Розпочався третій рік повномасштабної агресії російської федерації проти України. За цей час наше життя змінилося до невпізнаваності практично в усіх аспектах, бажали ми цього чи ні. Хтось боронить нашу державу зі зброєю в руках, інші у важких боях утратили рідних або близьких, треті подалися за кордон на пошуки ліпшої долі, четверті ховаються від представників ТЦК та СП, п’яті вже повернулися додому з фронту — поранені, часто-густо позбавлені піклування держави. Та й переліченим проблеми не вичерпуються.
Є ще одна макрокатегорія осіб, і до неї належить критична більшість українців без огляду на соціальні статус або роль, вік, стать, релігійні, расові, національні чи будь-які інші переконання. Психологи відзначають, що війна нас змінила, і в той час, як людина систематично намагається відновити психологічний стан «до 24 лютого 2022-го року», реалії диктують абсолютно інакші правила гри.
Як результат, за останні два з гаком роки в Україні значно зріс відсоток людей із ментальними проблемами. За даними ВООЗ, станом на кінець 2022-го приблизно 10 мільйонів наших земляків мали більш або менш серйозні негаразди психологічного характеру, себто майже кожен четвертий. А про сьогодні й казати годі, адже війна жодного дня не припинялася.
Побільшало в нашому житті й організацій (волонтерських і комерційних), котрі надають відповідного штибу допомогу, й окремих фахівців. У всемережжі можна завиграшки відшукати розмаїті порадники, як дбати про «менталочку» в умовах безупинного стресу, як зберегти стосунки у родині, як на тлі депресії не вкоротити собі віку тощо. Врешті-решт, можна без особливих клопотів знайти координати цілодобової психологічної служби, просто ввівши у пошуковика відповідний запит.
Утім, це все загальна інформація, приправлена сухою статистикою. Історіями ж людей, які живуть поруч із нами, цікавиться мало хто. Кожен переживає власне горе, тож простору для думок про стан сусіда поверхом вище, колеги з офісу або дівчини із заплаканими очима з черги у крамниці часто бракує.
Переінакшуючи розпочату ще в евакуації традицію розповідати історії пересічних людей, заскочених війною, хотілося би після життєвих перипетій Юлії М., Юлії О. та Ані К. сконцентруватися на тому, з чим ми з вами тепер маємо справу щоденно, — долі тих, хто довкола, — але якій часто приділяємо недостатньо уваги.
Імена тут будуть змінені, прізвищ не буде, як і фотографій. Тому залишаю на розсуд читача питання, чи вірити написаному. А проте з самих текстів буде зрозуміло, чим саме зумовлена конспірація, тож сприймати це за чисту монету чи звинувачувати автора у надмірно розвиненій уяві — вирішувати тільки вам. Отже, надалі зображення — здебільшого ілюстративні, якщо з контексту не випливає іншого.
1. Ігор М., 31 рік, м. Київ
Сам Ігор називає себе професійним ухилянтом, адже має «колекцію» з дев’яти повісток. Із початку повномасштабного вторгнення росії він отримав їх дві або три, причому жодну не вручили належним, законним чином. Решта ж повісток поприлітала ще в час АТО.
Маю військово-облікову спеціальність, яка не бронюється. Ще й закінчивав військову кафедру, офіцер запасу…
До великої війни активно займався ековолонтерством, брав участь у громадських акціях у Києві, зокрема патріотичних. Працював на хорошій роботі. На питання, чому зараз ігнорує повістки, відповідає просто:
По-перше, я не вважаю це врученням, коли вкидають у поштову скриньку разом із «комуналкою». Це не дуже правильно. А по-друге, я хочу служити і зараз активно шукаю військову частину: моніторю рекрутингові сайти, кидаю резюме й телефоную. Вже був на кількох співбесідах. Але в підсумку саме від ТЦК залежить, по суті, моя доля, де я в результаті опинюся, а там мені ще раніше прямим текстом сказали, що я без варіантів поїду під Авдіївку.
За час повномасштабної війни Ігор поховав уже кількох друзів-однолітків. Причому, за словами чоловіка, ніхто не протримався безпосередньо на фронті більш як два місяці. Щонайменше п’ятеро людей із його найближчого оточення дістали поранення.
Ігор М. відзначає, що з початку АТО, ООС, а далі й повномасштабної війни активно волонтерив. Так, він устиг попрацювати в штаті одного з благодіних фондів, який і тоді, й зараз в Україні вважається одним із найефективніших (назва організації знехтувана навмисне — Прим. авт.) Нині ж донатить:
Моя мама живе за кордоном, має змогу інколи допомагати мені фінансово. З прибутку я значну суму закидаю перевіреним людям, із якими працював, а також безпосередньо в підрозділи, де служать мої друзі. Наразі не працюю — роботу не знайду без військово-облікового документа, а бронювати мене не можна.
Рішення піти по мобілізації через ТЦК та СП Ігор навіть не розглядає. Принаймні поки що. За його словами, це схоже на лотерею чи навіть російську рулетку, де більшість патронів усе-таки в барабані:
Ми живемо в Україні, читаємо одні новини і прекрасно бачимо, як працюють ТЦК та СП. Такого безчинства я не те, що давно, а ніколи не бачив. Навіть Володимир Зеленський казав, що це неправильно і в майбутньому законопроєкті це має змінитися.
І саме такі методи мобілізації, каже Ігор, і почали міняти його ментальний стан, згубно позначатися на буденних справах і навіть спонукати до шкідливих звичок.
У мене є друг, який із минулого літа сидить удома й не потикається навіть у магазин, бо боїться ТЦК. І я ще тоді, пригадується, посміювався з нього. А там у нього конкретно дах з’їхав, з панічними атаками, візитами до психотерапевта — акуратненько, на таксі, хоча там дорогу перейти і пройти метрів двісті. І от тепер я починаю його розуміти.
Юнак відзначає, що ментальний стан почав повільно, але невпинно сходити на пси. Що більше він читав новин про випадки незаконних дій працівників ТЦК та СП, що частіше бував на похоронах знайомих, що далі зростало число поранених — то дужче Ігор починав замислюватися, що взагалі відбувається. На початку повномасштабної він сам ходив до ТЦК, але саме тоді почув згадане «спрямування» в Авдіївку.
Другий неприємний випадок трапився зовсім нещодавно. Я зателефонував в один із районних ТЦК та СП і поцікавився, чи мають вони посади офіцерів соціальної служби: на цьому я знаюся, це моя спеціальність у дипломі. У соцмережах дуже ввічливо спілкувалися, переконували прийти до них і там, мовляв, доберуть вакансію. Але закінчилося все далеко не так райдужно.
Хамське ставлення та погрози моментальною мобілізацією — от якого результату «досяг» Ігор у застінках установи, як сам розповідає. Причому вийти звідти пощастило тільки завдяки якійсь працівниці, що вказала на добровільність візиту:
Зайшла якась жінка, сказала до того офіцера, типу, він же сам прийшов і все таке, давайте відпустимо. На прощання мені пообіцяли, що десь на блокпості так толерантно зі мною спілкуватися ніхто не буде.
Після цього Ігор узагалі зарікся потикатися до ТЦК та СП. Почалося захоплення алкоголем: поки що не проблема, проте тенденція, не характерна для хлопця в мирному житті.
Почав пити частіше, але контрольовано. Нещодавно сорок днів навмисне не вживав ні алкоголю, ні цигарок. Зараз двічі на тиждень максимум до товариша заходжу і ми бухаємо. Це, між іншим, той самий, який до психіатра їздив. У нього з «алкашкою» зараз усе геть кепсько… А до війни ні він, ні я — обидва не пили вза-га-лі, друг так п’ять років ані краплі.
Чимало людей із його оточення, пояснює Ігор, зараз почали активно закладати за комір, зокрема й ті, хто ніколи раніше не відзначався схожими «досягненнями». Він підкреслює — це характерніше для чоловіків, які бояться мобілізації та смерті в окопах, зарівно як візитів до ТЦК.
Знаю багатьох людей із різних компаній, які з огляду на свій теперішній моральний стан не просто не можуть служити в армії, а потенційно шкідливі чи й небезпечні для інших. «Косить» зараз багатьох, це як тотальна епідемія. І тут-таки бачиш, як ті панянки, що звинувачують у всіх бідах «ухилянтів», постячи в «інсту» фоточки з якихось Францій чи Італій, підливають оливи у вогонь.
Розмовник зазначає, що до війни був успішною людиною, щонайменше двічі на рік бував за кордоном. Нинішня ж ситуація з перетином державної межі України, на його переконання, скидається на порушення прав за статтю:
Працював на хорошій роботі й багато подорожував. А тепер у мене забрали цю можливість за статевою ознакою. Це називається сегрегація. Уявіть, що вас замикають у клітці без крихти хліба. Чи означає це, що і я повинен голодувати на знак солідарності? Міг би, якби це був якийсь протест і це могло б дати результат. Але жерти перед цією кліткою соковитий біфштекс, знаючи, що її в’язень не їв і можливості такої не має, є нічим іншим як садизмом.
На переконання Ігоря, людям, яких не пакують у бус і не кидають невідь-куди без змоги навіть адекватно пройти медичну комісію, не кажучи вже про морально-психологічну готовність, важко зрозуміти ментальний стан тих, із ким таке гіпотетично може трапитися будь-якої миті.
І це я мовчу за обстріли, які однаково переживаємо всі ми і які додають стресу. Знаю одного колись нормального мужичка, який щоразу закривається і тремтить у темному туалеті, зачувши сирену повітряної тривоги. Коли дають відбій — виходить і неодмінно приймає ванну. Так може траплятися по кілька разів на день.
Юнак уважає, що нині в суспільстві може назрівати конфлікт, вигідний насамперед росії. Будь-який фактор, що шкодить суспільним настроям українців, розділяє нас за певними ознаками або й ставить одне проти одного — вигідний ворогові.
Одні безперешкодно їздять за кордон, хтось далі собі багатіє на горі інших, купляючи собі квартири і машини за півтора мільйона під час війни, а у когось конкретно їде дах. Знаю людей, людей насамперед творчих, художників усіляких, поетів і музикантів, що дуже важко проходять цю війну. Проходять дуже важко ментально. Серед моїх знайомих уже бували спроби самогубства: один напився і хотів різати собі вени, але інший друг сховав усе гостре. Людині 35 років, на хвилинку. До війни звукорежисером, музикантом був, відео людям зводив і так далі. Продакшн.
За словами Ігоря М., окремим людям і цілим групам індивідів у соціумі варто втямити, що не всі довкола мислять як вони, діють як вони і загалом сприймають світ як вони. Ба, кожен проходить власний життєвий шлях, по-своєму реагує на ті чи інші події, унікальні для всіх людей, і в врешті залишається зі своїм особистим вантажем досвіду, психологічних травм, пережитих трагедій за плечима.
Про те, щоби з ментальними змінами звернутися до фахівця, Ігор поки не замислювався: міркує, що станом на зараз усе не так погано й він, на відміну од кількох своїх особливо «поплавлених» приятелів, усе ще відносно вільно пересувається містом, зокрема й громадським транспортом. Деколи дозволяє собі навіть прогулянки в парку.
Нам усе одно приходити до тями ще кілька років, якщо навіть війна закінчиться прямо зараз. Усім нам. Лікуватися. Багатьом значно гірше, ніж мені, це я точно знаю. Є один чувак, який працював викладачем, але «попаяло» так, що звільнився і сидить узагалі без грошей, у кредитах і боргах. Теж, до речі, пиячити почав. Така от бентежна реальність.
На питання, чого б Ігореві найдужче хотілося, відповідає просто — миру. На його переконання, те, що відомо про ситуацію на фронті, не вселяє оптимізму. Тож, уважає бесідник, найближчим часом навряд чи може йтися про звільнення України у межах кордонів 1991-го року. З боку іншого, зізнається, співчуває хлопцям на передовій, яких ось уже дуже тривалий час замінити ні́ким.
Ті, хто там побував, розповідали. Це жахливо, війна — це легалізовані звірства, якщо казати грубо. Але бачачи реальність у цілому, тобто яка дивна у нас ситуація зі свободою слова, як місцями відбувається мобілізація, як «гальмує» допомога Заходу і як дедалі більше вкриваються прапорами кладовища в нашому місті, кажу відверто: ліпше передачки на «зону», ніж квітки на могилку.
(На прохання обґрунтувати ці тези юнак наводить нещодавню ситуацію зі стеженням за журналістами Bihus.Info, сутичку між цивільним і військовим із ТЦК та СП на Сумщині, повідомлення про «похмурі сценарії» через затримку допомоги від США за прогнозами американських же посадовців, а також показав фото з останнього походу на цвинтар, яке з етичних міркувань тут не публікуватиметься.)
Наприкінці нашої з Ігорем розмови я попросив його розповісти, як змінився він сам за період повномасштабної війни, насамперед ментально.
Відчув, як страшно ховати друзів. Як одночасно й соромно, і лячно бути загнаним у кут буквально зі всіх боків. А ще багато поганого зараз відбувається у родинах моїх знайомих, простіше кажучи — вони розвалюються, це вже якесь масове явище. «Паяє» насправді кожного по-своєму, психологічно витримувати постійний стрес людям важко. Звичайно, літнім, із захворюваннями — дуже тяжко. Але й молоді та відносно здорові можуть не витримати.
2. Кирило Д., 31 рік, м. Київ
Кирило належить якраз до тих людей, яких заведено називати творчими. Історії таких індивідів найчастіше сповнені глибоко особистих переживань, і наш випадок — не виняток. Виявляється, початок повномасштабної війни спричинився в Кирила до розлучення з дружиною і боротьби з пиятикою. До вторгнення він працював редактором, мав справу з художніми текстами українських письменників, та й сам, бува, де-не-де друкувався. У «щасливий», як він сам його називає, період свого життя хлопець багато чого робив і багато чого встигав.
Коли почалося ще АТО, ми з однодумцями взялися волонтерити в одній організації. Я займався цим п’ять років, аж до ковіду, який просто зруйнував нам усе: ми не змогли власним коштом покрити оренду офісу, де працювали. Якщо хтось думає, що люди заробляють на цьому, це не так. Ти більше втрачаєш: і матеріально, і морально. Не всі відвідувачі волонтерських центрів чемні, бувають і відверто вороже налаштовані, а коли їх по двісті на день… Вимотує.
Кирило розповідає, що його організація опікувалася й ветеранами АТО та ООС, й вимушеними переселенцями, а в останні кілька років — і дітьми-сиротами з конкретного закладу.
Ми активно працювали, було багато меценатів. Я присвячував цьому весь свій час фактично, в прямому сенсі невсипно. І ми багатьох результатів досягли. Круто, коли допомагаєш тим, хто справді від цього щось отримує.
Кирило наголошує, що волонтерство — це дуже важливий аспект не тільки якогось штибу професійної діяльності, а повсякденного життя кожного з нас. За приклад наводить перші дні повномасштабного вторгнення, коли українці об’єдналися проти спільного ворога, до ТЦК та СП вишиковувалися черги, кожен робив те, що міг, аби лиш якось уплинути на ситуацію в позитивному ключі. Тоді, на думку Кирила, існувала абсолютно правильна взаємодія людей між собою.
Круто було, коли всі одне одному допомагали. Коли до банкоматів стали витягатися кілометрові черги, а я більш-менш вчасно зорієнтувався і вже стояв десь у «голові», там був чувак, студент якийсь, і попросив допомогти зняти готівку, бо банкомат не приймав його картку. Я взявся провернути цей фокус і зняв йому грошей заздалегідь, означену суму разом зі своїми, щоби не затримувати чергу. І вже коли передав банкноти — він заходився переказувати мені їх на рахунок зі смартфона. Я ще двох дівчат заспокоював, коли бубухати почало. Таке було скрізь, усі так робили одне одному.
Війна заскочила Кирила дзвінком родички з Америки. «Пробач, що розбудила», — і плач у слухавку. «Ти не розумієш! Це не буде проста війна! Вони ходитимуть і вбиватимуть!» — не вгавала вона.
А наречена — в майбутньому, а тепер уже й у минулому дружина — була вже на роботі: її на п’яту ранку туди «розвозка» доправляла. Не міг їй додзвонитися з пів години, бо перевантаження мережі. Згодом усе-таки додзвонився й переконав брати таксі додому, поки ще цілі мости. Нас розділяв Дніпро.
Потім сталася низка подій, з яких для нас важливо лише те, що в підсумку пара опинилася в евакуації якнайдалі від Києва. Там вони обоє вперше звернулися до психіатра.
Це була місцева приватна клініка. Мені прописали два види таблеток, нареченій — одні, проти тривожності. Мене від тих ліків спершу незле плющило, але згодом припинило і за тиждень чи днів десять я відчув ефект. Стало краще.
Але все скотилося у прірву по поверненні подружжя, що встигло побратися в іншому місті, до Києва. Кирило емоційно каже — все змінилося:
Мені за певний час по поверненні почало відверто плавити мізки. Спершу дуже напружували повітряні тривоги, далі гірше: звідкись з’явилися вияви гніву. Почав випивати, хоча до цього дуже тривалий час узагалі не пив. По п’яні казав жахливі речі. Нікого фізично не кривдив, але предмети таки трощив, бувало. Причому й на тверезу бувало. Якась жесть.
Він зізнається: дружина не витримала дивних змін у поведінці, що в якийсь момент почали сягати значно далі за гнів:
У мене бували якісь напади тотальної апатії. Повної. Такої, ніби нічого хорошого більше ніколи не трапиться. Раз почалися судоми. Маю вроджену схильність, навіть діагноз є відповідний, але вперше далося взнаки відколи я був немовлятою. І вередливість якась розпочиналась.
Юнак не засуджує дружину за те, що пішла. Відзначає, що після її вибуття з помешкання ввійшов в алкогольний штопор на кілька днів і в якийсь момент допився до того, що ледве не помер.
Це було майже фізичне відчуття, що ти от-от здохнеш, як і все твоє зруйноване тобою ж життя.
Але саме те «падіння» на самісіньке моральне дно породило в Кирила бажання чіплятися за життя, попри все йти далі. В якийсь момент він отямився, сидячи на підлозі кухні, й заявив, що він «іще потанцює».
Підняв голову, розплющив очі й чітко заявив: «Ні, с***о, ми ще потанцюємо!» — і засунув себе у ванну. А пізніше того ж дня, повністю тверезий, пішов до лікарні знімати шви на руці, бо напередодні порізався.
Після цього у житті чоловіка багато що змінилося на краще. У квартирі, яку він ділив тепер із друзями, зробилося чистіше, а сам Кирило навіть примудрився знайти собі роботу. Повернулися й хобі: він почав знову писати прозу, багато займатися музикою.
Мені навіть удалося завести нові стосунки. Але все-таки запустились якісь незворотні механізми у психіці чи х*р його знає, що там порушилось у голові. Постійні повітряні тривоги, вибухи, безгрішів’я, вся ця загальна атмосфера постійної напруженості, неможливість просто вижити і оця цілодобова моральна подавленість. А ще — алкоголь. Ця паскуда поки що нікуди не поділася, та боротьба триває, хоч здоров’я й «посипалося». І я знову коло розбитого корита.
Зачувши питання, чого він не на фронті, Кирило насторожується. За його словами, у ТЦК та СП він був, але не за повісткою, яку отримав дуже, як він зазначає, «дивним чином», а добровільно, причім буквально нещодавно.
На той момент я мав законне право на відстрочку, але за станом здоров’я мене зняли з обліку ще 2007-го. Крім того, я ставав на облік в евакуації, як того вимагали правила. По поверненні з огляду на право на відстрочку за місцем фактичного проживання мене ставити на облік не захотіли, спрямували за місцем реєстрації, а там дуже своєрідна система, де люди реально тижнями очікують на свою чергу стати на облік.
Кирило розповідає: самі ж люди в черзі щоранку починають формувати список на вхід, у якому, якщо приїхати о дев’ятій, будеш «у найкращому разі 170-м або вище»:
І працює на прийом ця конкретна установа на приймання громадян тільки щовівторка і щочетверга, з дев’ятої до якоїсь там, не пам’ятаю. І коли вони закриваються, проводиться перегук — і формуються нові списки «на наступний раз», де ти вже 140-й. А якщо тебе не буде на ранковому перегуку о дев’ятій — тебе викреслюють зі списку, і черга просувається далі, а ти знову потрапляєш у кінець.
Але ментальні проблеми нікуди не поділися. Все робилося тільки гірше, коли Кирило гортав новини про жорстку мобілізацію, про той негативний досвід, який переживали люди на передових позиціях. Апогеєм стала загибель на фронті друга, з яким вони зростали в одному подвір’ї впродоваж двадцяти з гаком років (до речі, обмежено придатного). Інший шкільний товариш має повну амнезію, наново вчиться робити найбанальніші речі. Траплялися й інші випадки.
Я понині маю право на відтермінування. Повністю законне, принаймні поки що. Та вже шукаю собі військову частину, де міг би знадобитися мої навички, а не моя дуже швидка загибель на фронті заради чиїхось галочок у паперах абощо. Оскільки зараз я безробітний, шукаю будь-яку можливість піти на нормальне місце служби. Думаю підписати контракт.
При цьому Кирило відверто боїться йти, причому цього страху не контролює. За його визнанням, регулярно переживає через це панічні атаки та не виходить із квартири без доконечної потреби «пів року, чи й більше»:
Зараз усі системи організму почали викаблучуватися: травна, серцево-судинна, нервова, ясна річ. Мав проблеми зі сном і їжею: тупо не міг і риски в роті стерпіти, мене нудило. Зараз уже трохи краще, принаймні сплю та їм.
Бесідник каже — опинився у дивному замкненому колі: якщо його мобілізують, треба буде витратити великі гроші на речі, якими держава не забезпечує або забезпечує недостатньо. Про це говорять відкритим текстом, і виникає питання, де такі кошти брати.
Зараз у мене боргів на загальну суму під 60 тисяч гривень, джерела прибутку постійного немає, як і перспективи влаштуватися з огляду на ситуацію з військово-обліковими документами. Щоби поновитися на обліку, треба вистояти багатоденні черги. Я, між іншим, на третій раз захворів і пропустив перегук, тому знову пересунувся в кінець. Якщо я навіть вистою, мене, ймовірно, мобілізують попри право на відстрочку, а для цього треба гроші…
Саме тому позиція чоловіка — знайти собі місце служби зараз, підписати контракт і застосовувати навички за призначенням, а не наражати своїм станом на небезпеку інших. Він сподівається це зробити або якось в обхід ТЦК та СП, або за його мінімальної участі. Можливо, такий варіант з’явиться у новому законі про мобілізацію.
Рано чи пізно всі підемо служити. Дивує, чого спершу кажуть, що палицями на фронт не заганяють, а тоді прикручують гайки геть усім, не розбираючись, у буси закидають і так далі. Щоби що? Не розумію пуття від зловлених таким чином «воїнів», якщо щиро.
Зараз Кирило Д. активно працює над бодай якимось налагодженням свого життя. Побут глядіти встигає, хоча дається це важко, адже зараз проживає з другом і троюрідною сестрою:
Удома — двійко котів, один із яких є справжнім генератором добірних каках і, крім усього, не дуже охайним, тож закакані лапи часто опиняються, наприклад, на покривалі. Прання майже кожен день. Грошей завжди немає, змушений постійно позичати й жити на «подачки». Рідкісні неофіційні підробітки не рятують. Час від часу накриває паніка через те, як життя скочується в нікуди.
На завершення нашої невеликої бесіди Кирило зізнається, що просто не бачить кінця «чорній смузі», яка розпочалася ще до повномасштабного вторгнення — в час пандемії ковіду. Також він не бачить краю війні, що в прямому розумінні стосується кожного. Але на мирний час має чіткі плани:
Лягти в лікарню і пролікувати собі макітру. А потім треба буде багато чого зробити, щоби допомогти всім тим, хто проходив війну безпосередньо, а також членам їхніх родин. Сподіваюся знову застосувати свій волонтерський досвід на практиці.
Це лише дві історії людей, яких ми з вами щоденно бачимо на власні очі, але ніби не помічаємо. На широкий загал вони виглядають значно менш трагічно, ніж історії тотально скалічених війною душ і тіл, але й наш загальний «больовий поріг» із початком війни зріс. Закриваючись од жахливої дійсності за ширмою позірної буденності, нормальної нормальності, ми дозволяємо нашій емпатії згасати під постійним упливом цієї самої жахливої дійсності. Такий от парадокс, а чи то пак коловорот драм конкретних людей у просторі.
3. Про роботу ТЦК та СП та військо загалом
Цього розділу не мусило б бути взагалі, адже початкове завдання полягало в описі двох доль цивільних, на які вплинула війна, щоби винести в публічну площину питання ментального здоров’я українського соціуму. Але в контексті сказаного героями не дати повної картини, бекґраунду ситуації з ТЦК для більш різнобічного її розуміння, було б хибним. Хоча б заради дотримання принципу плюралізму думок.
Згадуючи про… окремі методи мобілізації, до яких тією чи іншою мірою апелювали герої матеріалу, позиція представників ТЦК та СП, як і окремих медійних персон, дотичних до війська, часто є діаметрально протилежною. Інколи навіть радикально. Зокрема, командир однієї з бригад ТрО нещодавно заявив, що тим, хто не бажає залишати транспортний засіб на блокпості, слід стріляти в ногу.
І це на тлі деколи абсолютно байдужого ставлення окремих командирів до особового складу. Ось, наприклад, одна з історій про «м’ясо, яке дивом вижило» — поранених бійців, яких довго відмовляються списувати за станом здоров’я. Зрештою, вони зі своїми хворобами і пораненнями відмовляються їхати на позиції, через що їх, за словами автора відео, заслали до дисциплінарного батальйону:
До честі працівників ТЦК та СП варто відзначити, що чимало з них направду пройшли фронтовий шлях і перебувають на тиловій службі за станом здоров’я, часто — внаслідок поранень, отриманих під час виконання бойових завдань. Серед них багато людей із конкретними бойовими звитягами за плечима, таких, хто з перших днів боронив спокій цивільних і сплатив цій війні ціну своїм здоров’ям.
З інтерв’ю начальника ТЦК та СП Черкащини Олександра Устименка виданню «Вісімнадцять три нулі» випливає, що чимало працівників цієї установи, пройшовши окопи, гідно служать і надалі. Воно лише ілюструє твердження, що самі цивільні часто провокують конфлікти з представниками центрів комплектування. Крім того, не можна нехтувати фактор ворожих ІПСО. Так, за повідомленнями низки ЗМІ, цими днями через російські інформдиверсії сповільнилася мобілізація на Полтавщині.
Чинні військовослужбовці часто відгукуються про працівників ТЦК та СП вкрай суперечливо. Як і про перспективи демобілізації за три роки безперервної служби, до речі.
Підходи до мобілізаційних процесів мають тенденцію до позитивних змін, принаймні декларативно — з упровадженням системи центрів рекрутинґу та початком співпраці Міноборони з платформами пошуку роботи. Однак практика показує, що й тут не обходиться без підводних каменів, і потрапити в обраний підрозділ на практиці виявляється значно важче, ніж про це розповідають.
За даними опитування, проведеного агенцією Info Sapiens на замовлення агенції журналістики даних Texty.org.ua в січні цього року, 48,1% чоловіків призовного віку не готові мобілізуватися. На противагу, 35% чоловіків готові долучитися до лав ЗСУ. Причому серед основних причин, що демотивують українських чоловіків іти до війська, називали недостатнє матеріальне забезпечення (65,6%), можливість отримати інвалідність або померти (64,1%), невизначеність терміну служби (63,8%) та ймовірність потрапити до поганого командира (59,6%).
«Попри декларовану цінність життя бійця, кількість втрат не входить в оцінку ефективності командирів. А, наприклад, кількість дисциплінарних та інших проваджень щодо особового складу входить. Тобто за запізнення бійця десь на ротації офіцер дістане по голові, але за надмірні втрати під час штурму чергової посадки йому нічого не буде. Це породжує вкрай погану атмосферу», — йдеться в тексті висновків згаданого дослідження.
Водночас показово, що загалом оточення респондентів підтримує мобілізацію як явище і вважає її закономірною. Втім, висловлює цілу низку пропозицій, як її можна покращити. Вони вже не перший рік обговорюються в суспільстві.
Окремі фахівці наголошують на тому, що справжнє число українських чоловіків, готових служити у складі ЗСУ, ще менше. Генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Володимир Паніотто в інтерв’ю «Главкому» пояснив: навіть 8% потенційних військових може бути завищеною цифрою:
Ті, хто хотіли піти на війну, пішли першими. Тобто ми опитуємо тих, хто не став добровольцем, залишився вдома. І так, тут реально менше тих, хто готовий ризикувати життям, ніж допомагати чимось іншим.
Повертаючись до питання адекватних командирів військових підрозділів, варто відзначити, що випадки зловживання посадою та/або нелюдського ставлення до підлеглих — не поодинокі. Приміром, цими днями ТСН опублікувала матеріал, де розповіли про кілька резонансних справ. А журналіст Юрій Бутусов на своєму Facebook іще в січні викладав інформацію, буцім командування 74-го розвідувального батальйону кинуло на штурм двох досвідчених операторів дронів, через що ті загинули:
Зі «свіженького» — зовсім неймовірна історія про тотальний цинізм командирів окремих формувань, що не тільки не забезпечують бійців необхідним, зокрема й медичною допомогою, але й відверто знущаються з них у так званих «виховних хатах». Про це можна довідатися з матеріалу Алли Котляр для видання ZN.ua. Вона поговорила з бійцями, і на-гора поспливали абсолютно неприйнятні деталі…
Отже, страх українських чоловіків перед поганими командирами місцями має право на життя — як, зрештою, і побоювання працівників ТЦК та СП, адже про що можна говорити, коли незаконно мобілізований 19-річний студент денної форми навчання впродовж 1,5 року намагався досягти справедливості в суді. Врешті-решт, скаргу задовольнили, але весь цей час хлопчина служив, воював кулеметником. Та й навіть «бронь» не дає гарантії від мобілізації та може зробитися причиною тривалих судових розглядів. Нещодавно, приміром, незаконно забрали до війська «заброньованого» машиніста тепловозу із «Запоріжсталі». Правди довелося шукати в суді, та й те — аж в апеляційному.
Вади в системі мобілізації слід усувати, а сам механізм — покращувати. На законопроєкт про мобілізацію, що нині розглядається у Верховній Раді, покладають великі сподівання. Та багато чоловіків суто психологічно виснажені власним же станом, що бояться його ухвалення, передчуваючи ще гірші часи. Хотілося б вірити — все-таки зміни на краще будуть, і кожен знайде своє місце у війську без жодних фобій, адже від цього може залежати виживання України в цілому.
Насамкінець
Війна — глобальше явище, що так чи інак змінює всі контексти і принципи нашої життєдіяльності. Вона має безліч розрізів, як-от: політичний, економічний, соціальний, культурний, освітній тощо. Не останнє місце в цьому переліку посідає психологічний стан — ментальне здоров’я людей, яке ось уже понад два роки постійно піддається згубному впливу війни.
Повертаючись до історій звичайних цивільних чоловіків, киян, які з огляду на життєві ситуації опинилися не тільки в жахливому моральному стані, але й настрашеними загальною ситуацією в державі без жодної змоги будь-як уплинути на неї, хочеться нагадати, що всі ми насамперед люди. Те, що болить одному, не обов’язково болітиме іншому, і навспак.
Перш ніж засуджувати будь-кого — від цивільних до військових, від поліціянтів до працівників ТЦК, від жінок за кордоном до чоловіків, захованих їхніми дружинами від військкомів «до кращих часів» — варто бодай спробувати поставити себе на їхнє місце, зрозуміти всі причинно-наслідкові зв’язки, причетні до ситуації. Таким чином ми зможемо не тільки об’єктивніше оцінювати речі та явища довкола, але й залишимо собі право пронести власні позитивні риси (емпатія, гуманізм, спочутливість) крізь війну аж до Перемоги.
Тим більше що після Перемоги вони нам іще ой як знадобляться.
