Німфа

Німфа

Навантажений тяжкою ношею із десятка туш різної звірини чоловік повертався додому лісною стежиною. Дорога була довгою та нелегкою навіть не дивлячись на те, що будучи мисливцем він все тут вивчив, але, видно, втома давала своє - стежки плуталися, ноги плуталися також, було важко дихати. Він присів на хвильку біля старого дуба, на пеньок, щоб відпочити.
Крони дерев сховали сонце і хоча було ще не так і пізно - ліс вкрила темрява. Тіло чоловіка наїжачило, відчуваючи тривогу, на руках було видно як виступають сироти - його сковував страх. Він схопив торбину зі свіжиною і побіг по першій-ліпшій знайомій стежині в надії вибратися із гущавини на поляну, але ноги підвели його і, спіткнувшись об коріння, чоловік розпластався посеред стежки, а торбина відлетіла подалі в хащі.
Почулося дзюрчання струмка, котре поволі перелилося у дзвінкий дівочий сміх. Чоловік поволі повернув голову і побачив силует стрункої німфи, що стояла позаду нього:
- Т-т-ти? - ледве вимовив він заїкаючись від страху.
- Як бачиш, - злісно проговорила вона.
- Як ти посміла?! - зірвався чоловік на різкий крик, - ти... Ти...
- Я! Я я я я! Ще раз я! А ти так нічого і не зрозумів!

***
- Мамо, але як же я буду жити у людському світі? Я ж нічого не знаю, - зі сльозами на очах дивилася у своє відображення на воді молода дівчина з блідо-голубим обличчям та шкірою, зеленими, схожими на водорості волоссям, там світлими, немов прозорими очима.
- Доню, він спас мене і я пообіцяла йому свою дочку в дружини, а ти знаєш, що німфа не може порушити своє слово. Він хороша людина, йому не чуже слово "милосердя", адже він міг просто мене вбити, але допоміг!
- Я розумію... Але...
- Так, крапелько, ти ще дитина і для мене назавжди залишишся дитиною, ти хочеш гуляти, веселитися і таке інше, як твої сестри в твоєму віці, але моє слово - закон, а ти вже у тому віці, в котрому можеш вийти заміж і я не в праві більше відстрочувати цей процес... Зрозумій мене... Інакше нашу річку спіткне велике лихо, якщо її хранителька буде порушувати устрій... Колись ти, можливо, займеш моє місце, тоді зрозумієш.
- Так... - її сльози закрапали вниз, порушивши ідеально рівну поверхню. - Але мамо, мені страшно, він людина, він не зрозуміє...
- Якщо він стане ображати тебе, крапелько, - мати легко піймала декілька сльозинок своєї доньки кристалізувавши їх, - тоді викинь ці сльози у ранковий сад, в траву, ми з твоїми сестрами будемо приходити час від часу і якщо знайдемо ці сльози серед роси - допоможемо тобі.
І вони міцно обійнялися на прощання.

***

- Пусти мене до матері, Лесю! Ти обіцяв! - вже доросла німфа стояла посеред будинку і намагалася достукатися до свого чоловіка, - мені потрібно їх побачити, я чахну!
- Ти завжди можеш набрати води з криниці і вмитися, увібрати її в себе, поповнити запаси чи що ви там робите, не роби драми на рівному місці! Обіцяв - не обіцяв! Я лісник, а не лісовик, я не зв'язаний магічним контрактом з вашим світом і не зобов'язаний стримувати обіцянки! Вже й так усе село гуде...
- Так хто тебе заставляв брати мене за дружину?! Ти зараз звинувачуєш мене в тому, що не можеш розвантажити наслідки своїх дурнуватих побажань?! Я просто сходила би по воду до річки, побачилася з рідними...
Вона не встигла договорити - потужний ляпас звалив її з ніг, вона падаючи звалила відро з водою, яке облило її з ніг голови до ніг.
Чоловік жорстоко розсміявся:
- Ха-ха-ха! От тобі вода! А тепер переодягнися і постели ліжко, я зранку в ліс, по дичину і щоб не сміла за поріг виходити! Пообіцяй!
- Обіцяю... - ледве стримуючи сльози проговорила німфа.

***

- І що ж я мав зрозуміти?! Ти німфа і ти дала обіцянку! Ти вийшла за поріг будинку і тепер твоїй річці настане кінець! Самі духи природи покарають тебе і твою сімейку!
- Такий же тупий, як і жорсткий ти, Лесю, - вона продемонструвала декілька кристалічних крапель на своїй руці, - мене б ніколи не залишили в біді, достатньо було залишити ці сльози між росою і моя матір з сестрами їх знайшли на світанку, після того, як ти пішов у ліс, вони ж і вивели мене через вікно, так що за поріг я не виходила, чоловіче.
Її голос з кожним словом з ніжного переливчастого перетворювався скоріше на зміїний свист, дівчина махнула рукою і коріння, через котре перечіпився лісник, різко обвилося навколо його горла і чоловік захрипів, хватаючись пальцями то за землю, то за повітря.
- По...ми...луй... - захрипів він, - про...шу...
- Я тебе також просила, Лесю, просила багато разів, чи ти послухав мене? Чи пощадив ти мене? - вона хитнула головою відповідаючи на своє запитання. - Ти так любив цей ліс, більше ніж мене, тож нехай він стане тобі могилою!
З цими словами німфа розтанула, залишивши чоловіка один на один із корінням дерев, котре повільно, але наполегливо затягувало того під землю.