Біс

Вечоріло. За столом зібралася вся сім'я коваля: жінка, дочка, двоє синів і сам коваль. Стояла гробова тиша, яку перебивало лише глухе постукування ложок по тарілках. Всі в сім'ї потупили очі донизу і старалися зробити вигляд, що сильно зайняті їдою, хоча в більшості тарілки вже були пусті. У всіх, крім дочки коваля - їй до рота не йшло ні росинки.
Врешті-решт коваль встав з місця і прокашлявся:
- Ну, вибачте мене, але ми більше не можемо відкладати цю розмову! Ми від неї нікуди не дінемося і від нього, - він вказав на двері, - також. Скільки вже не було дощу? Селищу треба щось їсти!
- Але чому ми повинні віддуватися за все селище? - тихо, потупивши очі в землю проговорила дружина.
- А хто повинен? Він вибрав її... Ти думаєш я бездушний? Ти думаєш мені самому це подобається? Ти так про мене думаєш?! - коваль майже перейшов на крик. Молодший із синів почав тихо плакати, у матері також покотилися сльози по щоках, дочка все колупалася ложкою в борщі.
- Віддай йому він хоче, тату, - тихо проговорила вона, - мені вже 16, я маю право вирішувати сама і це буде найкращим виходом із ситуації.
- Сонечко... - коваль безсило опустився на стільчик, мати й молодший син вже ревіли в унісон.
- Але як же ж так, ти хотіла заміж, я збирався бути дружбою у тебе на весіллі, а тепер... - обізвався старший. - Ти прирікаєш себе на смерть, заради чого?!
- Заради нас, братику! Заради вас і заради всіх жителів села!
- Та навіщо нам те село, якщо не буде тебе? - через сльози пролепетіла мати. - Як же ми без тебе?!
- У вас є ще діти, мамо, про яких ви повинні подбати. А захочете - робите собі ще дочку, головне - пам'ятайте мене і не забувайте.
- Не забудемо, авжеж не забудемо, - мати полиючи підлогу сльозами підбігла до доньки та обійняла її, через декілька секунд ревіла і обіймалася вже вся сім'я, крім самого коваля, який сидів похмурою хмарою за столом.
Коли емоції вляглися, він і сам підійшов до дочки та обійнявши її запитав:
- Ти точно хочеш цього? Якщо треба, то я вб'ю його, він старий і немічний, він нам нічого не зробить!
- Не треба, тату, наше село процвітає з тих пір, як він прийшов до нас, сто років тому, молодим парубком. Скільки всього він зробив для жителів? А ви хочете так віддячити? Не треба, татку, якщо він просить - віддайте, не сперечайтеся!
- Добре доню, не буду... - коваль сильно зжав плечі дівчини і голосно проговорив в сторону дверей:
- Заходь, бісе, я тебе запрошую до оселі!
Двері відчинилися і до хати зайшов старий миршавий дід, опираючись на клюку, одна нога волочилася ззаду за ним,обличчя було схожим на кашу, одне око запливло, але в іншому було чітко видно зміїний погляд.
- Ти звав мене, ковалю? Я прийшов.
- Так, - коваль взяв дочку за руку, - ми вирішили виконати твою просьбу, моя дочка тепер твоя...
Він сильно зітхнув і зробив крок назад.
- Добре, - проговорив біс і глянув своїм єдиним оком на дівчину, - ну а ти що скажеш?
- Я також згодна, - ледве вичавила вона із себе втупившись у підлогу, - я піду з тобою.
- Добре, тоді пішли, - біс протягнув руку, дівчина зробила крок, взяла його за неї і тієї ж миті дід зник.
За вікном грянув грім і пустився дощ.

***

За вікном розпочався дощ.
- Лишенько, там же одяг сохне! Що ж це таке! Декілька тижнів була засуха, а тут на тобі, без найменшого натяку! - жінка бігала по будинку, не знаючи за що перше вхопитися. - Іване! Допоможи мені, швидко! Іване, чуєш?!
- Вибачте, мамо, я на танці збираюся! - донеслося з сусідньої кімнати.
- Да бодай тебе! Тобі танці важливіші, ніж допомогти матері?!
- Ну, мамо, я сьогодні Катрі пропозицію хочу зробити, повинно бути все ідеально! Ви ж самі хотіли, щоб я одружився скоріше, от ваш шанс!
- Ладно, - махнула рукою жінка, - чепурися до своєї Катрі, сама все зроблю, - і вибігла на вулицю.
Через деякий час з оселі вийшов високий статний парубок, весь при параді, і пішов у сторону корчми. Чим ближче він підходив до неї, тим краще чулися голоси молоді, яка сьогодні зібралася на танці, але мелодійного голосу своєї коханої, який би він розпізнав з тисяч, чутно не було, що викликало в хлопця підсвідому тривогу.
- Іване! - долинуло до нього із тіні лип, які росли недалеко від корчми. - Ти не мене шукаєш?
Із альтанки, яка була поміж лип, показався силует дівчини, який освітлював світ невеличкої свічки, й Іван поспішив до неї, хоча тривога все ще не вщухала.
- Катре, а що ти тут робиш?
Замість відповіді вона заключила його в обіймах, а потім ніжно поцілувала в уста. Тривогу Івана зняло як рукою.
- Ти така ніжна сьогодні, що сталося? Чому ти не на танцях?
- Та так, вона знизала плечима, хотіла зробити тобі сюрприз, - дівчина тихенько засміялася. - Тобі хіба не подобається?
- Подобається! - Іван знову прилинув до її губ, але вона легенько відштовхнула його і знову тихо засміялася.
- Може ти хочеш більше, ніж просто поцілунок?
В Івана перехопило дух:
- Х-х-хочу, - заїкаючись проговорив він.
- Тоді затуши свічку
Іван обернувся, щоб виконати її побажання і в той же момент за його спиною блиснули два зелених вогники хижих зміїних очей.
В корчмі всі танцювали, сміялися й веселилися досхочу. Криків ніхто не чув.