Британська допомога Україні вже зіграла історичну роль, причому історикам майбутнього ще належить визначити, яка складова мала визначальніше значення — технічно-організаційна чи дипломатично-консультаційна. Але британська допомога молодій державі в критичний історичний момент — ніби було щось схоже... А, точно — це ж Ізраїль. Але не поспішаймо.
Мейнстрімна версія появи Ізраїлю звучить шизофренічно: нібито британці були проти, а “за” — США та СРСР, останній хотів такою підтримкою "вибити Британію з Близького Сходу". Ця версія навіть не вимагає коментарів, залишу її просто за дужками і перейду до тіла справи.
Початок 1948 року, всі очікують війни у Палестині. Спеціальні комісії ООН під керівництвом австралійців пропонують план поділу Палестини: нині (див. основну версію) вважається ледь не скандальною підтримку проекту зі сторони радянців та американців, але насправді можна поглянути на карту підтримки по голосуванню в ООН вище — це був консенсус, проти якого виступали лише переважно мусульманські країни (і Індія за інерцією, хехе). Британія, мандат якої над регіоном має невдовзі закінчитися, умивала руки — буквально говорить, що у неї немає ідей і просто утримується від будь-яких рішень включно з оонівським проектом. Арабський світ та ізраїльські сили активно готувалися до війни.
Якщо на стороні арабських держав були хоч такі собі, але державні механізми та система з регулярними арміями і легальними каналами закупівель, то Ізраїль мав закупати "за зв'язками" — люди буквально домовлялися фактично на приватному рівні. Але це так лише на перший погляд.
Головним джерелом постачання для ізраїльтян стала Чехословаччина. Основна версія говорить про те, що сталося це через пряму вказівку Москви, але реалістична ситуація виглядає дещо складнішою. Чи простішою — але про все по порядку.
Отже, наприкінці 1947 року Сирія закуповує у ЧСР (при владі ще Масарик та досить широка коаліція за участі, звісно, і компартії) партію зброї для арабських сил. Вантаж не доходить і взагалі контракт не складається — бо вже в лютому 1948 року у Празі відбувається переворот, внаслідок якого місцеві комуністи при повній підтримці Москви зачищають усіх "партнерів" і встановлюють однопартійний режим. На цьому тлі концентрації влади, вище керівництво (принаймні окремих міністерств — МЗС зокрема) вступає в активні перемовини з представниками ізраїльських бойових організацій. В результаті сторони досягають домовленостей: для початку чехословаки передають Ізраїлю (який ось-ось проголосить незалежність — чекають лише виходу британців) партію стрілецької зброї з набоями та 23 денацифіковані мессершмітти — зібрані в Чехії Avia S-199, дещо допрацьовані за умов нестачі деталей з Німеччини аналоги Messerschmitt Bf.109.
Для доставки цього всього сторони домовляються про організацією повітряного моста між ЧСР та Ізраїлем. Він запрацював у червні — уже під час Арабо-ізраїльської війни, що почалася одночасно з травневим виводом військ Британія та проголошенням Ізраїлю. Повітряним мостом переганяють винищувачі (мессершмітти, згодом — ще й спітфаєри) і вантажні дугласи зі зброєю.
Прага передала ізраїльтянам на час співпраці колишню базу люфтваффе — аеродром "Жатець", який фактично став закордонною авіабазою Ізраїля під назвою "Зебра". Уся операція отримала назву "Балак".
Організація взаємодії трималася на кількох людях. З чеського боку (якщо в таких операціях взагалі можна надійно визначити чийсь "бік") діяло переважно МЗС, зокрема — заступник міністра Артур Лондон, зі сторони "людей доброї волі" — бізнесмен і нещодавно звільнений у запас британський офіцер Роберт Максвелл, з ізраїльської — представники "Хагани" (фактично — армії Ізраїля), головним пілотом повітряного мосту був Гордон Леветт, єдиний не-єврей у всій композиції, який нещодавно перед подіями звільнився зі, звісно, Королівських ВПС та відразу пішов добровольцем в єврейські загони. Прикметно, що він не мав особливих мотивів для такого повороту, тому контррозвідка "Хагани" навіть прийнявши його, вважала агентом британської розвідки. Але брак кваліфікованих пілотів змусив їх піти на такий крок — інших льотчиків для подібної місії Ізраїль просто не мав.
Повітряний мост свою функцію виконав: ним було доставлено всі літаки, які ВПС Ізраїлю мали на кінець року, не кажучи вже про зброю: всього було понад 35 тисяч самих лише гвинтівок маузер і понад 90 мільйонів набоїв до них, а також кулемети і пістолети з амуніцією. Крім того чехословаки займалися навчанням ізраїльських піхотинців та головне — військових пілотів, якими було повністю укомплектовано Першу винищувальну ескадрилью новостворених ВПС.
Зрештою, з допомогою Чехословаччини зокрема Ізраїль виграв війну. Але подальші події розвели нову державу з британськими союзниками — дружба закінчилася, причому трагічно. Але трагічно, у першу чергу, для сторонніх — тобто тих-таки чехословаків.
1952 року ЧСР стряхнуло публічним судом над 13 державними і партійними посадовцями топ-рівня. Окрім ритуальних звинувачень у єресі ("троцкізм, сіонізм, тітоізм"), звинуватили у домовленностях з постачанням озброєнь Ізраїлю як невигідних і таких, що нанесли чехословацьким інтересам велику шкоду. Загалом публічний процес був останнім демонстративним актом "судового антисемітизму" (продовжуючи традиції справ Дрейфуса та Бейліса), але особливо характерний тим, що відбувся вже після Голокосту. З 13 обвинувачених 11 було розстріляно, включно зі Сланським, другою людиною ЧСР. 2 засудили до довічного — через їхню співпрацю зі слідством, серед них був згаданий Артур Лондон, який став головним свідком обвинувачення.
Ось такий пізнавальний сюжет. Історія, як відомо, нічому не вчить, але хоч розважити може 😉
А, ледь не забув. Нижче треба додати стисло пару біографічних довідок, аби довести історію до необхідної кондиції.
"Чех"
Артур Лондон — син одного з засновників чехословацької компартії Еміля Лондона (єврея нібито з моравської Острави, за професією — чорнороба). Артур з підліткового віку — активіст КПЧ, згодом — учасник іспанської війни, але який! Не просто доброволець інтербригад, а чекіст у Барселоні та важливий апаратник — кадровик ЦК іспанської компартії. Після поразки — втеча з дружиною-француженкою до Парижа. Далі — логічна участь у "макі", Маутгаузен, повернення в Париж — поступає на службу у чехословацьке посольство, посади різні, але головне — диппаспорт.
Під час перебування у Швейцарії ("на лікуванні") затриманий у звинуваченні у шпигунстві на користь Комінформу, отримує заборону на повернення у Францію і видворяється у Прагу. Там — відразу отримує посаду заступника міністра закордонних справ.
На згаданому процесі Сланського здав усіх, включно зі своїм шефом — міністром зовнішніх справ Клементіса, який у відчаї намагався пішки втекти з Чехословаччини. За виключну роль у суді, у результаті якого 11 з 13 обвинувачених було страчено, за три роки виходить по амністії. 1963 року реабілітований спецкомісією уряду ЧСР та виїжджає з дружиною до Франції. Там видає автобіографічну книгу-бестселлер про процес Сланського, її екранізує Коста-Гаврас — головну роль Артура Лондона грає сам Ів Монтан, його дружину — оскароносна Сімона Сіньйоре.
Помирає у 71, дружина у 96, їх ховають коштом Французької комуністичної партії на кладовищі Іврі-сюр-Сен. Красиво, але не без іронії: серед іншого, Іврі-сюр-Сен — головне французьке кладовище для засуджених на смертну кару.
"Єврей"
Ян Хох з власних слів народився в єврейській сільській родині на Закарпатті, єдиний з усіх родичів, хто вижив у Голокості — це характерний маркер. Спражнє ім'я чи то Ян Людвік, чи то Хайм Беньямен. Далі фігурував під ім’ям чи то Івана, чи то Леслі, прізвище — де Мур’є. Після окупації Закарпаття дістався Франції, пішов добровольцем у так звану "Чехословацьку армію в екзилі", разом з її залишками евакуювався до Британії, у війська якої пішов добровольцем. Снайпер, згодом — командир снайперського підрозділу. Після висадки в Нормандії отримує офіцерське звання. 1945 року стає кавалером Військового хреста, врученого особисто фельдмаршалом Монтґомері. 1946-го служить у Берліні при МЗС у відділі преси, того ж року натуралізується — отримує британське підданство і бере ім'я Роберт Максвелл. Зі служби в Берліні і до самої смерті усі його справи пов’язанні з видавництвом і книготоргівлею: 1947 року у званні капітана йде у відставку і починає видавничий бізнес, про який буде нижче. З такими інтересами і на такому тлі 1948 року паралельно координує операцію "Балак". Можливо, справа у патріотизмі, але точно не єврейському — після описаних подій він за все життя не мав жодних зв'язків з Ізраїлем.
Далі Максвелл був дистріб'ютором інших видавничих домів, заснував власне видання Pergamon Press. Офіційна спеціалізація — наукова література, реальний профіль — ексклюзивні права на радянську наукову та політичну літературу: видавав "Малу землю" Брежнєва, авто- та біографії Ярузельського, Чаушеску, Хонеккера, Живкова, збірники статей і промов Черненко, Громико, Суслова та того таки Брежнєва. З цього приводу вважається одним з ключових бізнес-партнерів СРСР, учасником схем з виведення коштів, обороту "євродоларів" та приховування статків.
Одну каденцію був членом парламенту, звісно від лейбористів, але при цьому від округу Букінгем (!). Лорд. Один з найбільших медіа-магнатів, головний і по суті єдиний тогочасний конкурент Руперта Мердока. Засновник медіа-імперії Mirror, куди входили газети Daily Mirror, Daily Express, Daily Record, Sunday Mail, Daily Star та інші.
Не стало Максвелла у час, дуже непростий для всіх тримачів євродоларів — восени 1991 року. Загинув біля Канар — за невідомих обставин випав з борту власної яхти "Леді Ґіслейн".
Після смерті імперію знищили розслідування корупції та махінацій, сини пішли з бізнесу. Донька, на честь якої було названо яхту, відразу після смерті батька переїхала у США, де взяла громадянство. Тепер Ґіслейн Максвелл, добру знайому Ілона Маска, найкращу подругу Джеффрі Еппштейна та довірену особу принца Ендрю, додатково представляти сенсу немає.
Це історія без моралі, але з важливими акцентами, які корисно мати на увазі, здалеку підступаючись до непідйомної теми “Холодної війни”.
