Події в історії відбуваються в середині січня, коли різдвяна пора на заході країни вирує на повну.
Я приїхав додому після вокзалу, заварив гарячий чай і подумки, чомусь, попрощався з ним назавжди, бо розумів, що таких моментів більше не відбудеться. Ніколи.
Та він написав, мало того, скинув фото з полиці купе, у ковдрі і теплих підштанниках, в яких йому явно було затісно (все ще думаю, яким чином написати інтимні хтиві речі). Відписав, що вражений був мене побачити, надіслав сердечко. Приємна переписка одним словом. Подякував за мандаринку, і пообіцяв, що не буде її їсти, а візьме її із собою у всі точки своєї подорожі. Добраніч…
На ранок я прокинувся від фото в месенджері.
Обіцянку виконав. Я помітив, що посміхаюсь, як дурень: широко і дещо зарозуміло. Це моя мандаринка, це я її приніс для нього.
Ми переписувались цілий день, про все. Львів, друзі, “моє місто”, погода, секс, алкоголь. Кухня. Так, кухня. Я пообіцяв зварити йому борщ, який певно, буде кращий, аніж секс. Хтозна)
Далі були ще фото. Фото, які додавали впевненості в тому, що моменти ще повторяться. А я вже запитував, коли прибуває потяг в “моє місто”, щоб знову зустріти його.
Вечір, дуже сумбурний вечір. Я курив марихуану. Взяло, але дуже приємно. Бачу повідомлення від нього, що хоче поговорити. Дзвінок, тепла розмова. Для нього точно, бо я в тумані, мені все приємно. Каже, що вращення неймовірні, хизується ними, а потім тихо додає:
Приїжджай, без тебе сумно і холодно..
Я в шоці, бо це не входило в мої плани. Плани фінансові, щодо нього самого планів як таких не було. Кажу, що зараз не можу собі це дозволити. Він ображено каже: “Добре”, і кидає слухавку.
3 хвилини, і бачу в месенджері два квитки до Львова з фразою:
Я хочу тебе бачити!
Я телефоную, і ми говоримо, говоримо наче вже мали у цих стосунках все. Після добраніч засинаю, щоб на ранок прокинутись з температурою, і дзвінком від нього. Дзвінком, який змінив це спілкування на 180°.