Розділ 10
Телефонний дзвінок розбудив Тетяну Петрівну серед ночі. Наполеглива, оглушлива трель безцеремонно вирвала її з найсолодшого передсвітанкового сну. Ледве намацавши слухавку й притиснувши її до вуха, жінка почула схвильований голос диспетчера, який приголомшив її новиною: за нею вже вислали машину, і вона має бути повністю готовою за п’ятнадцять хвилин.
Тетяна Петрівна кілька секунд сиділа на ліжку, намагаючись зрозуміти, чи не наснилося їй усе це. За вікном стояла густа передсвітанкова темрява, старий годинник на стіні невдоволено цокав, а серце чомусь калатало так, ніби її викликали на фронт.
Щиро здивована тим, що її, просту прибиральницю, підняли серед ночі, мов солдата за бойовою тривогою, та женуть кудись на роботу, Тетяна Петрівна невдоволено побурчала. Проте старий гарт узяв своє — вона швидко підвелася, накинула звичний робочий одяг, пригладила волосся й вийшла на подвір’я.
На її диво, біля воріт уже справді урчала потужним двигуном дорога, блискуча від лаку іномарка преміумкласу. Але справжнім шоком стало те, що на задньому сидінні вже сиділа її колега Шурочка. Бідолашна дівчина завмерла в такій неприродній позі, ніби смертельно боялася торкнутися бодай чогось усередині цієї небаченої розкоші, щоб випадково нічого не зламати й не забруднити.
Молодий водій у бездоганно чистому костюмі послужливо вискочив з-за керма, підбіг до Тетяни Петрівни й з ідеальною ввічливістю відчинив перед нею задні дверцята, запрошуючи сідати.
Стара прибиральниця окинула поглядом усю цю нечувану розкіш і похитала головою.
— Оце так так... — тихо пробурмотіла Тетяна Петрівна й обережно залізла всередину.
***
Автомобіль мчав на величезній швидкості порожніми дорогами, що потопали в передсвітанкових сутінках. Потужний двигун працював рівно й майже безшумно, а підвіска настільки м’яко ковтала будь-які нерівності асфальту, що здавалося, ніби вони не їдуть, а пливуть у повітрі.
Тетяна Петрівна припала до тонованого скла, зачаровано дивлячись на силуети знайомих будинків і зачинених магазинів, що пропливали повз. Усередині неї наростало дивовижне, давно забуте відчуття. Уперше за багато років вона почувалася справжньою королевою, яку везуть на важливий державний прийом, а не на чергову зміну зі шваброю. Жінка навіть упіймала себе на думці, що подумки підносить гарячі подячні молитви за того невідомого багатія, який влаштував їй це маленьке нічне диво. Хто б це не був — дай Боже йому здоров’я.
Невдовзі дорожні вказівники змінилися піщаними краєвидами, іномарка м’яко зашурхотіла шинами по гравію й виїхала просто до центрального пляжу.
Коли Тетяна Петрівна та Шурочка вибралися з прохолодного салону на свіже ранкове повітря, у них одночасно відвисли щелепи. На зазвичай порожній парковці біля узбережжя, де в таку пору нікого не бувало панувало неймовірне, метушливе пожвавлення. Тут уже зібралися майже всі їхні знайомі колеги з найрізноманітніших ЖЕКів і комунальних служб міста. І що найдивовижніше — жодна людина не прийшла пішки. Абсолютно всіх привезли або на таких самих презентабельних автомобілях, або комфортабельними екскурсійними автобусами, які вщент заповнили весь майданчик, або навіть на таксі.
— Не інакше як президент приїде... — тихо, ледь ворушачи губами від страху, пробурмотіла Шурочка й про всяк випадок зручніше перехопила свою робочу сумку, ніби та могла послужити їй щитом.
— Ой, сплюнь! А то ще біду накличеш, — суворо відгукнулася Тетяна Петрівна, про всяк випадок перехрестившись. — Президента нам тут іще бракувало для повного щастя.
Вона рішуче поправила хустку й попрямувала вглиб натовпу, туди, де біля самого входу на пляж стояв старший зміни, судомно гортаючи якісь папери. Треба було терміново з’ясувати, через що весь цей нічний переполох і хто замовив музику.
Відповіді довго чекати не довелося. На пляжі, під суворі вигуки бригадирів і освітлена потужними прожекторами автомобілів, що прибували один за одним, розпочалася безпрецедентна, грандіозна генеральна толока.
Десятки людей у фірмових жилетах дружно рушили ланцюгом золотавим піском. Шурочка й Тетяна Петрівна, миттєво ввімкнувшись у звичний робочий ритм, перехопили інструменти. Під дружний шарудливий гул граблів узбережжя просто на очах почало перетворюватися на картинку із закордонного журналу. Сміття, недопалки й сухі водорості зникали з піщаних дюн із космічною швидкістю. З кузовів вантажівок, що під’їжджали одна за одною, робітники вже почали вивантажувати ряди новеньких шезлонгів, що пахли свіжою деревиною, та величезні пляжні парасолі.
За кілька хвилин Тетяна Петрівна несподівано впіймала себе на тому, що працює з якимось особливим азартом. Ніколи ще їй не доводилося бачити, щоб комунальників збирали так швидко, організовано і, що найдивовижніше, з такою повагою.
Слова Аліни, кинуті напередодні, втілювалися в життя з армійською точністю та воістину столичним розмахом.
Розділ 11
Новий ранок Аліни розпочався з уже ледь знайомого, але попри все болісного відчуття. Вона розплющила очі й кілька секунд нерухомо дивилася в стелю, яка цього разу була оздоблена суворими білими офісними панелями.
Столична гостя докумекала, що лежить на шкіряному, на диво м’якому дивані, дбайливо вкрита теплим вовняним пледом. Насилу прийнявши вертикальне положення, Аліна озирнулася. Приміщення, у якому вона перебувала, найменше нагадувало готельний номер: масивний дубовий стіл, суворі шафи з папками «Справи», величезний сейф у кутку, державні прапори та портрети на стінах. Найбільше це приміщення скидалося на кабінет начальника міської поліції. Проте Аліна сумнівалася, що перебуває саме в ньому.
Аліна кілька разів міцно заплющила очі й знову розплющила їх, сподіваючись, що суворий кабінет зникне й перетвориться хоча б на звичайний готельний номер. Але дубовий стіл і важкий сейф нікуди не поділися. Ба більше, звідкись тягнуло запахом щойно звареної кави, паперу й старих меблів — надто справжнім для сну.
За масивними дубовими дверима, що вели до коридору, чулося якесь дивне, приглушене, але дуже активне пожвавлення: тупіт, уривки рапортів і метушливі голоси.
— Що далі, то дивніше й дивніше... — хрипко пробурмотіла Аліна, міцно розтираючи долонями голову, яка гуділа від похмілля.
Спрага була воістину пустельною. Помітивши на невисокому журнальному столику рятівний скляний графин, Аліна буквально накинулася на нього. Не обтяжуючи себе пошуками склянки, вона припала губами просто до шийки й, жадібно ковтаючи прохолодну воду, спорожнила посудину майже повністю.
Трохи оговтавшись і пригладивши розпатлане волосся, столична штучка рішуче попрямувала до виходу. Їй шалено хотілося побачити, куди ж її занесло цього разу і які закони фізики чи логіки вона примудрилася порушити вчора після тієї самої «невинної» чарки настоянки.
Аліна штовхнула важкі двері й ступила в довгий коридор відділку...
Ледве переступивши поріг, дівчина ніс у ніс зіткнулася з молодим лейтенантом. Щойно хлопець побачив Аліну, як миттєво витягнувся струнко й хвацько козирнув.
Аліна здивовано завмерла на місці. Секунду вона вагалася, розглядаючи хлопця, але непереборна жіноча цікавість і бажання якнайшвидше дізнатися, як саме вона тут опинилася, взяли гору.
— А... де все начальство? — обережно поцікавилася вона.
Хлопчина років двадцяти трьох здивовано витріщився на Аліну, ніби вона запитувала про якісь абсолютно очевидні речі. Мить він мовчав, переводячи подих, а потім чітко відповів:
— Заступник Потапенко все ще у відпустці. Ми вчора надіслали йому повідомлення про необхідність терміново прибути до місця служби, але він так і не з’явився. Поки що. А начальник і перший заступник... — лейтенант мимоволі ковтнув слину, знизивши голос до шепоту, — вони й досі в камері, під арештом.
Аліна здивовано звела ідеальну брову, невиразно передчуваючи якийсь грандіозний підступ. Про всяк випадок вона зробила крок ближче й тихо запитала:
— І хто ж... наказав їх туди посадити?
Лейтенант знову дивно скосив погляд на дівчину, ще раз ковтнув і розгублено промовив:
— Як це хто?.. Ви й наказали.
Аліна зрозуміла, що масштаб катастрофи перевершує всі її найсміливіші очікування. Твердо вирішивши розібратися в усьому на місці, вона суворо подивилася на хлопця:
— Ведіть мене до них.
Лейтенант слухняно кивнув і швидко рушив уперед, показуючи дорогу. Рухаючись слідом за ним довгими переходами відділку, Аліна зі зростаючим подивом спостерігала за реакцією місцевих працівників. Ті, хто тільки збирався зайти до коридору й здалеку помічав її постать, поспішно відступали назад і буквально розбігалися в різні боки. Ті ж, кому не пощастило опинитися просто на її шляху, миттєво притискалися до стін, витягувалися струнко й перелякано проводжали її поглядами, даючи пройти.
Столична гостя почувалася щонайменше грізним ревізором із необмеженими повноваженнями.
Нарешті вони спустилися до цокольного поверху. Зупинившись біля масивних залізних дверей із заґратованим віконцем, лейтенант тихо доповів:
— Вони тут.
— Відчиняйте, — впевнено скомандувала Аліна, намагаючись, щоб її голос звучав якомога твердіше й авторитетніше.
Наказ черговим поліцейським було виконано миттєво: важкий засув із загрозливим скреготом відсунувся, замок провернувся на два оберти, і залізні двері розчахнулися.
Аліна глибоко вдихнула, подумки готуючись до будь-якого повороту подій, переступила поріг і впевнено увійшла всередину камери.
***
Двоє затриманих начальників — сам полковник і його перший заступник — мали напрочуд жалюгідний і пом’ятий вигляд. Без своїх парадних кітелів, із розстебнутими комірами сорочок, вони похмуро сиділи на вузьких нарах. Та щойно Аліна переступила поріг камери, як обидва високопоставлені офіцери синхронно підхопилися з місць і ледь не кинулися перед нею навколішки, навперебій благаючи про пощаду.
— Аліно Миколаївно, змилуйтеся! Це була помилка! Біс поплутав! — жалібно заголосив полковник, віддано зазираючи їй у вічі.
— Ми все повернемо, до копійки повернемо! — підхопив його заступник. — Більше ніякого кришування ринків, присягаємося! Ми тепер із місцевих підприємців узагалі й копійки не візьмемо, десятою дорогою базари обходитимемо!
— Десятою не потрібно. Порядок усе ж таки підтримувати необхідно, — суворо перебила його Аліна.
— Потрібно, потрібно! Цілком згоден! — метушливо підтвердив перший заступник.
Аліна, у якої після вчорашнього все ще відчайдушно гуділа голова, абсолютно нічого не розуміла. Яке кришування? Які ринки? Підприємці? Проте столичне загартування й природна хватка змусили її промовчати. Що більше вони говорили, то ясніше ставало: її приймають зовсім не за ту людину. Виправляти помилку було вже запізно. Та й, якщо чесно, вперше за останні дні доля, здається, вирішила зіграти на її боці.
Напустивши на себе якомога загадковішого вигляду, Аліна почала обережно, навідними запитаннями розпитувати затриманих, змушуючи їх видавати подробиці. Улов виявився воістину царським. Переконані, що Аліна приїхала з товстою папкою компромату, начальники в нападі каяття почали розколюватися, мов горіхи, викладаючи все дочиста й у найдрібніших деталях.
— І з будівельними матеріалами для нової школи... Як затьмарило, клянуся, Аліно Миколаївно! Ми все до останньої дошки повернемо на місце! Я всього лише взяв трохи цементу, арматури та облицювальної цегли на ремонт свого заміського будинку. Чорт поплутав, клянуся! Виділені бюджетні кошти на школу повернемо, все до копійки відшкодуємо, тільки не доводьте справу до суду, — забідкався начальник.
Вислухавши це зізнання, Аліна остаточно протверезіла. Усвідомивши, у яку гру втягнула її доля і яку владу вона зараз має над цими корупціонерами, вона надала своєму обличчю максимально грізного й суворого виразу. Схрестивши руки на грудях, Аліна крижаним тоном заявила:
— Отже, так. Жодного здирництва із підприємців віднині й довіку. Залиште бізнесменів у спокої. Це раз.
Обидва затримані синхронно й віддано закивали.
— Друге, — Аліна зробила крок уперед, від чого офіцери мимоволі втягнули голови в плечі. — Усі будівельні матеріали повернути. Я особисто проконтролюю ремонт школи. І звірю абсолютно все, зрозуміли мене? Кожну накладну, кожну дошку, кожну цеглину перевірю!
— Усе зробимо! До ранку все буде на будівельному майданчику школи! — заїкаючись, пообіцяв полковник.
— У вас обох буде місяць випробувального терміну, — суворо погрозила їм Аліна вказівним пальчиком. — Якщо я дізнаюся, що ви взялися за старе або вирішили комусь помститися... Нарікайте на себе. На звільнення не розраховуйте. Сядете. І сядете надовго!
— Аліно Миколаївно, благодійнице! Дякуємо за шанс! — видихнули затримані, мало не хрестячись від полегшення.
Задоволено хмикнувши, Аліна круто розвернулася на підборах і впевнено попрямувала до виходу з камери. Проходячи повз чергового, який завмер біля дверей, вона кинула коротку, зверхню команду:
— Звільнити.
https://booknet.ua/book/palas-de-mor-abo-all-inclusive-po-nashomu-b455162
