«Осінь» має надзвичайно глибоку філософію. Це прекрасна метафора про старість, неминучість часу, життєву стійкість і найголовніше — про тепле кохання, яке зігріває бабусю та дідуся на схилі літ.
КНИГА: ОСІНЬ ЖИТТЯ
РОЗДІЛ 1. Золото, що втрачає силу
Старий дерев'яний будинок на краю селища завжди потопав у зелені, але час невблаганно рухався вперед. Наприкінці серпня повітря стало прозорішим і прохолоднішим. Дідусь Михайло сидів на веранді, загорнувшись у теплий плед, і дивився на розлогий клен, що ріс посеред двору. На його кроні з'явилися перші яскраві пасма.
— А осінь все одно колись настане... — тихо, майже про себе, промовив він.
З хати вийшла бабуся Ганна, тримаючи в руках два кухлі з гарячим чаєм, від якого підіймалася духмяна пара з ароматом чебрецю. Вона сіла поруч у старе крісло-гойдалку.
— Про що ти гомониш, Михайле? — лагідно запитала вона, подаючи йому кухоль.
Дідусь кивнув у бік саду:
— Дивись, Ганнусю. Ще вчора все було зеленим. А сьогодні листя ізлітає із дерев. Воно падає на землю повільно, наче прощається.
Бабуся сумно посміхнулася, дивлячись, як золотавий листок торкнувся трави.
— Падає, тому що жовте, що стареє... Його час минув, Михайлику. Воно віддало дереву всю свою силу за літо, а тепер мусить іти.
Дідусь підняв свої втомлені, вкриті зморшками руки і подивився на них.
— Знаєш, Ганю, дивлюся я на це листя і себе впізнаю. Сили вже зовсім не ті, що в молодості. Ноги болять, серце іноді збоїть. Й немає сили... Але дивишся на сонце, на тебе, на наших дітей — і розумієш: триматись треба за життя. До останнього подиху треба триматися.
Ганна ніжно накрила його долоню своєю, теплою і рідною.
— І тримаємося, рідний мій. Поки ми разом — ми тримаємося.
РОЗДІЛ 2. Випробування вітром
Наступного ранку погода різко зіпсувалася. Небо затягнуло важкими сірими хмарами, а збоку лісу налетів справжній шторм. Дідусь Михайло та бабуся Ганна сиділи біля вікна, спостерігаючи, як за склом шаленіє негода. Клен у дворі гнувся до самої землі.
Раптом сильний порив ударив по кроні, і ціла злива золотого листя знялася в повітря.
— Дивись, як безжально січе, — зітхнула бабуся Ганна, притискаючи руки до грудей. — Бідне листячко... Його обірве вітер рвучкий. Жодного шансу не залишає.
Михайло уважно подивився на могутній стовбур клена, який міцно тримався за землю своїм глибоким корінням.
— Знаєш, що я помітив, Ганю? — глухим голосом озвався дідусь. — Не дерево його скида. Дерево до останнього береже кожну свою гілочку і кожен листок. Це все він... Вітер холодний, різкий, жорстокий.
Він замовк на мить, згадуючи їхню власну молодість, довгі роки спільного життя, де були не лише радощі, а й важкі випробування, сварки та моменти, коли здавалося, що все руйнується.
— Жорстокий, такий як наші почуття, — тихо продовжив Михайло, подивившись на дружину. — Пам'ятаєш, як у молодості гарячий емоційний вітер ледь не обірвав наше кохання? Людські почуття іноді бувають такими ж різкими та руйнівними, як ця буря за вікном. Вони б'ють по живому, ранять, намагаються зірвати людину з її місця.
Ганна лагідно посміхнулася і підсунула свій стілець ближче до чоловіка. Вона поклала голову йому на плече, слухаючи, як на вулиці виє негода.
— Пам'ятаю, Михайлику, — відповіла вона. — Молодість часто буває жорстокою і егоїстичною. Але поглянь на цей клен. Вітер обриває листя, але саме дерево залишається стояти. Бо воно сильне. Так само і ми з тобою — пережили всі холодні вітри, захистили одне одного і вберегли найголовніше.
РОЗДІЛ 3. Тепло, що перемагає холод
Буря на вулиці нарешті вщухла, залишивши після себе вологу тишу та подвір’я, повністю вкрите золотим килимом. У кімнаті старого будинку було тепло — у печі тихо потріскували дрова, розливаючи навколо м'яке світло.
На вихідні до дідуся з бабусею приїхали діти та онуки. Хата миттєво наповнилася галасом, тупотом маленьких ніжок та щирими розмовами. Михайло сидів у своєму великому кріслі, а Ганна поралася біля столу, розливаючи гарячий борщ для великої родини.
Маленький онук підбіг до дідуся, тримаючи в руках великий, ідеально круглий жовтий листок, який він знайшов на ґанку.
— Дідусю, дивись, який гарний! — вигукнув хлопчик. — Але чому надворі так холодно і сумно? Осінь — вона ж зла, правда? Вона все листя повбивала.
Михайло лагідно обійняв онука і посадив його на коліна. Він погладив хлопчика по голові своєю великою, шорсткою від праці долонею.
— Ні, синку, осінь не зла, — тихо посміхнувся дідусь. — Вона просто мудра. Так, на вулиці буває холодний вітер. Та почуття рідних і близьких, які є у бабусі й дідуся, набагато сильніші за будь-яку негоду. Вони можуть зігріти весь світ.
Бабуся Ганна підійшла ближче, почувши ці слова, і ніжно обійняла Михайла за плечі. Онук подивився на них своїми великими очима.
— А які це почуття? — запитав малюк.
— Це любов, сонечко, — відповіла Ганна, дивлячись на чоловіка поглядом, у якому за п’ятдесят років не згасла жодна іскра. — Це коли попри всі життєві шторми, попри старість та біль, ти дивишся на людину поруч і дякуєш Богу за кожен день. Ця любов тримає наше коріння. І саме завдяки їй весною на цьому дереві знову з'явиться нове, зелене листя.
Михайло міцно стиснув руку дружини. Осінь життя вже стояла на їхньому порозі, але в цій хаті, зігрітій любов'ю рідних і близьких, ніколи не було місця для холоду.
Вірш "Осінь"
А осінь все одно колись настане. І листя ізлітає із дерев. Тому що жовте, що стареє. Й немає сили, але триматись треба за життя. Його обірве вітер рвучкий. Не дерево його скида. Вітер холодний, різкий, жорстокий, такий як наші почуття. Та почуття рідних і близький які є у бабусі й дідуся.
