пані бобриця вітає усіх з новим роком, поки я ще складаю якісь підсумки. переважно книжкові, бо цього разу рік знову закінчується на стадії йоршека “в якомусь процесі”, і я сподіваюсь виправити це до наступних підсумків /якшо не помру/, щоб там вже “в якомусь процесі” був інший прозовий тєкст про придурків.
почати хочу з хорошого, закінчити інтересним. тобто — почати з кращого.
тут буде без місць, бо мені складно видати якісь бали і рейтинги штукам, які мені сподобались по-різному, за різне із різних причин.
краще фентезі:
розумієте, тут мав би бути Пратчетт, але вольовим рішенням я винесла його в прекрасне за замовчуванням і маю обирати з усього іншого. тому вийшла ситуація з вибором без вибору, бо до усього іншого фентезі в мене були претензії, або вони з’являлись в процесі роздумів потім, глибоко після прочитання.
/так, і до “останньої імперії” теж/
певну роль відіграло й те, що в мене не було очікувань — я просто хотіла помацати шо то воно є таке, те африканське фентезі. і тепер я чекаю продовження.
краща готика:
в мене на неї навіть є відгук. але загальний сенс в тому, що це, поки що — любиме з серії готичної літератури (якщо не брати до уваги другий та третій томи Лавкрафта та зібрання творів Сміта, бо то я ще не читала). і через ці, десь півроку, мене вже навіть не курвить те фінальне оповідання, яке почалось з побуту і пішло в абстрактне нікуди.
тут я планувала робити подвійний відгук, щоб одночасно порівнювати з “дракулою”, але шось пішло не так, і я цього не зробила. “дракули” тут не буде, тому здогадатись хто з цих двох виграв — нескладно.
шо може бути краще, ніж історія про прекрасну вампірку, яка приходить до не менш прекрасної дівчини зі своїм “люби мене зараз, помри за мене, і після смерті, теж, люби” /цитата довільна/? правильно — нема такого. особливо якщо додати трохи похмурої атмосфери, жаских тіней і химерних снів.
кращий постмодернізм:
я, насправді, не впевнена чи коректно відносити туди “німого бога”, але зроблю вигляд, шо все так.
я б хотіла про них розповісти повноцінно, але так і не змогла дібрати слів. менше з тим, я все одно хочу, аби всі знали, що вони прекрасні.
/”німий бог” мені окремо подобається через цю галку, бо вона розкішна як моя кішка/
краще з помацаної української літератури:
ще декілька книжок були на початку року, але “амок” впав в око і в’ївся в голову чи не найбільше. в позитивному сенсі, звісно.
люблю химерні штуки, навіть коли вони не містика.
просто красіве, без категорії:
бажаю собі нарешті прочитати “таємну троянду”, бо так не можна
а тепер про погане.
поганих книжок, тобто книжок, які мене вкурвлювали, спричиняли палання сраки і викликали стан “якщо ще раз її побачу — закричу” — була переважна меншість. шось я кинула, шось мені просто не дуже сподобалось, шось було не в настрій — ну буває.
але є ті троє, які змогли
3-тє місце:
вона має буквально дві проблеми, і обидві вилазять наприкінці.
перша пов’язана з тим, що це — не містичний детектив. це якась штука з елементом фантастики, який з’являється і ніби має шось пояснювати, проте відчуття від нього таке, наче автор згадав шо історію треба завершувати, але не вигадав адекватного пояснення чому героя кидає між тілами. а текст здати треба було на вчора, і ото воно таке криве і на коліні зліплене залишилось.
друга більш травматична для історії, бо я щиро ненавиджу ідею всепробачення. це йобане гівно, серйозно. ця гидота вискакує теж наприкінці, разом з тим кривим фантастичним елементом. і зливаються в одного блізнєца-уродца.
2-ге місце:
мені немає чого додати, до того, що я вже казала про неї. вона просто погана. вона могла б бути хорошою в якості легкої історії на пару вечорів, але не вийшло.
я дійсно хотіла, аби вона стала чимось, що прочитається швидко і легко, відмічу як “це було прикольно” і піду собі далі, мацати шось страшне і важке. але ну нє
1-ше місце:
я не дуже хочу коментувати цей момент. просто це та сама книга, яка викликає в мене стан “якщо я ще раз побачу схвальний відгук — я закричу”. і проблема в тому, що я вже кричу.
тут немає тієї глибини, яку всі знаходять, озброївшись методами читання вчительки літератури. я розумію, що в мене були завищені очікування.
цей андрюха, абсолютно несимпатичий шо в якості героя, шо антигероя. він настільки ніякий, шо не вивозить ні бути красівим сонечком, ні останньою мразотою. в сюжеті він просто існує, його там якось рухають, шось відбувається, і потім він отримує свій геппі енд під авторське підморгування читачу (що я теж терпіти не можу, і на фразі “наш герой” ще десь на початку, я мала закрити книгу і не робити собі нєрви).
абсолютно гидотні жіночі персонажі, в тому сенсі, що вони існують виключно для того щоб бути красівими. і щоб андрюха міг когось оцінювати, як шось декоративно красіве з “делікатними ручками” і “витонченими пальчиками”. пропоную залишити ручки, пальчики, ніжки і інші частини тіла та предмети одягу для опису дітей.
і сюжет тут трохи ну е-е-е, з тієї простої причини, що андрюха тупить. дуже сильно тупить. містер беаст теж не те шоб вумний, але трохи краще.
а взагалі — я б хотіла забути, шо я її читала. і не читати після цього. краще мацатиму середні трилери, які не претендують
дякую за увагу.
