно 7 кілометрів від "нуля".
Закинута напівзруйнована будівля, підвал, на крайній випадок – автофургон максимум за 30 хвилин перетворюються на операційну.
Якщо від стін залишилася лише назва, з них сиплеться штукатурка, земля, старе дерево, фарба. Доводиться запаковувати весь контур приміщення спеціальною плівкою.
В складі кожної мобільної групи працюють хірург, анестезіолог і лікар невідкладних станів. Кожен із них має рюкзак з усіма необхідними інструментами і обладнанням плюс контейнер із запасом крові.
Після кожного випадку надання допомоги лікарі роблять "роботу над помилками" і намагаються знайти найкращі рішення.
Відрядження на фронт тривають від п'яти діб до двох місяців. Майже за два роки у складі реанімаційно-хірургічної бригади Наркоз попрацював на Житомирському, Харківському, Херсонському, Запорізькому напрямках, у Бахмуті, на острові Зміїний.
Лікар-анестезіолог не раз був свідком того, що росіяни по всій лінії зіткнення цілеспрямовано і свідомо б'ють по медичних цілях. Одного разу приліт був саме в те місце, де дві хвилини тому працювали лікарі.
– Захотілося попити води, і ми з колегою пішли до машини, а тут приліт двох ракет С-300, – згадує він.
У розповідях Наркоза найбільше вражають інтонації – буденності щоденного жаху як нової норми.
Він розповідає як його колеги витягали з тіла бійця гранату, що не розірвалася. В такому випадку разом із пораненим залишається тільки один хірург, щоб всі інші не ризикували.
Але навіть у такі моменти часом трапляються кумедні ситуації. Перед операцією терміново викликали інженера-сапера, аби дізнатися, чи не вибухне граната в руках у хірурга, якщо почати її ворушити. "Як це зрозуміти?" – питають у сапера. Сапер цілком серйозно відповідає: "Так ви витягніть і зрозумієте".
А цей випадок трапився на Бахмутському напрямку. Щоденна рутина змагань військових лікарів зі смертю.
– Привезли бійця після обстрілу "Градів". Він отримав поранення майже за дві доби до того, але його не могли своєчасно вивезти. Уламки пробили ліву легеню, діафрагму, увійшли в живіт, дірки в шлунку, в товстій кишці. Він у свідомості, критичної кровотечі не було, він би стільки часу не прожив з нею. Розуміємо, що треба терміново оперувати: "Друже, ми йдемо на стіл, а там як буде…"
Хірург час від часу питає: "Він живий?". Живий, але я нічого не гарантую, просто продовжуємо працювати.
Закінчили операцію. Поранений важкий, але тримати його на цьому світі трошки легше. Іде пошук транспорту, тому що в такому стані треба везти на наступний етап евакуації не просто на кейсеваку. Щоб довезли живим, має бути нормальна реанімаційна бригада.
Раптом привозять іншого пораненого – того дня обстріляли Костянтинівку.
Ми працюємо з другим пораненим і періодично дивимося на першого. На апараті штучної вентиляції, але у свідомості, тиск тримає. В якийсь момент хтось каже: "О, та він вже трубку витягає". Ми туди – розв'язався. Говорить: "Трошки живіт болить, а так нормально".
Знайшли врешті-решт реанімобіль, на Дніпро його відправили. Ще кілька годин тому не вірилося, що хоча б до кінця операції його дотягнемо, а не те, що він у свідомості, на самостійному диханні доїде до Дніпра.
Про дорослішання лікаря та головний кайф від роботи
– Зараз я набагато впевненіше почуваюся в професії, ніж коли після універу прийшов працювати інтерном. І при цьому став на порядок менш самовпевненим. Частіше аналізую, чи все правильно зробив, чи немає іншого рішення.
Загалом це не лише про професію, але й про життя. Бо наше життя формується навколо професії – не можна бути лікарем з 9.00 до 18.00 з перервою на обід.
Я був дуже запальним, заводився з півоберту: що ви мені розповідаєте, я щойно все це на кафедрі проходив! А з досвідом розумієш, що те, чого вчили на кафедрі, воно в реальності взагалі не працює.
Наразі я став набагато більш спокійним, врівноваженим. Порахуй до десяти, а потім кажи все, що вважаєш за потрібне, якщо після "десяти" воно ще залишатиметься актуальним.
На жаль, менше довіряю людям. Проте більше довіряю інтуїції. Насправді інтуїція – це реалізація нашого досвіду на підсвідомому рівні. Якщо у мені з першого погляду відчуття, що з людиною щось не так, то згодом частіше за все це перше враження підтверджується, скільки би начебто добрих справ або справді добрих справ ця людина не зробила.
—-
Можливо, це прозвучить цинічно, але інколи до тебе привозять не пацієнта, а кістково-суповий набір, не знаю як це інакше назвати. І ти не уявляєш, як він доживе до кінця операції. А закінчується операція, бачиш – живий.
Я вже багато років керуюся в роботі головним правилом: людина жива, допоки вона не мертва. Доки є ознаки життя, маємо робити все можливе.
За 23 роки моєї практики було багато випадків, коли всі вважали – все, цей пацієнт не жилець. Але ж ніхто не скасовував синдром Лазаря, названий так на честь біблійного персонажа і описаний в медичній літературі.
Багато років тому я чергував у міській лікарні. По швидкій привозять чоловіка. В нього бронхіальна астма, почався напад, зупинка кровообігу, дихання, бригада проводить масаж серця. Я підхопив його, тому що не було ознак біологічної смерті. 40 хвилин минуло, всі кажуть: "Давай припиняти". Я говорю: "Сили є, ніхто не падає. Давайте ще хвилин 5 – потім подивимося".
Минуло ще 2-3 хвилини реанімаційних заходів, і запустилося серце. Він вкрай важкий, кома, на апараті штучної вентиляції. Підняв його в реанімацію і думаю: зараз запустили серце, можливо, виживе, були такі пацієнти. Але що в нього з головою, невідомо, тоді ж не було процедури оцінки смерті мозку. Це може бути величезний тягар для родини в майбутньому. Чи правильно ми зробили, рятуючи його? Та ні, думаю, правильно.
Після цього, мабуть, два чи три тижні минуло. Вечір, у мене день народження, друзі сидять у квартирі. Дзвонять у двері, я відкриваю, стоїть цей пацієнт з телевізором у руках. Каже: "Дякую вам, мені син розповів усе".
Не треба гучних фраз про те, що от ще одне життя врятували. Але кайф від таких випадків дотепер тримає мене в медицині. Від цього такий вибух ендорфінів, що важко ще десь отримати подібний ефект.
***
Як знеболити суспільство, що захлинається в болях від вогнепальних поранень і внутрішньої кровотечі?
Від випаленої пустки і чорної вирви, з якої доведеться вибиратися не одному поколінню.
Від відчуття провини всіх перед усіма – вцілілих перед пораненими, поранених перед тими, хто загинув.
Від розповіді Наркоза про те, що найчастіше питання бійців перед анестезією – чи вдасться зберегти кінцівку. А після того як вони приходять до тями – чи зможуть швидко повернутися в стрій.
Хтось має знати, що з цими відтінками болю робити. Чом би не анестезіолог (з грецької – лікар, який позбавляє пацієнта відчуття. А разом із відчуттям – болю).
Тому наостанок питаю Наркоза про знеболювальне для суспільства.
– Суспільство можна знеболити обіцянками швидкої перемоги, і воно підсяде на голку. Але тільки-но припиняють годувати цим наркотиком, починається ломка. Тому я би не радив чекати на чарівну пігулку.
Радив би, по-перше, зменшувати фактори, які викликають біль – у нашому випадку це означає ставати міцнішими й посилювати наше військо. А по-друге, менше емоціонувати на біль і більше діяти.
Ми живі, допоки не мертві. Допоки живі, маємо робити все можливе.
Михайло Кригель, УП
