У моєму саду

Ось я й знову тут. Стою перед високою металевою огорожею і не наважуюсь відкрити хвіртку та зайти до занедбаного саду. Я надто добре знаю, що там чекає на мене, адже я сам створив цей світ. Пахне мокрим залізом, трояндами, землею і, ледь відчутно, гниттям. Сутеніє. Тут завжди панує присмерк. Можна нічого не робити, стояти так годинами, витріщаючись крізь ґрати на сад, поки не прокинешся, не відпочилим, а навпаки — втомленим, ніби й не спав. Можна розбудити себе зусиллям волі — щипати, кричати: «Прокинься, прокинься, прокинься!», доки не виринеш з цього каламутного сну з пришвидшеним серцебиттям. Але так не може тривати вічно. Майже кожної ночі, якщо не звичні з дитинства жахіття, то ось це. Треба, нарешті, змусити себе зайти в цей клятий сад. Це ж, принаймні, не ліс. Якби мені снився мій ліс, було б набагато гірше. Я тягну на себе хвіртку, яка зі скрипом відчиняється, і йду вузькою стежкою обабіч якої вирують зарості, крізь гравій пробиваються бур'яни. Тут все саме так, як я колись вигадав: старезні дерева, що хиляться до землі, сплітаються покрученими гілками, здичавілі трояндові кущі, рясно вкриті майже чорними, ніби обпаленими квітами, висока трава, понівечені статуї з відламаними руками, ногами, відбитими носами, деякі взагалі без голів. За деревами ховається закинутий маєток, «дивиться» порожніми темними вікнами, схожими на очниці черепа. Мій сад великий і йду я довго. Я майже не дивуюся, коли врешті-решт зустрічаю тут її. Аліса сидить на краю висохлого, напівзруйнованого фонтану, її медове волосся каскадом спадає на вузькі плечі, вона вдягнена в довгу чорну сукню, в яку за життя ні за що не вбралася б. Вона любила яскравий одяг. Моя єдина муза підіймає бліде кругле личко і сумовито всміхається мені.

— Нарешті прийшов. Привіт.

— Алісо… що ти тут робиш?

— Дурне питання.

Дійсно дурне. Це ж світ моїх пісень та віршів, нічого дивного, що тут опинилася головна героїня більшості з них.

— Я тут… існую. Ледь не сказала «живу». Ти ж сам мене тут оселив. Хоча, правильніше було б сказати, ув’язнив.

Аліса… Ким вона тільки не була в моїх піснях, які тільки імена я їй не давав, у який тільки спосіб я її не вбивав. Їй було двадцять, коли вона загинула по-справжньому, але на вигляд вона така, якою я вперше побачив її і запам'ятав на все життя — шістнадцятирічна. Тепер вона не сміється мені в обличчя, погляд її синіх очей сповнений гіркоти й докору. Я чухаю потилицю, ніяковію і не знаю, що сказати.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти чудово розумієш. Я не можу піти звідси. Нікуди. Не можу знайти спокій, поки ти весь час думаєш про мене, пишеш, співаєш, а твої шанувальники це слухають, проживають, співчувають мені, або проклинають, відчувають усе, що ти їх змушуєш відчувати.

— Але я не тримаю тебе. Йди.

Аліса роздратовано підкочує очі.

— Якби ж усе було так просто! Повір, я б тут і хвилини не лишилася. Думаєш мені тут весело?

Звісно ні. Я знаю.

— Але як так сталося? Я — звичайний поет та музикант, а не якийсь чаклун. Як я можу мати таку владу над твоєю душею?

— Я сама точно не знаю. Мабуть, справа в тому, що ти талановитий сучий син (хоч мені ніколи не подобалося те, що ти робиш), твої пісні викликають сильні почуття. Ти створив це місце силою своєї уяви, а твої слухачі підтримують його існування емоціями, на які ти майстерно тиснеш, роблять його майже реальним. Настільки реальним, що навіть ти сам, цілком живий, зміг сюди прийти. Твоя творчість стала творінням. Напевно, це дуже тішить твоє самолюбство.

Не знаю чому саме я завдячую своєю бурхливою уявою. Чи-то моєму самотньому дитинству (батьки весь час були на роботі, братів-сестер я не мав, тож розважав себе, вигадуючи різні історії, часом настільки страшні, що вони змушували мене ховатися у шафі). Чи-то травмі голови, отриманій у підлітковому віці, у бійці з хлопцями, яким не сподобався мій дивний вигляд. Чи-то моїм літературним вподобанням. Тільки не кажіть мені про наркотики, моя уява була хворобливою задовго до того, як я дізнався, що це таке. Але створювати якісь альтернативні реальності, ще й утримувати там силоміць дівчину, яка давно померла? Це вже занадто. Маячня якась. Я ледь стримав нервовий смішок.

— Хай там як, ти прикликав мене і я застрягла тут, як муха в павутинні. А ти, мов величезний павук, висмоктуєш потихеньку мою душу. Багато років. Навіть не уявляю скільки, бо тут є лише один нескінченний вечір. Але я все не зникаю! Краще вже небуття ніж це. Ти хоч уявляєш, як тут нудно? Та я померла б з нудьги, якби була жива! Тут завжди тихо, лиш я іноді кричу. За всі ці роки я не бачила жодного промінчика сонця, бо тут увесь час хмарно і смеркається. Дякую тобі за цей Дивокрай.

Аліса обводить рукою навколишній пейзаж. В її очах бринять сльози.

— Вибач... Я ж не знав. Я ніколи не хотів, щоб ти страждала.

— І саме тому вбиваєш мене мало не в кожній пісні? Щоразу, як ти вигадуєш щось таке, я відчуваю біль! Але й це — ніщо в порівнянні з тим, що мені нема з ким поговорити. Я тут зовсім сама, бо тобі забракло уяви, щоб заселити цей світ ще якимись людьми або істотами. Хоча... дехто тут таки водиться.

Вона опускає руку в високу траву в себе під ногами, а потім підіймає. Навколо її тендітного зап'ястка звивається яскрава смугаста змія. Ні, це вже занадто. Аліса зловтішно посміхається, я задкую. «Пістрява стрічка» — один з наших найвідоміших хітів, насправді був не стільки алюзією на оповідання Артура Конан Дойла (хоч в моїх піснях завжди було безліч літературних посилань та й хто не млів в дитинстві від страху, читаючи його!), скільки даниною одній з моїх найбільших фобій. Навіть не знаю, звідки це взялося, але я нічого в житті не боюся так, як змій. Тож я ганебно втікаю, біжу до виходу з саду, волаючи: «Прокинься, прокинься, ПРОКИНЬСЯ!», а навздогін лунає Алісин сміх.

***

Я підскакую на ліжку та сідаю витріщаючись у темряву.

— Все гаразд, любий. Це лише сон, — заспокоює дружина. Вона завжди вміла мене заспокоїти. І терпить усі мої вибрики. Може тому ми й досі разом.

— Вибач, що розбудив, — бурмочу я і знову влягаюся поруч із нею.

Мене вважають однолюбом, адже я стільки років прожив у шлюбі з однією жінкою, не проміняв її на шматок свіжішого м'ясця, як більшість моїх колег, чиї дружини та коханки часом молодші за їхніх дочок. В мене дуже зручний шлюб, приємно повертатися з турне додому, схудлим і пом'ятим, немов кіт, що добряче нагулявся, до тієї, хто завжди чекає і все пробачає. За все своє творче життя, я присвятив дружині лише одну пісню з красномовною назвою «Пробач». Я дійсно однолюб, але любив я не її. Цікаво, що вона відчуває, розуміючи, що всі мої пісні про кохання я писав з думками про іншу? Вона ж розуміє, не дурна.

Аліса навчалася в паралельному класі, я одразу примітив її, щойно вона перевелася до нашої школи, настільки вона відрізнялася від інших дівчат. Яскрава, галаслива, весела, вона ніби принесла подих свіжого вітру до нашого затхлого містечка. Аліса одразу стала лідеркою, її всюди супроводжувала зграйка страшненьких подружок-підлабузниць, на тлі яких вона сяяла мов зірка. Мені було п'ятнадцять, я вже писав вірші, мучив стару гітару, подаровану мені на день народження двоюрідним братом, косив під Едварда Руки-ножиці та був посміховиськом. Не те щоб зацькуванцем, радше диваком, якого не приймають до жодної шкільної компанії. В мене не було ані найменшого шансу і я це розумів. Страждав цілий рік, писав свої перші недолугі пісеньки про Алісу, малював її портрети на берегах зошитів, тинявся вночі під її вікнами. Банально все. Я майже ненавидів її за те, що вона така гарна, за те, що молоді й старі чоловіки витріщаються їй услід у німому захваті. Якось навіть маля років п'яти, що крокувало за руку з татом, побачивши Алісу пропищало: «Яка гарна тітонька!» «Гарна», погодився батько і на його обличчі були написані найхтивіші думки. Я ж навіть у мріях не дозволяв собі зайвого. Не смів.

Якось до нашого містечка приїхав мандрівний цирк. Я сказав собі: «Зараз або ніколи», вибрав момент, коли Аліса була без подружок і запропонував сходити туди разом. Вона подивилася на мене зі здивуванням і якоюсь гидливістю, наче до неї раптом заговорила мокриця. «Та як ти наважився? Подивися на себе і на мене», читалося в її погляді. А потім Аліса вибухнула мені в обличчя своїм дзвінким сміхом, сказала, що мені краще піти самому: «Може тебе туди клоуном візьмуть», і побігла. Я ледь доплентався додому і зліг хворий. Мені здавалося, що той сміх, який досі лунав у моїх вухах, мене вб'є. Коли прийшов до школи за кілька днів, її подружки теж розреготалися, побачивши мене — розповіла. Я ледь не згорів від сорому.

Я довго не намагався знову заговорити до Аліси, спостерігав, як вона відшиває залицяльників одного за іншим і втішався тим, що, принаймні, не єдиний, кого вона вважала не вартим її уваги. Королевою випускного балу, звісно ж, стала вона, але навіть красеню-королю не вдалося завоювати її прихильність.

Минув ще рік. Я змужнів, витягся вгору, зібрав свій перший гурт. Грали ми дуже погано, співав я ще гірше, але вірив у свій талант і в те, що рано чи пізно досягну успіху. Якось я йшов додому з репетиції і побачив Алісу. Саму. Я підійшов до неї і запросив на наш концерт. «Вибач, але в мене інші плани», сказала Аліса з глузливою посмішкою і знову вислизнула від мене, легка, мов пушинка кульбаби на вітру. Я тинявся містом до пізнього вечора, а коли нарешті попрямував додому, мене перестрів якийсь кремезний хлопець, схопив за грудки, гепнув спиною об паркан і сказав, щоб я не смів чіплятися до Аліси. Вона його дівчина і якщо він знову побачить мене поруч із нею, то вб'є. Я відповів, що він може йти до дупи зі своїми погрозами. Тепер я розумію, що навмисно спровокував його. Мені було дуже кепсько і я хотів фізичного болю, який затьмарив би душевний. Він побив мене так, що я потрапив до лікарні, зламав мою гітару. Було соромно, що мене так віддухопелив один хлопець, тож я вигадав цілу банду якихось незнайомих хуліганів. Дуже «розумно», згоден. Валяючись у своїй палаті, я перечитував Шекспіра і написав один з наших майбутніх хітів — «Офелію». Офелія в моїй уяві мала обличчя Аліси. Так я її вперше «вбив».

Потім я поїхав до іншого міста навчатися. Зібрав новий гурт і назвав його «Занедбаний сад», у нас з'явилися перші прихильники. На брак дівочої уваги я вже не скаржився, навпаки. Мабуть, я дійсно талановитий, талант робить зовнішньо посередніх людей привабливими. Але Алісу я не забув. Я писав про жіночу підступність, легковажність, зрадливість, у моїх героїнь були різні імена, різні долі, але я завжди уявляв їх із її зовнішністю. Образ Аліси більше не був для мене святинею, тож я багато писав і про пристрасть, про секс. В своїй уяві я робив із нею все, що хотів. Я мстився. До того дня, як зателефонував якось додому й мати сказала, що Аліса загинула. Дуже по-дурному — потонула. Вона з друзями й тим здорованем-бойфрендом, який мене побив, відпочивала на озері. Там не можна було купатися, але це ж Аліса, коли її стримували якісь заборони? На середині озера її, напевно, схопила судома і вона захлинулася. Вони всі були п'яні, тож відсутність Аліси не одразу помітили, а коли нарешті схаменулися, було вже пізно. Втопилася, як Офелія... Мене охопив мало не містичний жах, ніби це я накликав її загибель.

Роки минали. Ані одруження, ні безліч дурних короткочасних романів не змусили мене забути Алісу. Навпаки, моя любов до неї лише міцнішала, можна сказати, що мертву Алісу я любив набагато більше, ніж живу. Я сам не знаю, чому я так зациклився на ній, це було схоже не одержимість. Мабуть, я був би радий звільнитися від цього почуття, але водночас плекав його з якимось мазохізмом, зробив із нього невичерпне джерело натхнення. І пастку для Аліси. Я завжди сміявся з твердження про матеріальність думок, але зараз мені чомусь було не до сміху.

***

Шанувальники, напевно здивувалися б, якби побачили, як народжуються мої «шедеври». Можливо, були б розчаровані, адже моя творча кухня, насправді, виглядає дуже прозаїчно. Пишу я переважно там, де почуваюся у безпеці та максимально впевнено, тобто вдома, в своєму лігві. Сиджу в старому кріслі, в задрипаній смугастій піжамі, пропаленій на грудях жаром від цигарки, ще розпатланіший ніж зазвичай. Переді мною маленький чорний лептоп («Книжечка смерті», як я його іронічно називаю. І це дійсно знаряддя багатьох «убивств»), на якому я осатаніло клацаю, перериваючись лиш на хвилину, щоб ковтнути охололої кави. Або закурити. Я був кинув, але після сьогоднішнього сну знову зірвався. Дідько з ним, це далеко не найгірша зі звичок, що в мене були.

Мій візит до занедбаного саду і розмова з Алісою налякали й засмутили мене, але водночас і надихнули. Я давно вже так активно не писав.

Не те щоб ми були аж такі популярні, але мій гурт мав свою авдиторію. В кращі роки навіть чималеньку. Коли я писав свої пісні, я звісно мріяв про те, як їх обговорюватимуть інтелектуали, знаходитимуть безліч літературних та кінематографічних цитат, які я туди понапхав, ламатимуть голови, що я хотів сказати тим чи іншим рядком. І що в результаті? Нас слухають приготичені малолітки. Переважно дівчата — однолітки тих, які колись реготали з того, що я мав нахабство залицятися до Аліси. Яка іронія долі. Тепер вони бігали за мною та верещали від захвату на наших концертах. В мене поганий голос, я сам це визнаю. Добре грати на гітарі так і не навчився, музику пишу доволі простеньку, в студії «Занедбаний сад» завжди рятували інші музиканти та хитрощі саундпродюсерів, на концертах ми виїжджали завдяки енергії. Я і замолоду не був симпатичним, зараз, коли набрав трохи зайвої ваги, моє обличчя іноді нагадує зім'яту подушку, а волосся доводиться регулярно фарбувати, бо воно геть посивіло, тим більше. Що вони в мені знаходять, не розумію, але досі бігають та верещать. Вже друге покоління. Кляті дівчатка з пістрявими стрічками у волоссі. В мене до них амбівалентні почуття: з одного боку — це найвдячніші та найвідданіші слухачі, я радий, що вони в мене є, з іншого, я все-таки думав, що заслуговую на щось більше, ніж бути кумиром такої легковажної публіки, якого насправді мало хто сприймає всерйоз. Треба було вчасно померти, може став би культовим героєм, як Йєн Кертіс. Але в чому ж секрет? Невже дійсно в віршах?

Я перечитую те, що написав і розумію, що чогось не вистачає. Може варто ще раз навідатися в сад, до Аліси? По нову порцію натхнення.

***

Вона знову скаржиться та дорікає, але мені здається, що Аліса трохи зраділа, коли я прийшов, хоч вона й усіляко намагається це приховати. Нічого дивного, вона ж неймовірно самотня, ніби ув'язнена в одиночній камері. Вона рада будь-якому товариству, навіть свого мучителя. Це навіть не стокгольмський синдром — це відчай. Через кілька ночей я розумію, що вона чекає на мої візити. Більш того, я тепер сам чекаю на ці сни. Може в мене завдяки ним на новий альбом матеріалу назбирається?

— Як там у вас тепер? Що сталося у світі, за той час, що я тут? — Питає Аліса.

Я розгублений. Що розказати про сучасність дівчині, яка померла наприкінці 90-х? Що є важливим, а що незначним? Технічний прогрес? Ну змінилися одні цацки на інші, трохи зручніші. Мобільний зв'язок став ланцюгом, за якого людину будь-хто, будь-якої миті може смикнути. Всі схибнулися на соцмережах. У світі панують якісь дивні стандарти краси. Щодо подій, які встигли стати історією, я розумію, що не дуже й слідкував за тим, що відбувається в світі. Багато пройшло повз мене, занурений у власну творчість я сам ніби випав з реальності. Я розповідаю про те, що мене найбільше вразило.

— Як люди можуть бути настільки жорстокими, я не розумію, — Каже Аліса дізнавшись про теракти одинадцятого вересня.

— Якби ти, замість того, щоб пліткувати з подружками, краще вчила історію в школі, ти б знала, що людство здатне й на набагато страшніші речі, — сарказмую я.

— Ну звісно, — криво всміхається Аліса, — я ж така дурна! Зате ти в нас розумний — деміург, творець світів!

— Я не казав, що ти дурна, звідки ти це взяла?

Я намагаюся схопити її за руку, але вона висмикує її та втікає від мене. Ну що ж, не приходитиму кілька снів, подивимося, як ти тоді заспіваєш. Мені часто казали, що я егоцентрист та диктатор — у роботі, шлюбі, дружбі, в будь-яких стосунках. Нехай я буду диктатором, але я не дозволю, щоб якесь дівчисько командувало мною. Тим більше вигадане.

Я не заходжу до саду більше тижня, хоч мені самому важко, бо я вже звик до Аліси. Навіть якщо вона просто прояв мого божевілля, я не хочу бути нормальним, це нудно. Вона не кидається до мене з радістю, я на це й не чекав, але їй не вдається приховати ледь чутного полегшеного зітхання. Аліса виглядає настільки пригніченою й нещасною, що серце крається. Я сам підбігаю до неї, але вона м'яко вислизає з моїх обіймів, сідає на край фонтану та плескає долонею поруч, запрошуючи присісти.

— Посидь зі мною.

— Залюбки.

***

В одному інтерв'ю, я сказав, що ніколи не писав про себе. В мене що, уяви немає? Якби мої пісні були автобіографічними, я б уже давно був у в'язниці, психлікарні, або в могилі. Але я, як завжди, трохи кривив душею. Важко встояти перед спокусою всунути кудись себе в якості героя. Наприклад, коли я писав «Мелузіну», я уявляв Алісу в образі підступної діви-змії, яка своїми солодкими співами заманює мандрівників у болото, щоб вбити та з'їсти, а себе — лицарем, який не піддався чарам чудовиська і відрубав зміївні голову. «Щоразу, як ти вигадуєш щось таке, я відчуваю біль». Я здригаюся, пригадавши ці слова. А я ж був і закоханим інквізитором, що спалює на багатті молоду відьму, щоб позбутися спокуси. І маніяком-садистом. Ким я тільки не був! Іноді мені здається, що я дуже хворий. Якби я не сублімував свої фантазії в творчість, хто зна, що б із цього вийшло, чи не поглинув би мене мій темний бік? Деякі люди називали мене депресивним декадентом, а мої пісні жахливими, сповненими бруду та негативу, чи не позбувався я таким чином усього цього? І в такому «чудовому» світі, створеному з моїх фобій, комплексів та хворобливих фантазій я тримав заручницею Алісу...

Багато років тому, після нашого виступу на якомусь фестивалі (не пам’ятаю, якому саме. Скільки їх було…), музиканти пішли курити, а я знімав грим перед дзеркалом, коли до гримерки зайшов чоловік, приблизно такого віку, як я зараз — сорок з гаком. Я здивовано подивився на нього — явно не моя цільова авдиторія. Він мовчки свердлив мене поглядом, сповненим ненависті. Я спитав, чого йому треба. Тоді чоловік сказав, що його чотирнадцятирічна донька, наслухавшись моїх пісень, намагалася вкоротити собі віку. Її ледь врятували. Спитав, чи замислювався я хоч колись про те, який вплив моя творчість має на слухачів. Я втомився, був роздратований і не знав, як на це реагувати, тож нервово посміхнувся і відповів, що коли малолітки ріжуть собі вени, нібито через якісь пісні, відповідальні за це лише їхні батьки, які не змогли виховати в них повагу до життя, як чужого, так і власного. Тоді він обізвав мене покидьком, вдарив кулаком в обличчя і пішов. Я звісно міг покликати охорону, цього чоловіка наздогнали б і в нього були б великі проблеми, але я нічого не зробив. Лише витер рукавом цівку крові, що струменіла з мого роз’юшеного носу і вилаявся крізь зуби. В мене немає дітей, але я розумів його. Якби хтось дорогий мені ледь не помер і я був би впевнений, що в цьому винна якась конкретна людина, я б не те що пику натовкти, вбити би прагнув. Але я не почувався винним у тому, що дочка цього чоловіка намагалася вчинити самогубство. Я ніколи не думав про те, що моя лірика може когось пригнічувати, підштовхувати до чогось поганого. Якщо чиїсь неокріплі розуми сприймали її як настанову, це їхні проблеми. До чого тут я? Чому ж тепер я почуваюся винним перед вибриком моєї підсвідомості? Це лише мої сни, Аліса мертва. Мертва!

***

Сьогодні в моєму саду сонячно. Троянди сяють яскраво-червоним, трава смарагдова, Аліса мружиться від яскравих барв, які вона не бачила дуже давно. І всміхається. Радіє теплу, підставляє обличчя променям. Ми у моїй підсвідомості, я можу впливати на цей світ, тож я зробив Алісі сонце. Я лежу в траві не боючись змій — вони мені тут не потрібні, отже й не з'являться. Моя голова в Аліси на колінах і вона перебирає моє волосся.

— Якби сюди міг прийти хтось сторонній, уявляю, як химерно ми виглядали б разом в його очах! Ти — юна, тендітна, прекрасна, і я — підстаркуватий, огрядний, страшний. Ми схожі на бабку (ніяку не муху! Саме бабку — тоненьку, блакитну з прозорими крильцями) та чорного волохатого павука.

— Радше на величезного чорного кота. — Заперечує Аліса. — І ти не страшний.

— Ну дякую.

Якийсь час ми мовчимо.

— Ти знаєш, що я завжди любив тільки тебе?

— Знаю. Твоя любов мені дуже дорого вартувала.

На сонце набігає хмара. Я мушу це сказати, мушу щось зробити. Я сідаю навпроти неї.

— Пробач мені. За те, що я стільки років використовував тебе, завдавав тобі болю, за все, що я тобі заподіяв, за те, що створив це маленьке пекло і оселив тебе в ньому. Пробач!

Вона опускає очі та перебирає складки спідниці.

— Мало визнати провину й вибачитися. Треба ще й виправити те, що накоїв.

— А я можу?

Довга павза.

— Я не впевнена, що це спрацює, але можна спробувати.

— Що я маю зробити?

Насправді я не хочу чути відповідь, не хочу її відпускати, руйнувати свою кар'єру, адже без Аліси все просто розсиплеться. Але я мушу.

— Ти маєш вбити мене тут, уві сні. Більше ніколи не писати про мене і не співати. Тоді мене, рано чи пізно, забудуть і, можливо, я зможу звільнитися.

Я думаю про те, що є ще один спосіб, набагато вірніший — вбити мене. Аліса могла зробити це багато разів, та хоч перерізати мені горлянку якимось гострим уламком, яких тут безліч валяється, коли я муркотів у неї на колінах. Але вона цього не зробила. Навряд чи Аліса ніколи не думала про це, тож вона не прагнула помсти і не хотіла свободи такою ціною. Цікаво, чи вмер би я в реальному житті, померши вві сні? Як у фільмі «Жахіття на вулиці В'язів». Щось не хочеться перевіряти.

— Ти це зробиш? Будь ласка! Випусти мене звідси. Хіба я недостатньо прислужилася твоїй творчості?

Аліса дивиться на мене з благанням.

— Я не знаю, чи стане в мене духу. Треба подумати, — кажу я і з усієї сили щипаю себе за передпліччя.

***

В моєму саду вперше ніч. Над нашими головами низько висить місяць у повні. Небо чорне, як оксамит Алісиної сукні.

— Що ти вирішив?

— Ходімо, — кажу я і вона покірно слідує за мною, як тінь Еврідіки за Орфеєм. Еврідікою вона теж колись була. Наш четвертий альбом, другий трек. Ми доходимо до паркану з протилежного боку саду, там залізні прути трохи відігнуті в боки, утворюючи дірку достатньо широку, щоб навіть я міг пролізти. Перед нами мерехтить у місячному світлі кругле озеро. Я тримаю Алісу за руку, тож відчуваю, як вона здригнулася, побачивши його. Не дивно, саме в такому озері вона потонула. Мені самому страшно, бо за озером розкидається ліс, а це дійсно моторошне місце — світ моїх страхів та нічних жахіть, де серед дерев у повітрі ширяють риби, де величезні гриби мають очі, а птахи — людські обличчя, де ягоди світяться фосфором і кричить корінь мандрагори. Мабуть таки не слід було свого часу вживати стільки заборонених речовин. Алісі ще пощастило, що вона не потрапила туди. Їй там немає місця. В лісі бігає лише маленький хлопчик, що колись любив ховатися в шафі та розмовляв з павуками, самотній, розгублений він кличе на допомогу, але все марно. Я ніколи не наважуся прийти туди по нього, не скажу: «Ходімо, малий. Я виведу тебе звідси. І знову стану цілим.» Коли я помру, цей ліс, напевно, стане моїм особистим пеклом.

Ми заходимо у воду, вона чомусь тепла, як парне молоко і легенько пестить наші ноги.

— Не бійся. Все закінчиться тут, — кажу я.

Я маю подякувати Алісі, але це здається мені надто цинічним: «Дякую за твої страждання, на яких я побудував свою кар'єру».

— Давай вже. Ти ж робив це стільки разів, — каже вона.

«Це все не насправді, лише символічний акт», переконую себе я. Ще раз прошу пробачення, Аліса мовчки киває і змучено всміхається. Стає боляче від усвідомлення, що я її більше не побачу.

— Прощавай, — тихо кажемо ми в один голос.

Я хочу поцілувати її, але не смію, тож лише проводжу по її щоці кінчиками пальців, загрубілими від гітарних струн. А потім легенько штовхаю в груди. Аліса з тихим сплеском падає. Я опускаюся поруч на коліна і тримаю її за плечі під водою, притискаючи до дна. Вона не пручається. Останні срібні бульбашки повітря підіймаються на поверхню. Минає багато часу, перш ніж я відпускаю дівчину, я бачу крізь воду її обличчя, бліде мов місяць, над ним пропливає рибка, кидаючи темну тінь. Очі Аліси розплющені, вона теж дивиться на мене. Треба їх заплющити. Я простягаю руку, але раптом, ніби злякавшись чогось, висмикую її з води, розвертаюся та швидко йду геть. З гиблого місця треба йти не озираючись. Я почуваюся так, ніби втратив дорогу людину і тепер ще краще розумію батька моєї прихильниці, який колись вдарив мене. Щоками котяться сльози. Я відпустив її, свою Офелію, Мелузіну, Еврідіку, безіменну відьму, безневинну жертву, свій легіон. Спочивай з миром.

***

Протримався я недовго. Спочатку сумлінно намагався навіть не згадувати про Алісу, але дуже скоро переді мною постало питання — а про що, власне, писати? Про кризу середнього віку? Про мій взірцевий, нудний шлюб? Про те, який химерний та паскудний сучасний світ? Чи може, не доведи Господь, про політику? Краще вже впасти в ранній маразм та почати писати про червоні троянди та сині фіалки. Звісно ж, окрім Аліси в мене ще лишалася невичерпна тема моїх страхів, але кожному з них я вже приділив увагу. Забагато уваги. За чверть століття своєї кар’єри я встиг написати про все, що вважав важливим і мені все це остогидло. Я давно не відчував жодних емоцій, виконуючи ці пісні. Лише Аліса в усіх її численних іпостасях досі знаходила відгук у моїй душі. І в душах клятих дівчаток, куди ж без них. Мені потрібна була нова героїня і я її шукав, видивлявся у натовпі. Скільки навколо прекрасних юних облич, але все не те. Вони здавалися однаковими і не зворушували мене. Ніхто й ніколи не замінить її. Я таки однолюб — слуга єдиної музи. Чи, радше, раб. То хто ж кого насправді ув'язнив? Це ще треба розібратися.

Скоро турне. Ювілейне. Як я собі уявляв програму без пісень про Алісу? Та нас гнилими помідорами закидають! Дівчатка лінчують мене. Отже, доведеться виконувати. А якщо вже все одно доведеться співати про неї, то чому б не написати щось? Старі хіти — це добре, але треба запропонувати публіці хоч якийсь новий матеріал. Де його взяти, якщо я завжди писав музику під тексти, спочатку народжувалася лірика, а потім приходило розуміння, як це має звучати. Такий підхід до написання пісень мало хто використовує, але в мене він чомусь працював. Так, я обіцяв більше ніколи не використовувати Алісу, але… кому я це обіцяв? Власній хворій уяві?

Отже, я знову тут. Розкладаю свій маленький чорний лептоп і бадьоро клацаю по клавішам. Поруч парує міцна кава в моїй улюбленій чашці, в попільничці димить цигарка. Мене переповнює натхнення, піднесення, якого я давно не відчував. Я так скучив. Усі митці — трохи стерв’ятники, ми використовуємо все, що можемо: біль, страхи, власні та чужі, навіть трагедію. Цинічно? Може й так. Яка різниця, з чого народжується мистецтво. Гній не дуже добре пахне, зате квіти, що виростають на цьому добриві, мають чудовий аромат. А дівчина? Ну нехай ще трохи постраждає, все одно вона вигадана.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Andy Friday
Andy Friday@Andy_F

359Прочитань
9Автори
11Читачі
На Друкарні з 24 квітня

Більше від автора

  • Чорнило

    "...з кожною черговою несправедливістю, яку підкидало йому життя, Максим відчував, ніби всередині нього дійсно зростає щось темне, брудне. Нуртує, здіймається, готове хлинути з очей чорнилом восьминога"

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання
  • Тінь бога

    Ніхто в нього не вірить, не зводить величні храми на його честь, не звертається з молитвою. Його оракули, найточніші в світі, давно замовкли, більше ніхто не боїться його смертоносних стріл. Чому він досі живий, якщо йому стільки років ніхто не вклоняється?

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання
  • Велич

    Про не далеке й не світле майбутнє, де в простих людей відібрали будь-який вибір, навіть між поганим та поганим.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання

Вам також сподобається

  • ВІН

    Маркіян. Марк. Марко. Пан Кі. Він мав багато імен, але ким був насправді?

    Теми цього довгочиту:

    Воєнна Проза
  • Відкриваючи таємниці чайного будиночку

    Коли я проходжу в глибину крамниці, то знаходжу потаємну кімнату, наповнену магічними інгредієнтами та зіллям, що булькає в казанах. Я розумію, що моя бабуся була не лише чайним експертом, а й таємничою чаклункою, яка варила чарівні зілля.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання

Коментарі (1)

Краще читати під найпохмуріші пісні The Cure, та ранніх Clan of Xymox. Якщо вони вам, звісно, подобаються.

Вам також сподобається

  • ВІН

    Маркіян. Марк. Марко. Пан Кі. Він мав багато імен, але ким був насправді?

    Теми цього довгочиту:

    Воєнна Проза
  • Відкриваючи таємниці чайного будиночку

    Коли я проходжу в глибину крамниці, то знаходжу потаємну кімнату, наповнену магічними інгредієнтами та зіллям, що булькає в казанах. Я розумію, що моя бабуся була не лише чайним експертом, а й таємничою чаклункою, яка варила чарівні зілля.

    Теми цього довгочиту:

    Оповідання