Я дозволяю собі пам’ятати,
я дозволяю часом собі туди поринати,
де був перший погляд з-під ледь-ледь розплющених повік,
де була названа частина мене, що буде зі мною навік.
Так ти залишив свою версію мене для себе,
ніби хотів бачити ще щось, коли піднімав погляд у небо,
ніби хотів сховати мене у кишеню
і прикладати до рани, як листок подорожника чи женьшеню.
Я повік на твоїй орбіті,
навіть коли ніч,
навіть коли зима,
навіть тоді, коли не світить жодна зоря.
Ти десь в підшкірному шарі світу,
біжиш, ніби в організму немає ліміту.
Знай, як не стане сил,
знай, як не стане подиху,
знай, як не стане пороху,
знай, як втратиш останній посил.
Я тут,
у твоїй кишені,
у вигляді подорожника чи листка женьшеню.
Я тут,
на твоїй орбіті,
освітлю тобі шлях сонцем в зеніті.
