ЧАСТИНА 1 - ТУТ
БЕРБЕРСЬКИЙ БЕРЕГ
Берберський берег простягнувся від західного атлантичного узбережжя Марокко до порту Тріполі, за яким починалися більш безпечні води, контрольовані Османською імперією. Сама берегова лінія була майже ідеально розроблена під піратське полювання. Між Танжером і Тунісом берег складався зі, здавалося б, нескінченної послідовності невеликих мисів, бухт і заток. У багатьох місцях лісисті гори досягали майже до самого берега, створюючи чудові оглядові точки.
Досить родючі внутрішні території підтримували сільське господарство на достатньому рівні, щоб підтримувати громади, які зробили узбережжя своїм домом. Небезпечні мілини та мінливий вітер ускладнювали навігацію, якщо ви добре не знали води. За Тунісом берегова лінія змінювалася, залишаючи мало місця для піратського притулку аж до Тріполі. Винятком був острів Джерба, одна з найбільших баз піратів Берберії. Геродот до речі вважав, що саме острів Джерба був згаданий Гомером як «острів поїдачів лотоса», де Одіссей застряг під час своєї подорожі додому з Трої.
Цю примхливу берегову лінію всіяли великі портові міста Танжер, Алжир, Туніс і Тріполі, а між ними лежали менші, такі як Оран, Бугія та Боне. Це були центри влади в регіоні, де місцеві правителі та корсари Бербері підтримували симбіотичні стосунки. Далеко від узбережжя смуга родючої місцевості змінювалася місцем скелястих гір, а потім пустелі. Прибережна рівнина сильно змінюється по глибині; на території сучасного Алжиру вона може простягається на 70–100 миль углиб країни, але порізана горами, які досягають узбережжя; у Лівії пустеля тягнеться аж до самого берега, а родючість обмежується низкою оазисів і поселень, з’єднаних дорогою зі сходу на захід, якою користуються як торговці, так і мусульманські паломники. Та подорожі по землі були навіть небезпечнішими за морські, адже бедуїнські племена полювали на мандрівників на сході, тоді як на заході берберські горяни робили те саме. Для правителя Тріполі поїздка до Кіренаїки займала три тижні дороги, тоді як південна провінція Феццан лежала за два місяці через кам’янисту пустелю. І навпаки, християнський острів Мальта був лише за три дні плавання на північ. Тож протягом усього цього періоду саме море було головним проспектом торгівлі та сполучення.
ВАРВАРСЬКІ ДЕРЖАВИ
Щодо варварських держав, то як вже було сказано раніше, вони вижили в основному завдяки османській допомозі, що врятувала їх від експансії іспанців. Однак підприємливість та наполегливість берберських піратів також мала певний вплив на ці процеси, постіно тероризуючи торгові та військові флоти європейців. Невеликі берберські держави, які приймали піратів, були незалежними одна від одної і всі функціонували як феодальні царства. За винятком Марокко, головний порт будь-якої політичної одиниці був одночасно і резиденцією місцевої влади. Кожна держава почала цей період як берберська вотчина, але протягом XVI століття всі вони за межами Марокко піддалися контролю Османської імперії. До кінця того століття правителі міст були також командувачами каперських флотів або загонів яничарів.
Марокко
Найзахіднішою державою було королівство Марокко, яке було єдиним суттєвим винятком із моделі розвитку, якої дотримувалися держави Берберійського узбережжя. Це королівство довгий час було незалежним утворенням, і на піку свого розвитку його вплив поширювався навіть на Іспанію. Однак з кінця XV ст, воно тримало вже більш оборонні позиції, оточене християнськими загарбниками та непокірними племенами. Марокко також відрізнялося від інших держав відсутністю будь-якого великого порту. Берберське місто Танжер утримувалося португальцями, як і сусідня Сеута, і хоча вони не докладали рішучих зусиль, щоб проникнути глибше в Марокко, їхня присутність позбавила його правителів безпечного притулку для каперів на узбережжі Середземного моря.
В другій половині XV впала влада вищезгаданої династії Маринідів, на зміну яким прийшли Ваттасиди, чия влада також невдовзі впала, поступившись місцем султанату Саадідів. Вони виявилися трохи вправнішими у боротьбі з португальцями, вигнавши їх з кількох міст на узбережжі Атлантичного океану до 1578 р. Цей успіх приніс султанату контроль над кількома маленькими портами, розташованими вздовж атлантичного узбережжя Марокко.
І хоча дрібне піратство вже існувало в цьому регіоні, справжній бум стався на початку XVII ст. після вигнання християнізованих мусульман морисків з Іспанії в 1609 році. Мориски вважали каперство інструментом для помсти, тому піратство буйним цвітом розквіло на початку XVII століття, а у 1624 голландець Ян Янсон навіть заснував у Сале піратську Республіку, яка проіснувала як незалежне утворення більше 40 років, поки не була підкорена Марокканцями.
Алжир
Алжир був найбільшим і найбільш густонаселеним портом на березі Берберії між Танжером і Тунісом, але він ніколи не був значною піратською базою до того, як брати Барбаросса взяли його під контроль у 1516 році. Теоретично Алжир був частиною хафсидського королівства Іфрикія та підпорядковувався хафсидським султанам у Тунісі. На практиці Алжиром правив емір Салім ат-Тумі, який також контролював внутрішні території, що простягалися на захід до міста Тлемсен у внутрішній частині країни. Іспанський письменник XVI століття описав Алжир як:
«велике місто, добре заселене й оточене величезними мурами»
У 1516 році в Алжирі не було процвітаючої купецької спільноти та мережі торгових зв’язків. Сучасні арабські письменники приділяли йому мало уваги, вважаючи це місце приємною глушиною. Не маючи міцної армії, емір не міг протистояти іспанській експансії, і після кількох років невдалих бойових дій, Салім особисто відправився до Севіл'ї, аби присягнути на вірність королю Фердинанду II Арагонському. Це виявилося занадто великим приниженням і після повернення в 1516 році емір послав кур'єра до братів Барбаросса, просячи їх допомоги у вигнанні іспанців.
Арудж вирушив до Алжиру, але замість допомоги, здійснив державний переворот, власноручно вбив еміра і за допомогою 1000 турецьких яничарів захопив контроль над Алжиром. Наступного року він розгромив іспанську армію, послану для захоплення міста, але потім відмовився від контролю над своїм еміратом і запропонував його османському султану Селіму I в обмін на військову підтримку Туреччини та посаду алжирського губернатора. Аруджу вдалося завдати іспанцям кілька військових поразок і навіть захопити знакове місто Тлемсен. Однак 1518 року його загін був перехоплений переважаючими силами супротивника і Арудж загинув.
Влада перейшла до його брата Хизира, який поєднував діяльність каперського командира з обов’язками османського бейлербея, а також адмірала османського флоту. Він зміцнив оборону Алжиру, побудував митницю, арсенал та цитадель, а з напливом турецьких яничар, артилерії, кораблів і людей перетворив місто на майже неприступну фортецю. Іспанцям так і не вдалося захопити місто, а в 1580 році вони підписали мирний договір з османами, і султан знизив ранг правителя Алжиру з бейлербея до бея. Тим не менш, навіть після того, як золотий вік піратів Берберії минув, щовесни корсари Алжиру ще довго вирушали на пошуки нової здобичі і нового врожаю рабів.
Туніс
Коли у 1504 році Арудж Барбаросса повернувся до Тунісу зі своїм захопленим папським флагманом, містом правил султан Мухаммед IV, останній у довгій лінії берберських королів династії Хафсидів. За його влади Туніс був процвітаючим та укріпленим містом, розташованим за 6 миль від моря в кінці великої мілкої лагуни. До 1500 року Туніс не був головним притулком для піратів, але прихід братів Барбаросса змінив ситуацію. Кількість корсарів, що базувалися в Тунісі, поступово зростала, а їхні напади ставали все зухвалішими.
У серпні 1534 року, заручившись підтримкою турецького султана, Арудж Барбаросса провернув майже те саме, що і в Алжирі - висадився біля Тунісу, захопив місто та вигнав султана Мулая аль-Хасана з династії Хафсидів. Той в свою чергу попросив про допомогу в християн і в травні 1535 року імператор Священної Римської імперії Карл V послав 30000 солдат та 76 кораблів і після облоги, взяв місто, повернувши до влади султана Мулая.
Півстоліття місто переходило з рук в руки. Спочатку 1540 року султана Мулая повалив його власний син Ахмад, в 1570 Ахмада скинув бейлербей Алжиру, а через три роки дон Іоанн Австрійський, переможець битви при Лепанто, прибув до Тунісу з чисельним флотом, і відбив місто призначивши губернатором італійського кондотьєра Габріо Сербеллоні на чолі іспанського гарнізону. Наступного року місто захопили турки, а 1591 року владу захопив самозваний дей – командир міських яничар. Османи ще певний час бодалися за владу над Тунісом, але врешті решт визнали владу місцевих беїв, які втім формально визнавали верховенство турецької корони і навіть приймали участь у військових кампаніях османів.
Тріполі
Найменш важливий з великих портів Берберії, Тріполі все ще був жвавим перевалочним пунктом, куди купці з Європи, Африки та Близького Сходу збиралися, щоб вести справи. Заснований ще фінікійцями, а пізніше римський порт Regio Tripolitana, до часу арабських завоювань був відомий просто як Тріполі. У 1510 році іспанський полководець Педро Наварро захопив місто за дорученням короля Фердинанда II Арагонського, але був відкинутий всюдисущими братами Барбаросса. Згодом християни повернули місто, а у 1523 році імператор Карл V передав його лицарям-госпітальєрам, щоб компенсувати їм втрату захопленої турками фортеці на Родосі. Лицарі, які згодом базувалися на Мальті, утримували Тріполі та його внутрішні території майже 30 років.
Однак вони не змогли вибити каперів з острова Джерба, а після нападу генуезького полководець Андреа Доріа на флот Тургута-реїса, капери звернулися за допомогою до турків і початку серпня 1551 року, Тургут прибув до Тріполі. Він висадив армію яничар і обложив місто. Через два тижні бомбардувань гарнізон здався, а султан Сулейман призначив самого Тургута беєм. Під час правління Тургута Тріполі став каперським портом із перебудованою та зміцненою обороною. Після його смерті регентство кілька разів переходило з рук в руки, але Тріполі залишався османською провінцією і продовжував забезпечувати безпечний притулок для піратів Бербері до ХІХ століття.
ТУРГУТ-РЕЇС (1485–1565) - був рабом грецького походження, який прийняв іслам і приєднався до османської армії як стрілець. До 1520 року він опинився в Алжирі, де приєднався до каперів Барбаросси. Невдовзі він став командувати своїм власним судном, а потім ескадрою галіотів, та грабував європейські кораблі в Тірренському морі та навколо Сицилії.
Потім він переїхав на Пелопоннес, де продовжив займатися піратством, та навіть успішно командував турецьким резервом 1538 року в битві при Превезі, де проявив відвагу та військовий талант. У 1540 році Тургут-реїс став беєм піратського лігва Джерба біля узбережжя Тунісу, а потім провів кілька років, керуючи набігами в Центральному Середземномор'ї, зокрема захопивши острів Гоцо, більшість населення якого було вивезено в рабство.
Тургут зіткнувся з найсильнішим супротивником в жовтні 1550 року, коли Андреа Доріа з'явився біля Джерби з набагато сильнішим флотом генуезьких та іспанських галер. Кораблі Тургута опинилися в пастці всередині лагуни, але капітану вдалося врятуватися, перетягнувши вночі галери через піщану косу.
Через два роки, вже будучі бейлербеєм Алжиру, він переміг доріа_в битві неподалік Неаполя, а в травні 1560 року в другій битві біля Джерби Тургут за кілька годин розбив християнський флот, і цього разу вже Андреа Доріа довелося накивати п'ятами.
Наступна велика кампанія стала для Тургута фатальною: на чолі контингенту корсарів під час великої османської облоги Мальти в 1565 році реїс був убитий перед фортом Сент-Ельмо у Валетті. Його тіло було доставлено в Тріполі для поховання.
ПІРАТСЬКИЙ ФЛОТ. ГАЛЕРИ
Галіот
Коли влітку 1504 року Арудж Барбаросса захопив папські кораблі, він використовував галіот. У XVII і XVIII століттях к цей термін використовувався для опису різних типів посудин, але галіот який використовував Арудж, можна досить чітко визначити. По суті це була невелика галера, лише з 16-20 веслами по бортах. У цей період галери різних типів майже завжди класифікувалися за кількістю весел або гребних лавок з кожного боку, а також за кількістю веслярів. У цих категоріях був певний ступінь перехресності, але, по суті, чим більше судно, тим більше людей тягне кожне весло. Більші галіоти справді існували, деякі були такими ж, як галери звичайного розміру, але на відміну від галери, де завжди було більше людей на кожному веслі, менший галіот завжди веслувався двома веслярами на весло.
Ці судна також мали нижчу посадку, ніж галери, і, отже, мали нижчий надводний борт. Незважаючи на те, що це робило їх менш придатними для тривалих подорожей у відкритій воді, вони компенсували це тим, що мали дуже сприятливе співвідношення потужності до ваги, тобто їхня відносно невелика водотоннажність робила їх швидшими та маневренішими, ніж великі веслові судна. Вони несли одну щоглу, оснащену великим трикутним вітрилом. Хоча жодних розмірів берберійських галіотів не збереглося, венеціанські кораблебудівні джерела показують, що типовий екземпляр першої половини 16-го століття, виміряний венеціанцями, мав близько 27 метрів довжини і ширину у 3 м. Венеціанці записали, що середній галіот із 18 лавами на борт перевозив 72 веслярі, яких підтримували 10 стрільців і до 60 морських солдатів. Тобто загальна кількість екіпажу налічувала близько 150 чоловік.
Озброєння незмінно складалося з однієї великої гармати, встановленої в носовій частині, що стріляла ядром вагою від 6 до 12 кг, при цьому найпоширенішою зброєю було 16-фунтове ядро вагою 7 кілограмів із чвертю. Крім того по бортах могли бути розставлені кілька невеликих ручних гармат.
Галея
У той час як галіоти залишалися улюбленим судном берберських піратів протягом 16 століття, галеї також використовувалися у значній кількості. Власне саме це судно можно було б назвати класичною галерою. Типова галея того періоду несла від 20 до 25 весел на борт, в одну лінію, кожне весло при цьому обслуговувало по три людини. Таким чином типова берберійська галея з 24 лавами або банками, мала екіпаж із 144 веслярів. Галера такого розміру також перевозила б близько 20 стрільців і від 80 до 100 солдатів. Тобто загальна кількість екіпажу складала близько 250 чоловік.
На додаток до великої центральної гармати галея мала один-два менші стволи, встановлені з обох боків від неї. Єдина відмінність від галіота полягала в тому, що більші розміри судна дозволяли використовувати більш важкі головні та бокові гармати, з калібрами до 36 фунтів, і 18 фунтів відповідно. Згідно з венеціанськими трактатами, 24-банківська галея поч. 16 століття була трохи більше 40 м у довжину і 5 м у ширину та осадку близько 1,5 м. Тоннаж такої галери складав близько 200 тонн.
Фуста і барка-лонга
Набагато менше веслове судно, яке іноді використовували пірати, називалося фуста. Вони мали від 10 до 15 весел на борт, кожне з яких обслуговували двоє чоловіків, і мали одну невелику центральну гармату (якщо вона взагалі була). З екіпажем із 60 веслярів і близько 30 солдатів ці кораблі вважалися занадто малими для участі у великих боях, а також їм не вистачало кованих залізом шпор, якими користувалися більшість галіотів і галер для тарану. Однак вони були придатні для рейдів на короткі дистанції та для розвідки. Типова фуста мала довжину трохи більше 20 метрів і була оснащена однією щоглою та трикутним вітрилом.
Варіантом, якому віддавали перевагу пірати Берберії, була барка-лонга, яка мала таку саму кількість весел, як і фуста, але кожним з них оперував лише один весляр. Хоча зазвичай вони могли нести екіпаж із 20–30 веслярів і 20 солдатів, кількість могла бути збільшена на короткий проміжок часу.
Однією великою перевагою піратів Бербері було те, що більша частина їхніх невеликих галіотів і фуст були укомплектовані вільними людьми та добровольцями. Це означало, що веслярі також могли взяти зброю та приєднатися до бою, на відміну від рабів на галерах їхніх супротивників. Це давало їм корисну перевагу в абордажних діях і дозволяло цим невеликим судам перемагати значно потужніші кораблі.
ПІРАТСЬКИЙ ФЛОТ. ПАРУСНІ СУДА
Шебека
Окрім різноманітних галер пірати берберії також використовували різні типи вітрильних суден. Деякі з них також мали весла, але вони були лише допоміжним інструментом, тоді як вітрило було основним двигуном. На галерах ситуація була рівно протилежною. Наплив європейських ренегатів на початку 17 століття призвів до збільшення використання вітрильних суден як каперів.
Найбільшим і найпотужнішим із цих вітрильних кораблів була шебека. Це було тонке, швидке на вигляд судно з елегантним і різким виступом на носі та кормі. Хоча корпус на ватерлінії був помітно вузьким, він розширювався, коли піднімався, так що верхня палуба була напрочуд просторою. Це було трищоглове судно, яке зазвичай оснащувало великі трикутні вітрила на всіх трьох щоглах. Пізніше, на них стали з'являтися і класичні європейські квадратні вітрила. Комбінація цих вітрил дозволяла судну ефективніше використовувати силу вітру та маневрувати.
Великі берберійські шебеки зазвичай мали довжину приблизно 30–35 м. із шириною 6–8 м. Вони мали ряд отворів для весел у бортах корпусу, які також можна було використовувати як бійниці. У більшості випадків ці кораблі мали від 12 до 16 бортових гармат та кілька невеличких гармат на планширах.
Полака
Полака була дуже подібною до шебеки. Обидві вони мали по три щогли та загалом схожі за формою корпуси, але полака, хоч і була оснащена комбінацією трикутних і квадратних вітрил, не мала такої універсальності, як шебека, адже вітрила не можна було міняти, в залежності від умов бою або пересування.
Інша головна відмінність полягала в тому, що полаки були розроблені в основному для перевезення вантажів. Це робило їх трохи ширшими і від того повільнішими, але під повними вітрилами вони все ще могли обігнати більшість європейських торгових суден. Ще одна відмінність полягала в тому, що полакка не була оснащена портами для весел, тому не мала здатності вести вогонь з весельних портів. Як правило, полаки були меншими та гірше озброєними, ніж шебеки, маючі від чотирьох до восьми гармат.
Фелюка і тартан
Фелюка була невеликим одно- чи двощогловим судном. Вона мала подібну до шебеки форму корпусу, хоча на ній також як на полаці не було можливості замінити два трикутних вітрила на квадратні, вона мала отвори для весел — зазвичай від трьох до шести на борт, але була більше вітрильним, ніж весловим судном, і її вузький корпус і гарне співвідношення потужності до ваги надавали їй корисної швидкості. Хоча на фелюці зазвичай не було зброї, окрім кількох ручних гармат, це було ідеальне судно для раптової абордажної атаки. Іноді також використовували навіть менші посудини. Такі як тартан, наприклад.
Тартан — це невелике середземноморське рибальське судно з трикутним вітрилом; в руках піратів вони були непомітними, і деякі з них можна було прийняти за рибальський флот, поки вони не кидалися на свою жертву. Зазвичай довжиною не більше 15 метрів, вони мали одну щоглу з невеликим трикутним вітрилом. Тартану бракувало швидкості барка-лонги, і він міг вмістити не більше 30 чоловік.
Карака
На іншому кінці спектра був так званий «круглий корабель» або карака. Це був типовий трищогловий північноєвропейський корабель епохи Відродження, який міг використовуватися як торговельний або військовий корабель. Завдяки високим бортам на них було важко висаджуватися з галер чи менших кораблів, а нестачу швидкості вони компенсували здатністю встановлювати бортові гармати.
Хоча пірати Берберії не користувалися такими суднами до XVII століття, пізніший приплив європейських ренегатів створив великий пул моряків, які мали досвід керування ними, тому, якщо караку вдавалося захопити, її також могли залучити до каперської служби. Існують навіть повідомлення про ренегатів, які приводили з собою в порти Берберії власні кораблі, або після заколоту, або після того, як захопили один корабель у морі по дорозі. Це підкреслює той факт, що наприкінці XVII століття корсари мали в своєму розпорядженні судна для будь-яких цілей.
ДАЛІ БУДЕ…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
