Пірат (пролог)

Це була звичайна карликова планета, яких лише у нашій галактиці мільярди чи мільярди мільярдів. Звичайному пересічному жителю, який знайомий з астрономією хіба що з книжок чи довідкових матеріалів, вона була би відома під назвою, наприклад, Астер 7-1-b, чи щось близько того, але це лише в тому випадку, якби нею хтось цікавився. Хмари застеляли її небо настільки щільно, що з космосу вона здавалася сіро-білою. І це дивно, враховуючи, що там не було навіть марсіанської гравітації - вулканічна активність і колосальні викиди попелу в атмосферу робили своє.
В ці щільні атмосферні шари карлика плавно зайшла космічна шлюпка і почала спускатися нижче і нижче, розрізаючи гострим носом клуби хмар. Шлюпка чимось нагадувала земну акулу - такий же гострий ніс, кругле покате тіло, не вистачало лише плавників для повної картини. Вона була невелика, місткістю на чоловік 6 плюс пілоти, але нині в ній знаходилося четверо: троє в білих потріпаних але цільних космічних комбінезонах і один в оранжевому та без шолома. Цей, четвертий, чоловік лежав на підлозі космочовна в пасажирському відділенні і тихенько стогнав. Його руки були міцно зв'язані за спиною мотузкою, а ноги перетягнуті чимось на кшталт сталевого хомута із міцним затиском.
Істота невисокого зросту, яка сиділа поруч із бранцем, час від часу копала того однією чи іншою ногою, від чого той розпочинав стогнати активніше.
Двоє інших знаходилися в кабіні на місцях пілота й штурмана. Пілот напружено вдивлявся в прибори на панелі, аби не врізатися ненароком в щось - ця планета була йому ще незнайома. Власне, як і іншим пасажирам.
Штурман, чи то людина на місці штурмана, вдивлялася в лобовий ілюмінатор та активно стукала пальцями по панелі, то монотонно, то барабанно перебираючи пальцями.
- Досить уже! - не витримавши рявкнув пілот і штурман одразу прибрав пальці з панелі. - Ми всі на нервах, Бйорне, не ти один. Але не нервуй мене ще більше, моя велика просьба.
- Чесно, - відповів той відкидаючись на спинку крісла, - я навіть не знав що ти вмієш нервуватися, Зайцев. Завжди спокійний як...
- З вами будеш спокійним, - тихо пробурчав той, - я й так нічого не бачу через цей попіл і боюсь погубити всіх нас, а тут ще ти зі своїм тарабанінням.
- Вибач, не я обирав місце.
- Знаю, що не ти. Тут нам сховатися буде простіше за все - факт. Прибори сходять з розуму, нас якщо і знайдуть, то чисто випадково. Аню, як він там? - звернувся пілот до людини всередині шлюпки.
- Живий, нажаль, - похмуро відірвалася невисока жінка і ще раз засадила зі всієї сили носком ноги в живіт бранця. Той знову застогнав від болю, ще сильніше, ніж минулі рази.
- Ага, чую, - тихо відрапортував пілот і знову зосередився на приборах.
Штурман тим часом піднявся з крісла і пройшов всередину пасажирського відділення. Він, пару секунд пом'явшись, все ж таки сів навпроти Ані і, нахилившись, подивився в обличчя людини, що лежала на підлозі.
- Бйорне, прошу... - ледве прошепотів той, зустрівши його погляд.
- Просить він, - саркастично приснула Аня і її обличчя одразу залилося багрянцем. - Ти просиш? Ти?! Ти ще смієш... Ах!
Вона різко піднялася на ноги і почала його лупити по чому бачила, як руками так і ногами. Бйорн в свою чергу, майже інстинктивно зрозумівши що зараз буде, також випригнув з крісла і схопив її своїми сильними руками, розпочав відтягувати жінку від жертви. Це, не зважаючи на їх різницю в розмірі, давалося йому не так легко - Аня змогла ще декілька разів ударити по кричущому від болі тілу:
- Досить! Досить! Я сказав досить! Він своє й так отримає! Аня! - намагався заспокоїти він її криком над вухом.
- Він... Собака... Як він... - лише пихтіла Аня від обурення, не в змозі підібрати слова.
- Він отримає своє. Не будь... Не будь мною, ця роль вже зайнята, - сказав він вже спокійніше. Аня кинула на Бйорна погляд здивування.
Він, розуміючи, що дівчина покинула свої намагання завдати лежачому ще більшої шкоди і, ще хвильку потримавши її, щоб впевнитися, відпустив. Вони, віддихавшись після метушні, знову усілися одне напроти одного:
- Доволі самокритично, - замітила Аня, влаштувавшись на сидінні.
- Ага.. - Бйорн наклонився вперед, спершись ліктями об коліна, - мені 63 роки. Пора би й визнати свої помилки і свої слабкості.
- О, нарешті, - донеслося з кабіни.
- Що там, Сергію? Хмари закінчилися? - поцікавився Бйорн?
- Так, на висоті чуть більше сотні метрів. Але добре вже й те, видно землю, - пілот задумався на хвильку й продовжив, - тут, власне, проблема, народ - крім потоків лави дуже мало місця, треба ще буде трохи політати пошукати місце для посадки корабля.
- Ну давай, а то в мене вже руки чешуться, - тихо проричала Аня.
- Не знав, що лікарі бувають на стільки кровожерливі, - кинув Бйорн, але Аня пропустила це поміж вух, відвернувшись від нього і лежачого на підлозі чоловіка. На її очах забриніла сльоза, яка швидко скотилася по вигину обличчя і сховалася десь у складках шолому.
- Вибач, - знизав плечима Бйорн, - я все розумію, просто невдалий жарт.
Подальші хвилини пошуку пройшли у відносній тиші, яка час від часу переривалася попискуванням приборів, стогоном бранця та руганню пілота, що інколи виривалася з рота останнього.
Приблизно через півгодини Сергій, нарешті, плавно повів човен на посадку, про що доповів своїм пасажирам:
- Все, приїхали. Місце, звісно, не ідеальне, але шукати інше в мене немає ні ресурсів, ні бажання. Боюсь ще трохи політаємо і першу космічну буде долати нічим.
Човен плавно струснуло і він одразу ж затих - Сергій Зайцев був дуже досвідченим пілотом. Двері відійшли з місця, розгерметизувавши салон, повітря зашипіло вирівнюючи внутрішній тиск із атмосферним. Доки вони повністю відчинилися, Бйорн, Сергій і Аня уже стояли на порозі, чекаючи доки зможуть вийти назовні. Чоловіки тримали бранця попід руки, тей майже не пручався, лише, як і до цього, тихо стогнав.
Акуратно ступаючи і тримаючи свою жертву, трійця вибралася із літального апарата. Бранець застогнав активніше, даючи зрозуміти, що йому некомфортно, на що, звісно ж, ніхто не звернув уваги. Бйорн і Сергій відтягнули його подалі від човна і кинули на землю, обличчям вниз. Аня стояла трішки позаду, спостерігаючи за дійством.
- Ну як тобі тут, "капітане"? - саркастично але з відчутним болем в голосі запитала вона у лежачого, - в горлечку не першить? Може дати водички?
Чоловік пихтячи перевернувся на бік:
- Не дуже професійно з вашої сторони, докторе Гібсон, знущатися з людей. Якщо вже настільки цікаво, то мені важко дихати без шолому. Та й земля тут доволі гаряча.
Сергій та Бйорн синхронно розвернулися та подивилися на нього. На їх обличчях були яскраво виражені гримаси відрази. Аня зробила декілька кроків вперед у напрямку лежачого на землі:
- Хах, людина... Ти? Після всього що зробив ти вважаєш, що ти все ще людина?
Сергій похитав головою із сторони в сторону у такт її словам, Бйорн же просто відвів погляд.
- Ти... Негідник! Ти... Слимак! - продовжувала Аня. - Ти... Я навіть не знаю як ще тебе назвати. Власне, як завгодно, але не людиною!
Її всю трусило, але не було зрозуміло, чи то від гніву, чи то від болючих спогадів.
Бранець закашлявся і сплюнув кров'ю на землю:
- Ким би я не був, Аннет, головне - ким залишишся ти. Мені всеодно кінець, я все розумію, - він намагався робити хорошу міну при поганій грі, але кожному із присутніх було зрозуміло, що помирати він не хоче, - будьте ви людьми
Він знову закашлявся і сплюнув на землю. Аня лише покачала головою і махнувши рукою подала знак чоловікам. У обох із нарукавних карманів скафандрів з'явилися гололопати і вони, відійшовши на декілька метрів, почали копати землю: тук-тук-тук-тук.
Чоловік на землі відчайдушно запручався:
- Гібсон! Ти не можеш! Ти...
- Можу, - тихо відізвалася вона.
- Невже це все, що я заслужив?
Тук-тук-тук-тук.
- Так, нажаль, це все що ти заслужив. Я хотіла би сказати, що буду сумувати, але ти ж розумієш, що це неправда?
- Хехрррр, - чоловік намагався засміятися, але в нього вийшло щось середнє між кашлем і хрипом. Його тіло забилося в конвульсіях. Аня не посміхалася, дивлячись на це все, можливо десь в глибині душі їй було його навіть і жалко, але... Вона зробила ще декілька кроків у напрямку до нього, аж доки не опинилася майже впритул.
Бранець нарешті відкашлявся, після чого різким ривком сів на землю і подивився їй прямо в очі. Аня не поворухнулася.
- Прошу, - нарешті пробелькотів він, від бравади, що була всього хвилину назад не залишилося й сліду.
Тук-тук-тук-тук.
- Просиш?
- Прошу, Аню...
- Не називай мене так, - із незвичним спокоєм у голосі відрізала вона.
- Аню, будь ласка...
- Не називай мене так, - спокійно, але акцентуючи на кожному слові відповіла вона знову.
Він зітхнув, відвів очі і знову закашлявся.
- Я ненавиджу тебе, Аннет Гібсон, - сплюнувши продовжив він діалог.
Вона присіла і нахилилася до нього:
- А ти хіба когось в своєму житті любив?
Тук-тук-тук-тук.
Він не відповів, лише хрипло засміявся, після чого різко штовхнув її ногами. Аня відлетіла на декілька метрів але швидко, наче кішка, здійнялася на ноги. Бйорн і Сергій обернулися на звуки метушні, але вона підняла руку, сигналізуючи, що все нормально й ті повернулися до роботи.
Жінка зітхнула, повільно підійшла до бранця, і зі всієї сили загнала голоножа, якого щойно визвала з рукава, йому прямо під ребро.
Чоловік різко крикнув і тотчас же замовк. Багряна кров показалася із прорізу скафандра й полилася на землю, шиплячи й паруючи, мов на пательні. Його очі почали скляніти, він упав на бік. Голоніж сховався у Ані в рукаві. Вона схилилася над чоловіком:
- Сподіваюся в тебе буде вічність у пеклі. Як мінімум антураж ми тобі вже підготували.
Тук-тук-тук-тук.