Владислав Дніпровський.
Останній бій танкіста. Художнє оповідання на тему російсько-української війни.
Панас Петрович був дивним дідом. Свій вік він озвучував як “90 з гаком”. При цьому розмір самого гака він нікому ніколи не казав. Та, мабуть, і сам не знав. Хоча, до цих років він зберіг світлий розум і на диво міцне здоров’я.
Його улюблений жарт був про те, що після важкого поранення у Другій Світовій Війні, кістлява пройшла поряд і забула про нього. Довелось йому повоювати проти німецько-фашистських загарбників у якості танкіста. До Берліна не дійшов, через важке поранення при звільненні Києва, залишився в тилу. Там і зустрів перемогу.
Довгими вечорами згадувались йому товариші із екіпажу, загинувші того дня, і вірний залізний кінь, перетворений на металобрухт. А він вижив.
Кістлява дійсно обходила його десятою дорогою. Вже два десятки років як поховав дружину, а кілька років тому - останню доньку. Після цього самотність нахлинула на нього, немов брудна болотяна вода, затоплюючи все більше і більше. Звісно, іноді навідувались і онуки з правнуками, та то все було уже не те… Майже чужі вже люди, які іноді приходять прослідкувати щоб він не голодував і ходив в чистому та ввічливо послухати в сотий раз одні і ті ж самі історії. Він це розумів.
Разом з самотністю повернулись і кошмари, про які він не згадував уже десятки років. Вибухи, палаючий танк, несамовиті крики товаришів і неймовірний біль. Ці страшні ночі раз у раз наповнювали його провиною. Відчуттям того, що він проживає чуже життя. Роки, які не дісталися його друзям, незаслужено дісталися йому. Незаслужено і безглуздо. Проживає ці роки, не відчуваючи радості і не приносячи більше ніякої користі нікому і нічому.
Звісно, ні сусідам, ні онукам він цього не показував. Ще чого не вистачало: не просто марнувати час, а ще й приносити шкоду оточуючим, вганяючи їх в свою депресію. Не бувати такому. Тож дід Панас завжди намагався бути позитивним до людей і, наскільки можливо, підіймати всім настрій. Пригостити шоколадкою продавчиню в магазині, чи відсипати цукерок дітям на майданчику - це було про нього. Улюблений дідусь усього району.
Все змінилося кілька днів тому. Вибухи у місті з самого ранку, розбудили його. Довгий час він не міг зрозуміти, чи то продовження нічного кошмару, чи дійсно щось трапилося. У сусідніх квартирах хтось почав кричати про війну, задзвонив телефон. Онуки зателефонували і розповіли страшну новину: дійсно почалася війна.
Спостерігаючи у вікно, як люди масово пакують валізи в авто і кудись їдуть, дід Панас сумно посміхнувся. Дійсно довго прожив. Пережив одну війну і дожив до нової. Це ж треба…
Тим не менш з дому поїхало не багато людей. Здебільшого все залишилося як і було. Тільки постійні вибухи прильотів ракет і новини про нових загиблих людей від них. Можливо через хвилину наступна ракета прилетить і у його будинок та поховає переломане тіло в купі бетонних уламків. Та діду Панасу не було страшно. Все це ніщо, порівнянно з нічними кошмарами та спогадами того, що він пережив. Та й прожив він уже достатньо.
Людей шкода. І страшно за них. Постійні картинки по телебаченню убитих і пошматованих тіл простих пересічних людей, незалежно від віку і статі, викликали у діда несамовиту лють. Знову фашизм повернувся. Знову.
Тоді дід одразу попрямував до воєнкомату, щоб йому дали зброю. Та там була дуже велика черга, і коли Панас дочекався, міцний парубок лиш м’яко розвернув його і сказав:
- Іди, діду, додому, ти своє відвоював. Тепер наша черга.
Ветеран тоді прямував додому і крізь зуби чортихався. Молокососи. Що вони розуміють? Вже ж кому ризикувати життям, так це йому. А що він змінить сидячи дома? Подовжить своє життя ще на рік-два за рахунок інших? Та скільки можна?!
Трохи заспокоїтись вдалося лиш тоді, коли дійшов до скверу біля дому і сів на лавці біля під’зду. В сквері трохи далі стояв на постаменті старий радянський танк - пам’ятник визволителям міста. Точнісінько такий колись був і у діда Панаса. Ветерану подобалось думати, що це і є той самий його танк, на якому він пройшов стільки боїв. Хоч, звісно, це було не так. Ті залишки навряд чи хтось реставрував.
Іноді він розмовляв із сталевим конем. Ділився з ним своїми переживаннями і спогадами. Так і того разу, він підійшов до пам’ятника та пожалівся:
- Нікому ми вже не треба, старий друже. Руки мої трусяться, навряд чи зброя в моїх руках дійсно комусь допоможе. Я такий як і ти - вкритий іржею пам’ятник старих перемог, який потроху з’їдає час. І колись від нас з тобою залишиться лише пил. Та то мабуть і добре. Наше місце займуть нові захисники і герої. Бачив я їх. Гарні хлопці, дарма я на них ображався.
Сумний дід тоді увесь день дивився новини. Ворожі війська немов дика орда наступали з усіх країв. Захисники захищали як могли, та сили були нерівні. Кажуть, незабаром і до його міста можуть дійти.
Показали як люди массово готують коктейлі Молотова, щоб допомогти зупинити наступ. Панас Петрович тоді згадав свій особливий рецепт і натхненно почав готувати зброю партизан. Вийшло аж дві штуки - більше пляшок удома не знайшлось.
- Буде як справжнісінький напалм. – задоволено оцінив свою нову зброю ветеран.
Минуло кілька днів і ворожі війська дійсно майже дісталися до міста. Дід Панас завжди рано вставав і по своїй незмінній традиції вийшов на вулицю і сів на лавці біля під’їзду. Четверта година ранку. Йому подобався цей час.
Тиша і рідкі перехожі. Нічні працівники і гуляки додому ще не йдуть, а ті хто працює вдень, ще лежать в своїх ліжках. Зима ніяк не хоче поступатися весні і рясний сніжок тихо сипле ще з темного неба. Кілька ліхтарів біля танку невдало намагалися розігнати сутінки. Та світло тонуло в падаючому снігу.
Десь здалеку пролунали відзвуки стрілянини. Хто в кого стріляє? Невже ворог у місті? Далі по вулиці стало чутно наближення звуку потужного двигуна.
З-за рогу виїхала броньована машина. Машина окупантів. Що вони тут роблять? Прорвалися? Чи то диверсанти?
Авто повільно їхало, диверсанти явно уважно щось вишукували. За себе дід не хвилювався. Будинок стояв далі за сквером і його в тіні під’їзду було не видно. Раптом водій надавив на газ і машина рвонула кудись у провулок, завижчав гальмами на повороті. Боець за кулеметом відкрив шквальний вогонь назад по переслідувачу. По темному силуету танку.
Звуки втікаючої машини стихли десь вдалині. Вулицю знов опанувала тиша. Лиш декілька вікон самих сміливих чи дурних жителів повідчинялись і звідти показались заспані злякані обличчя.
Дід Панас підійшов до пам’ятника-героя і доторкнувся до прохолодної броні.
- Я був неправий. Ти і зараз нас захищаєш. Сам факт твого існування погнав навтьоки фашистів. Герой – завжди герой, скільки б йому років не було і в який би у нього не був стан. Стій і далі, друже, на нашому захисті.
Зітхнувши, Панас Петрович пішов додому снідати. Квартира зустріла сутінками і затишком. Неначе нічого щойно не сталося, неначе життя продовжується, так як і було. Через кілька хвилин сусід згори почне сперечатися зі своєю собакою, збираючи її на прогулянку, а з вентиляції потягне ароматом смачного омлету від сусідки зліва.
Та поїхав сусід кудись, разом з собакою. А сусідка чомусь більше не готує омлет. Може життя і продовжується, але вже ніколи не буде як було.
Дід підійшов до вікна, відчинити штори, впустити перші промені вранішнього сонця і здивовано зойкнув. Броньований “Тигр” обережно заповзав у сусіднє подвір’я уже з десяток років зайняте так званим “довгобудом”.
Порослий бур’яном і будівельним сміттям скелет будинку, мабуть, видався диверсантам гарною схованкою. Вони заглушили двигун і почали рвати пакети з сухпайками, колупаючись в рації і телефонах, очевидно, намагаючись зв’язатись з керівництвом.
- Тупі бездарі. Сховалися. Та їх з трьох будинків видно як на долоні. Це якщо не звертати увагу на онлайн камеру, яка висить майже над їх головами. – старий ветеран не міг повірити у таку тупість.
Що ж робити? Дід швиденько позвонив до поліції, там подякували і сказали, що приймуть міри.
Та не встигнуть. Панас Петрович закусив губу. Мабуть прийшов час. Поки бандити доїдають свої харчі, у нього є кілька хвилин.
Двигун машини потужно набрав оберти. Пакунки від їжі, розкидані по подвір’ю, збагатили і без того неприємний пейзаж “довгострою”
- Скорєє іді, пора єхать! – крикнув водій бородатому молодику, який справляв нужду під бетонний блок неподалік.
Той, полегшено видихнув, застебнув блискавку в штанях і повернувся до товариша.
- А ето єщьо што? – він підняв автомат, невпевнено озирнувшись на товаришів, перед ним біля рогу сусіднього будинку стояв старий худий дід в шинелі червоноармійця з десятком нагород на грудях. – Ти што здєсь забил, дєд? Пошол отсюда, пока цел!
Боєць протер очі на всяк випадок і запитально подивився на товаришів в машині. Дід зник.
- Пайду правєрю! – зітхнув він і зняв автомат з запобіжника.
Панас Петрович знову сховався за рогом. Мабуть докину. Ганчірка на коктейлі Молотова запалала. Пора знову виходити. Пляшка майнула і, немов палаючий птах, під звуки автоматної черги, хижо кинулась на броньованого звіра.
Герой двух війн, скошений чергою, лежав на свіжому білому снігу і невидячими очима дивився на синє небо. На губах його застигла щаслива посмішка. Він не змарнував життя. Може заради цього моменту його і обходила кістлява весь цей час.
А поряд палала машина і кричали від болю обгорілі окупанти. Десь неподалік завила сирена, а вікна сусідніх будинків несміливо відчинялись, проводжаючи улюбленого дідуся всього району.
