☠️Пірати Середземного моря, #3

ОРГАНІЗАЦІЯ

Пірати Берберії були напрочуд організованою групою з командною структурою, яка сприяла розвитку майстерності та продуктивності, і була тісно пов’язана з керівними органами держави, у якій базувалися корсари. Ця система працювала протягом 16-го та 17-го століть, і поєднувала в собі все — від керування кораблів, до адміністративних функцій та керування військовими операціями. Результатом стала добре інтегрована організація, яка мало відрізнялася від однієї варварської держави до іншої, особливо після того, як три основні держави були асимільовані до Османської імперії як регентства Алжиру, Тунісу та Тріполі.

Ланцюг командування в османських регентствах

Спочатку, османський султан видавав фірман («королівський указ»), яким призначав правителя для управління однією з його варварських провінцій. Цей намісник міг мати ранг паші, бейлербея або бея (за спадною старшинством), і його початкове призначення зазвичай тривало три роки, після чого воно могло бути продовжено або скасовано. Султан розраховував на покору правителя, зокрема в питаннях зовнішньої політики; щорічної фінансової данини Стамбулу; та надання кораблів та людей для свого флоту, за вимогою. В обмін на це правитель був напрочуд вільним у своєму управлінні територією, та керував так, як він вважав за потрібне.

Правитель керувався диваном – радою місцевих знатних осіб – тоді як інша рада, відома як тайфа, давала йому поради у справах флоту чи каперства. Ця тайфа складалася зі старших капітанів порту на чолі з капудан-пашою регентства або місцевим адміралом. Інші нижчі чиновники наглядали за різними аспектами управління регентством, включаючи роботу невільничих ринків, торгівлю в регентстві та поліцейські функції в місті. Оскільки правова база регентства базувалася на шаріаті, правитель також отримував поради від муфтія, і правосуддя зазвичай було швидким і суворим.

Перш ніж капітан міг вийти в море, він мав отримати дозвіл на плавання від Капудан паші та отримати оновлений «маркерський лист» від тайфи. Ця рада заздалегідь встановлювала райони рейдів та їхню тривалість. Як тільки ці дозволи були надані, капітан піднімав зелений прапор на своїй щоглі, щоб вказати, що він відправляється в рейд.

Капітани

Реїса («капітана») обирали власники судна, а його кандидатуру затверджував головнокомандувач флоту капудан-паша. Походження капітанів було дуже різним. На початку 16 століття переважна більшість із них були турками, хоча цей загальний термін включав моряків з Греції, Балкан, Сирії, Єгипту чи інших місць у Східному Середземномор’ї та Малій Азії. Спочатку берберів серед них було дуже мало, хоча з роками їхня кількість зростала. Крім того, з початку XVII століття, дедалі більше капітанів походили з середовища європейських ренегатів; наприклад, до 1630-х років більше половини капітанів, що базувалися в Алжирі, були або європейськими ренегатами, або їхніми синами, що народилися вже в Африці.

В місті капітан та його команда жили поруч, в одному кварталі. На морі ж вони діяли або самостійно, або служили в ескадрі чи флоті, яким командував Капудан-паша або його заступник. Результатом стало створення певної адміністративної та командної структури, яка не дуже узгоджується з сучасним обивательським розумінням піратів як вільних розбійників та підкорювачів морів. Здебільшого ватажками піратів Берберії ставали саме капери, які пройшли шлях до керівних посад з самого низу, завдяки важкому досвіду, морським навичкам і удачі.

Зрештою, більшість англійських «морських псів» того ж періоду також вправно поєднували каперську кар’єру зі служінням державі – сер Френсіс Дрейк і Хизир Барбаросса не були такими вже різними, як можна було б уявити. Дрейк служив англійській короні, а пірати Берберії — османській, будучі залученими до військових кампаній турок. Однак цей процес був двостороннім і турки, в свою черку, також підтримували піратів у їхніх рейдах, флотом та військами. Однак часто, коли яничари піднімалися на борт піратських кораблів, зберігалася подвійна система командування. Реїс одноосібно командував своїм кораблем і екіпажем, але не загоном яничарів, який був на борту. Незважаючи на те, що вони були основним бойовим елементом на борту, вони залишалися осторонь від звичайної рутини корабля, починаючи діяти лише тоді, коли починалася атака. Ними керував не реїс, а їхній власний ага («офіцер»). І хоча це подвійне командування може здатися проблематичним, на практиці вона була доволі ефективною і не викликала конфліктів. Схожа система існувала на іспанських військових кораблях того періоду, але з тією різницею, що саме військовий командир фактично брав під командування корабель під час атаки.

Поділ здобичі

Коли корабель повертався до порту, будь-яка здобич та полонені розподілялися згідно з давно встановленим звичаєм. Продажем кораблів, вантажів і рабів, а також викупом полонених керувала державна влада, яка також керувала розподілом прибутків. Попередньо узгоджена частина валової вартості — від однієї п’ятої до однієї восьмої — йшла правителю регентства. Далі були зроблені інші звичайні відрахування, щоб покрити гонорари митників, работорговців, вантажних або суднових брокерів, а також інші суми для утримання порту або для його марабутів (релігійних учителів).

Гроші, що залишилися, розділили надвоє. Одна половина дісталася судновласникам, окремим особам або консорціуму фінансових спонсорів (власником часто був сам правитель або Капудан-паша). Інша половина була поділена між командою. Знову ж таки, цей розподіл здобичі відповідав давно встановленим правилам. По-перше, бонуси видавалися як винагорода – наприклад, матросу, який першим помітив приз, або першому, хто піднявся на борт. Потім чисту суму ділили на кілька сотень часток, залежно від чисельності екіпажу, і видавали відповідно до встановленого співвідношення. Таким чином, капітан отримував 40 частей, інші офіцери — 10–20 часток, матроси — 3 частки, яничари — 1½ частки, хлопці — одну частку. Якщо екіпаж приватного судна складали колишні навернені християни, вони також брали участь у прибутку, отримуючи по 3 частки за штуку, як будь-який мусульманський моряк.

У той час як деякі вважали каперство тимчасовим заняттям, більшість вважали корсо кар’єрою, а коли їх запитували, називали свою професію корсаром або професійним корсаром. Майже всі були досвідченими моряками та бійцями-ветеранами – капітани могли собі дозволити відбирати найкращих. Піратська галера чи вітрильне судно могли бути плавильним котлом моряків із різним походженням, але всіх їх об’єднувала спільна мета — заробити гроші. Якби підприємство було успішним, від нього виграли б усі, і це стало значним стимулом працювати разом, незважаючи на культурні чи мовні відмінності. За словами європейських авторів, ці відмінності були значною мірою подолані завдяки прийняттю берберійської мови, яка використовувалася як на березі, так і в морі. Основою цієї лінгва франка була берберська мова, але вона також включала суміш арабських, андалузьких, італійських та деяких інших європейських слів.

Європейські ренегати

Кількість європейців у піратських екіпажах Берберії вражає. Спочатку більшість із них були моряками, які потрапили в полон і вирішили втекти від рабства, приєднавшись до екіпажу та прийнявши іслам. Особливо цінилися новонавернені, які були досвідченими моряками або мали корисні морські професії, такі як теслярство, зброярство чи виготовлення вітрил.

З XVI ст. Берберійське узбережжя притягувало все більше християн перспективою пограбування або шансом втекти від влади в Європі. Одним із цих ренегатів був Джон Уорд, колишній єлизаветинський капер, якого 1603 року покликали на англійську військово-морську службу. Він негайно дезертирував на невеликому вітрильному судні, взявши з собою кількох посіпак. Після короткої піратської вилазки в Ла-Манші він попрямував у Середземне море, де продовжив свій піратський круїз. У 1605 році він з'явився в Сале, де його банду поповнили інші європейські ренегати,а ще через два роки він перебазувався в Туніс, використовуючи порт як свою базу до 1622 року, коли він залишив піратську кар'єру. Уорд як раз був одним з тих, хто прибув до Берберії вже зі своїм власним судном.

Вихідців з Європи зазвичай називали “франками”, хоча насправді вони були з усіх куточків континенту — від Англії та Голандії, до Іспанії та Греції. Європейці були дуже вправними моряками та часто мали кращі знання в технічних питаннях, ніж місцеві капери. Однак разом професіоналізмом вони приносили з собою і деякі згубні звички які місцевим берберам доводилося терпіти, аби не втратити такі ціні кадри. У 1606 році французький дворянин Сьєр де Брев писав про англійських каперів наступне: «Вони завжди носять при собі мечі... вони бігають п’яні містом… вони сплять із дружинами маврів… одним словом, їм дозволено будь-який вид розпусти».

Галерні раби

Життя раба на галері було жахливим. Чоловіки жили, працювали і спали прикутими до своїх лавок, а всі людські відходи просто залишалися під ними, стікаючи в отвори під гребною палубою. Час від часу палуби поливали морською водою, але рабські галери, за словами сучасників, при всій своїй елегантності, можна було унюхати за півмилі. Єдиний перепочинок наставав, як правило, вночі, коли галера стояла в затишній бухті або коли судно було під вітрилами. Майже завжди голі та недоглянуті, раби часто страждали від недоїдання, та батога наглядача.

А от християнські раби, які служили на берберійських вітрильних суднах, більшість часу були розкуті, щоб вони могли піднятися на такелаж і пересуватися по кораблю; їх заковували в кайдани або замикали під палубою, лише якщо дія була неминучою. Звісно, будь-який натяк на повстання міг легко призвести до побиття або, що ще гірше, до переведення на галеру. Прийняття ісламу зазвичай приносило свободу, а якщо раби були досвідченими моряками, то могли навіть приєднатися до піратської команди та розділити здобич. Однак багато хто вважав за краще терпіти пекло на веслах, але не зрікатися своєї віри.

Яничари

Іншим основним елементом каперської команди були яничари. Повнорозмірна галера могла перевозити від 100 до 140 таких солдатів, тоді як менші галіоти або вітрильні судна містили пропорційно менше. Не всі капери Берберії мали на борту яничарів, але всі галеї та більшість галіотів мали. Яничари були символом тісних стосунків між варварськими правителями та османським султаном. У турецьких арміях яничари, набрані хлопчиками з християнського населення для навернення та навчання, цінувалися як високодисциплінований елітний піхотний корпус. Вони були дуже віддані султану, а їх мужність, професіоналізм і бойовий дух відрізняли їх від більшості солдатів того періоду як в Азії, так і в Європі. Вони могли битися з луком або мушкетом, але так само легко оперували мечами та круглими щитами.

Перші яничари, які прибули на узбережжя Барбарі, були надіслані безпосередньо з Туреччини, але згодом їх почали набирати з місцевих, в тому числі з європейських ренегатів, що, звичайно, негативно впливало на їхні професійні якості. Яничари мали високий соціальний статус, зручні казарми з рабами, які обслуговували їхні потреби, хорошу платню та добре харчування. Їм також дозволялося заробляти гроші на стороні, займаючись ремеслом, коли вони були вільні від служби. Окрім служби на морі яничари також служили в гарнізонах міст та брали участь у наземних військових кампаніях.

Резюмуючи треба зауважити, що сучасників вражала та легкість, з якою ці різноманітні піратські екіпажі Бербері могли співіснувати у відносній гармонії. За словами Луїса дель Мармоля-Карвахаля, сварки були рідкістю, незважаючи на присутність солдатів, які не працювали на кораблі, членів екіпажу та стрільців з дуже різного походження та рабів, єдиним порятунком яких була смерть або навернення. Можливо, така атмосфера співпраці була зумовлена тим фактом, що рейди на галіотах і галерах були досить короткочасними, як правило трохи більше двох-трьох тижнів.

ТЕХНІКА І ТАКТИКА

Обмеження

Низка факторів обмежувала час і тривалість каперського рейду, особливо на галері. Рейди обмежувалися періодом з середини весни до пізньої осені, адже протягом зимових місяців Західне Середземномор'я схильне до штормів. Галери та галіоти, як правило, здійснювали свої перші вилазки в квітні після зимівлі в Алжирі, Тунісі, Тріполі чи Джербі. Іншим обмежуючим фактором була їх здатність залишатися в морі. На галері чи галіоті було багато людей, напханих у маленький вузький корпус, і було мало вільного місця для води чи провіанту. За оцінками, мінімальна щоденна потреба у воді спекотного середземноморського літа становила приблизно 90 галонів на день, а місткість камбуза становила 1800 галонів, чого вистачало лише на 20 днів. Звісно, запас води можна було поповнити на березі, але якщо кораблі діяли як частина більшої ескадри чи навіть флоту, більшість бухт не забезпечували достатнього укриття, і потрібно було небезпечно багато часу, щоб наповнити всі бочки з одного джерела води.

Те ж саме стосувалося і провізії. Необхідні були перевалочні пункти для поповнення запасів води та провіанту. Іспанці створили для низку укріплених баз уздовж північноафриканського узбережжя, венеціанці зробили те саме на узбережжі Адріатичного та Пелопоннеського морів. Капери Берберії теж мали свої бази, наприклад у Тірренському морі на невеликих островах, такі як Стромболі, Устіка, Монтекрісто, Понца та Пальмарола. Але знову ж таки, вони були практичними для одного або двох суден чи невеликої ескадри, але не для цілого галерного флоту. Чим більшим був галерний флот, тим більш обмеженими були його дії на морі.

Незважаючи на це, берберійським піратам вдавалося вииводити в море великі групи кораблів. Найбільшим з флотів був той, що базувався в Алжирі; за підрахунками, у середині XVI століття там базувалося близько 50 галер і галіотів, і час від часу вони діяли разом, якщо їх викликав до цього один із великих вождів, таких як Хизир Барбаросса, Тургут-реїс або Улуч Алі. Однак частіше галери або галіоти полювали поодинці або парами, а іноді невеликими ескадрами від трьох до шести суден.

А от наприкінці першої чверті століття XVII номенклатура суден була вже зовсім іншою: на той час лише шість галер діяли з Алжиру, але в той же час порт був базою для близько 60 великих вітрильних каперів і 40 менших. У цей же період у гавані Тунісу було 34 піратські кораблі, а в Тріполі — менше півдюжини, і всі вони були вітрильними суднами. Це свідчить про загальне зменшення кількості галер, особливо в двох менших портах, і постійне зростання кількості вітрильних суден, що використовуються для каперства.

Рейди та здобич

Вийшовши з порту, типовий каперський галіот брав курс на одне зі своїх улюблених місць полювання, яке часто залежало від місця базування судна. Алжирські пірати, як правило, прямували до Гібралтарської протоки або Балеарських островів, звідти вони могли діяти далі, або прямуючи вздовж атлантичного узбережжя Іспанії та Португалії; або навколо Західного Середземномор’я, до Сардинії, Корсики та південного узбережжя Франції. Якщо це не приносило достатнього прибутку, вони могли б увійти в Тірренське море і здійснити рейд біля західного узбережжя Італії.

Капери, що базувалися в Тунісі, як правило, діяли у Тірренському морі та біля узбережжя Сардинії чи Корсики, або ж прямували на схід повз Мальту, щоб здійснити рейд Центральним Середземномор’ям на південь від Криту.

Корсари Тріполі воліли діяти навколо Сицилії, особливо на східному узбережжі острова, де судноплавство проходило через вузьке місце Мессінської протоки. Крім того, вони могли слідувати за своїми колегами з Тунісу і діяти на південь від Криту, сподіваючись захопити християнські торгові кораблі, що прямували до Леванту.

Судноплавство, на яке полювали ці пірати, залежало від примх ринку та політичної ситуації в Європі, але вони, як правило, слідували давно встановленими торговими шляхами. Провідні порти Західного Середземномор’я – Валенсія, Барселона, Марсель, Генуя, Неаполь, Палермо, Мессіна та Сіракузи – всі покладалися на прибережну торгівлю, що зв’язувала їх разом, а також були кінцевими пунктами більш довгих морських шляхів між Сицилією або Італією та Іспанією, проходячи на південь від Сардинії. На сході Венеція домінувала в торгівлі в Центральному Середземномор’ї, і більша частина цієї торгівлі проходила через води в межах сфери впливу Османської імперії – Егейського моря або вздовж південного узбережжя Малої Азії до Леванту.

У XVII столітті відбулося зростання торгівлі між Північною Європою та Середземномор’ям, і до середини століття в левантійській торгівлі майже повністю домінували голландці та англійці. До того часу каперство ускладнилося підписанням індивідуальних договорів з варварськими державами, які передбачали виплату так званих «захисних грошей». Венеціанські купці стверджували, що ці домовленості сприяли голландцям і англійцям, чиї кораблі ставали недоторканими до нападів піратів, що вважалося однією з причин занепаду венеціанської торгівлі протягом століття.

Тактика бою

Піратський капітан з берегів Барберії був, по суті, мисливцем на рабів — для нього захоплення корабля в морі було не стільки матеріальним пограбуванням, скільки захопленням екіпажу. Так само вони могли досягти тих же цілей, здійснивши набіг на узбережжя християнської країни. Як уже зазначалося, такі атаки зазвичай здійснювалися не більше ніж кількома суднами, а їх комбіновані екіпажі нараховувалися лише кілька сотень чоловік. Лише коли їх закликали приєднатися до османського флоту для певної кампанії, велика кількість берберських суден збиралася у флотилії, укомплектовані тисячами бійців. Це дозволяло нападникам здійснювати набіги на великі порти або заходити далі вглиб країни, щоб атакувати міста за кілька миль від моря. На протидію цьому, у 16 столітті низка невеликих оглядових веж всіяла християнське узбережжям Західного Середземномор’я, аби мати змогу попередити населення про загрозу що насувалася. Багато з них збереглися і до наших часів.

Час від часу пірати проникали на північ аж до Британських островів або, в одному відомому випадку, до узбережжя Ісландії, але більшість набігів обмежувалися середземноморським узбережжям Іспанії, Франції та Італія. Під час великих набігів було звичайною практикою захоплювати місто як обороноздатну передову базу, з якої розпочинати експедиції вглиб країни. У той час як християнські звіти скаржаться на пограбування церков (включно з їхніми бронзовими дзвонами, ймовірно, для берберійських зброярень), більшість менших рейдів включали непомітні нічні атаки на села з метою захоплення рабів. З настанням XVI століття деякі берегові лінії фактично знелюдніли, оскільки сільські жителі та фермери переселялися вглиб країни в цілях безпеки. Більші села та міста були укріплені, а також створили система взаємної оборони, щоб війська могли швидко реагувати, аби допомогти місцевим жителям протистояти нападникам. З XVII століття пірати починають скаржитися на відсутність людської здобичі.

Нестача жертв була меншою проблемою на морі, оскільки води Західного та Центрального Середземномор’я залишалися доволі людними, якщо можна так сказати, протягом усього періоду. Пірати влаштовували засідки в місцях, де судноплавство повинно було проходити через вузьке місце, наприклад у водах між Корсикою та Сардинією, Мессінською протокою або проходом між Сицилією та мисом Бон. Іспанський письменник Мігель де Сервантес наприклад, який був схоплений берберійськими піратами в 1575 році, зазначав, що його викрадачі вигрузили свою здобич на берег у відлюдній бухті на узбережжі Французького Камарга, болотистій місцині у дельті річки Рони, де було багато піщаних островів, пригодних для розташування тимчасової бази.

Говорили, що як тільки берберійські пірати побачили здобич, вона уже була приречена на захоплення, що відображало перевагу у швидкості, якою вони зазвичай користувалися над незграбними торговими судами. Варварські вітрильні судна були відомі тим, що несли більше вітрил, ніж інші кораблі їхнього розміру, тоді як галеї та галіоти приблизно раз на два місяці мали проходити щось на кшталт техогляду, щоб уберегти їхні нижні корпуси від водоростей і раковин. Коли це було зроблено, пірати також покрили нижню частину корпусу воском, щоб полегшити ковзання у воді. Як правило, галера могла розвивати до 8 вузлів під вітрилом або 14 км/год. Середня швидкість веслування була лише близько 5 вузлів, однак досвідчені та високо мотивовані веслярі на короткій відстані могли розганяти галеру навіть до 12 вузлів або 22 км/год.

Щоб заманити свою здобич у радіус дії, берберійські корсари часто одягалися як моряки-християни, тримаючи своїх яничарів у засідці та вивішуючи фальшиві прапори. У хроніках описується випадок, коли одне з європейських суден стикнулося в морі з галерою над якою майоріли мусульманські прапори. Прийнявши її за піратську, та тікаючи від неї, судно наблизилося до групи голландських кораблів, шукаючи прихистку. Але щойно наблизившись, екіпаж побачив, що голанські прапори змінилися на берберійські, а флотилія виявилася піратською.

Для більшості каперів мета полягала в тому, щоб переконати жертву здатися, не вступаючи в бій, тому, наближаючись, вони зазвичай стріляли з рушниць як попередження. Якщо це не призводило до негайної капітуляції, піратський корабель швидко наближався, а його команда створювали якомога більше шуму, вигукували образи, стріляли з мушкетів, били в барабани та сурмили у сурми. Якщо й це не допомагало, пірати починали вести вогонь з невеликих гармат встановлених на планширах і лише в крайньому випадку здійснювали озброєний абордаж. Небагато європейських екіпажів були готові протистояти їм у бою, і більшість абордажних дій швидко закінчувалися тим, що захисники кидали зброю.

Проте були винятки. Англійські та голландські моряки мали більше шансів чинити опір, ніж екіпажі середземноморських суден, а північноєвропейські кораблі в цих водах, як правило, були більшими та краще озброєними, ніж багато інших. Вважалося, що активна оборона з використанням бортових гармат зазвичай переконує більшість берберійських піратів піти на пошуки легшої здобичі. Та якщо капітуляція все ж була неминучою, деякі екіпажі, як відомо, підпалювали своє судно або знищити груз та позбавити своїх нападників здобичі.

Якщо судно вдавалося захопити в цілості, пірати та яничари обшукували його на предмет цінностей та пасажів. Заможні пасажири чи офіцери користувалися особливою попитом, оскільки їх можна було викупити за великі суми. Слуги чи моряки були менш прибутковими, і їх неминуче забирали на невільничі ринки, коли пірати поверталися в порт. Жертви піратів йшли на усілякі уловки — ковтали золоті монети та коштовності, або обмінювалися одягом зі своїми слугами. Пірати знали про ці хитрощі й уважно оглянули своїх полонених; руки та зуби були найкращим показником рангу та статусу, у той час як побиття або введення блювотного засобу з солоною водою зазвичай призводили до повернення захованих цінностей. Існує дуже мало свідчень про жорстоке поводження з боку піратів щодо жінок-в'язнів. Яничари отримали суворий наказ захищати полонених жінок, і матроси наслідували їх приклад. Однак, як і в’язнів-чоловіків, тепер їм судилося продати як рабів на ринках Сале, Алжиру, Тунісу чи Тріполі.

Якби нагородою була галера, рабів-мусульман негайно звільнили б, а полонених християн замість них прикували б до весел. Як тільки пірати зібрали достатньо полонених або здобичі, вони повернулися в порт. Зазвичай їхнє прибуття було тріумфальним, з майорінням прапорів та стрільбою з гармат на знак святкування, а глядачі стікаються до берега, щоб побачити, як розвантажують судно з багатим уловом коштовностей, товарів та рабів і попри всі спроби християнських держав остаточно придушити піратство, подібні сцени відбуватимуться на березі Берберії не лише в період розквіту піратства у XV-XVII ст., але й на початку століття ХІХ.

Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex

Альтернатива Патреону - Buy Me A Coffee: https://www.buymeacoffee.com/HistoriaSimplex

Підтримати автора також можна за реквізитами:

Monobank - 4441 1144 2125 6510

Privat - 4149 4993 7233 4225

Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))