Щорічно 23 травня ми згадуємо з великою пошаною і невимовною тугою видатного сина України — славного Полковника УНР, Першого Голови ОУН, українського військового і політичного діяча ХХ ст. — Євгена Коновальця.
Протягом усього життя залізними принципами для нього були: самостійність України, свобода для власного народу, соборність і єдність, а також сильна нація, яка здатна себе захистити, зродившись з вогню і сталі.
"Постать, що виросла з державного змагання 1918-19. р.р. піднеслася як огненний стовп над подоланою Україною і відблиск його осяюватиме ряд майбутніх десятиліть. З волі Вождя розгорнувся неозорий націоналістичний рух і повстала міцна Організація.
Ведена твердою рукою найближчого Його Співробітника, від часів Києва, Білої Церкви і Львова, в затяжних боях і трудах сучасности, становить вона той хребет, що тримає просто тіло української нації, є її історією і силою», - так про Вождя ОУН відгукнувся Олег Ольжич, спілкування з яким стало поштовхом до вступу останнього в лави організації.
23 травня назавжди увійшло в історію України трагічним днем, адже у 1938 році радянська влада за наказом Сталіна таки домоглася свого поставленого завдання: було вбито Євгена Коновальця в Роттердамі внаслідок терористичного акту, здійсненого їхнім агентом Павлом Судоплатовим. Москва раділа, що підло здолала Полковника, але не здобула цілковитої перемоги, бо слово Вождя підхопив увесь націоналістичний рух і продовжив боротьбу за Самостійну Українську Державу. Заповіт Євгена Коновальця виявився безсмертним, а сьогодні його слова звучать як ніколи актуально, надихаючи нове покоління борців у теперішній московсько-українській війні.
«Супротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Соборної Української держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу.»
Євген Коновалець не зміг змиритися з поразкою української визвольної революції 1917-20 рр, а тому знайшов продовження боротьби, об'єднавши і згуртувавши весь націоналістичний рух в ОУН, ставши на її чолі досвідченим і далекоглядним лідером. Не власні амбіції чи марнославство керувало ним, а щире бажання відновлення незалежності України, її утвердження на політичній карті світу. Водночас він розумів, що для поставлених цілей спершу потрібно перемогти окупаційні режими, що так вперто не бажали випускати український народ зі своїх тенет, визнавати його окремішність і право на панування на власній землі.
За відгуками його соратників, неможливо не відзначити, наскільки Євгена Коновальця поважали, шанували і любили його як Вождя. Це відношення дуже відрізнялося від авторитарного ставлення більшовицького чи нацистського очільника до своїх підлеглих, що й власної думки боялися висловити. Євген Коновалець, навпаки, заохочував до дискусій, уважно вмів вислухати і вважав, що критика має місце, якщо вона ґрунтовна і об'єктивна.
Авторитет Євгена Коновальця був безсумнівним. Він завжди стратегічно думав про перспективи української справи, намагаючись залучати до роботи в організації здібних людей, які поділяли засади націоналізму і не словом, а ділом доводили свою відданість.
Чи не найбільше, окрім націоналістичної діяльності, москву справді жахав розмах його авторитету і міжнародних зв'язків, які зумів в еміграції збудувати Голова ОУН. І справді, Коновалець порушував питання щодо поневоленого становища України в різних політичних колах, добивався проінформовання прес Європи, наводячи переконливі факти.
Похований Євген Коновалець на чужині — в Роттердамі, очікуючи того часу, коли буде перепохований в Пантеоні Героїв на українській землі, яку так віддано захищав, — у славному місті Києві, який він боронив. Неодноразово він повторював: "Я воїн і помру на фронті". Пророчі слова справдилися, хоч і не в прямому значенні, але Україна продовжувала вести боротьбу на декількох фронтах. І на одному із них — від більшовицького режиму, славний Вождь впав у Роттердамі, за рік до початку Другої світової.
Народжений в Галичині, він все відстоював принцип: "Шлях до вільного Львова веде через вільний Київ". Тож сьогодні столиця повинна гідно прийняти сина, який заплатив найвищу ціну за її волю — своє життя. А українці пам'ятати про Героя України і про його неоціненний внесок!
