Шестеро людей у кімнаті уважно дивилися одне на одного. Ніхто не наважувався говорити першим. Нарешті лідер Моноліту порушив мовчання:
— У нас є до вас прохання.
Лукаш аж смикнувся.
— Прохання? Цікаво. Раніше ви просто моїх людей відстрілювали без слів. І взагалі, хто ти, мужик? Ти хоч назвись.
— Я — Харон. Лідер Моноліту.
Лукаш і Макс на мить впали в ступор. Вони знали, хто такий Харон, але уявляли його геть іншим. А зараз він був тут. Лукаш першим взяв себе в руки.
— Що ти хочеш?
— Пропустіть мою групу в Рудий ліс. Я не хочу йти силою.
Подав голос Макс:
— А ти впевнений, що вийдеш звідси живим?
Харон усміхнувся.
— Ви не схожі на ідіотів. Ваша база блокована моїми людьми. Також мої люди чекають у тунелях.
Так, так, у тому самому, що ніби запечатаний, — Харон кинув погляд на Макса, — для вас краще, щоб ми звідси вийшли живі.
Лукаш розумів хід Макса. Розумів козирі Харона.
— Що ти пропонуєш?
— Все просто. Моя група проходить у Рудий ліс. Ви не йдете до центру Зони. Все.
— Так а що зміниться? Крім того, що ми пропустимо ворога собі в тил?
Харон похитав головою:
— Я вам не ворог.
— Правда? — Лукаш мало не втратив контроль над собою. — Чого ж тоді твої люди стріляють по моїх бійцях? Чому ви знищили моїх у Мертвому місті?
— Це була необхідність.
Голос Харона звучав рівно. Він явно контролював ситуацію.
— Ну звичайно! Ви вбили моїх людей!
Арт не зводив очей з Ліри. Це була вона… І не вона. Порожній погляд, ніяких емоцій. Він її не впізнавав. А дівчина дивилася прямо перед собою. Навіть очей на нього не підвела. Прийшла думка: а чи взагалі можливо її повернути?
Знову те саме. Мільйон питань — і жодної відповіді…
— ...А Мертве місто? — почувся голос Лукаша.
— Залишається за нами. Ви туди не ходите — ніхто не страждає.
Арт голосно встряг у розмову:
— І ви відпустите дівчину!
Харон перевів на нього погляд.
— Хлопче, невже ти думаєш, що її тримають силою?
Арт замість відповіді швидко хотів підійти до дівчини. Не зміг. Йому дорогу заступив Деймос. Арт глянув на нього знизу вгору. Вираз обличчя цієї скелі в екзоскелеті змусив його відступити. Арт ясно відчув, що ця туша його розмаже по землі.
— Ліро, та глянь же ти на мене! Я не вірю, що ти мене не впізнаєш!
Дівчина на мить підвела очі. В них ніби блиснув і тут же згас якийсь промінчик. Дівчина мовчала.
— Що ти з нею зробив? — Арт мало не сказав “козел”, але в останню мить стримався.
— Я? — Харон насмішкувато дивився на Арта. — Абсолютно нічого. Вона сама прийшла до мене. Так що заспокойся, хлопче. Твої емоції не допоможуть. Так що з проходом? — Харон повернувся до Лукаша, даючи зрозуміти, що з Артом йому розмовляти немає про що.
Лукаш використав час, що йому дав Арт, на роздуми. Йому фактично приставили ніж до горла. Лідер клану чудово розумів, що пропустити групу доведеться. Або їх винесуть. Залишалося одне — торгуватися на вигідніші умови.
— Нам треба подумати. Чекаємо вас за добу.
Лукаш встав, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Монолітівці попрямували до виходу. У дверях Харон через плече промовив:
— Я сподіваюся на правильне рішення, Лукаш. І не сподівайся на допомогу генерала Вороніна. Він не допоможе.
Сквад вивів парламентарів за територію. Монолітівці зникли. За пару хвилин Кеп доповів, що облогу зняли.
— Ну що, будемо думати? Кличте Бродягу.
— Та що думати... — почав було Арт, як Макс різко його перервав.
— Стулися! Тут, крім тебе, ще повно людей, якщо ти не помітив. І їм є що втрачати. Голову вмикай. А не хером своїм думаєш!
Арт замовк. Сперечатися з Максом не хотілося.
Прийшов Бродяга. Йому переказали ситуацію. Колишній монолітівець довго не думав.
— Все зрозуміло. Харон шукає дорогу на Янтар.
— Так він з Радара може пройти, — відповів Лукаш.
— Значить, не може.
Це було логічно.
— То що робити? — Макс сподівався знайти вихід.
Лукаш гепнув рукою по столу.
— Групу пропустити доведеться. Я не можу зрозуміти, відколи це Харон розмовляти почав?
Бродяга лінивим голосом відповів:
— У вас усіх хибне уявлення про Моноліт. І ви в цьому переконалися.
— Переконалися! Тепер повернемося до наших баранів. Робити що?
Минали години. Часу було мало. Треба було щось вирішувати. Нарешті Макс промовив:
— Робимо так. Від них іде два сквади під супроводом нашого. Наш сквад збере Арт. До завтра. Але наші з клану не підуть.
— Це чого? — не зрозумів Арт.
— Бо я так сказав. Хіба що хтось добровільно. Тому бери, кого хочеш.
Арт кинув погляд на Бродягу.
— Підеш?
— Нєа. Мене Деймос пристрелить одразу.
— Хто пристрелить?
— Деймос. Здоровило. Знає він мене.
— Добре, то пізніше обговорите здоровил своїх. Арт, збереш сквад? У тебе на це 12 годин.
— Постараюсь.
— Далі — Бродяга, підеш у Рудий ліс. Будеш спостерігати.
— Сквад Ніндзі задіємо? — спитав Макс, підкидаючи ніж у руці.
Лукаш похитав головою.
— Ні. Краще їх взагалі не світити. Підуть назад, на Янів.
— Як скажеш.
— Арт, де людей братимеш?
Арт неохоче промовив:
— У Бар треба сходити. Є пару думок.
— Ну то йди! А ми ще часу спробуємо виторгувати, як щось.
Лукаш підганяв Арта.
Сталкер зібрався і вийшов. Він, не гаючи ані хвилини, поспішав у бар “Сто рентген”...
Лукаш, Макс і Бродяга сиділи до глибокої ночі в кабінеті, узгоджуючи деталі. Лідер Волі залишився вірним собі — він прораховував план на кілька ходів уперед і різні варіанти розвитку подій.
Вартові через рацію доповіли про прибуття Кременя на базу...
На хуторі, де загинув сквад, Харон і Деймос обговорювали ситуацію. Сестра обходила пости.
— Ти все зрозумів? — спитав Харон.
— Все. Ясно, як день.
— Тоді Сестра поведе групу, яку дасть Лукаш, а ти... Візьмеш сквад розвідників і прослідкуєш. Хочуть нас надурити. Але це і ми вміємо.
Деймос не відповів. Потім, рвучко встаючи, запитав:
— Як думаєш, хто поведе наші сквади?
— Скоріш за все, той закоханий дурник. Ну, принаймні, я б зробив так.
Харон безпомилково вгадав його дії...
Арт тим часом підходив до бару. Він шукав одну людину, яка могла йому допомогти...
