На одному білосніжному пляжі, де хвилі шепочуть казки, жила собі піщинка на ім’я Соля. Вона була крихітною, круглою, золотавою — як мініатюрне сонце. Але Соля не хотіла бути просто піщинкою серед мільйонів інших. Їй снилися сни про висоту, бетон і скло. Вона мріяла стати частиною величезного хмарочоса, що торкається хмар.
— Я не хочу просто лежати й грітися, — бурмотіла вона. — Я хочу бути частиною чогось великого! Щоби люди дивились на мене й казали: “Ого, яка піщинка!”
І ось одного дня на пляж прийшла дівчинка на ім’я Лада. Вона була допитлива, з очима кольору океану, і носила сандалії з рожевими зірочками. Соля побачила її — і зрозуміла: це її шанс.
— Якщо я зможу зачепитися за її сандалію, — подумала піщинка, — я потраплю у світ людей. А там — бетон, будівництво, хмарочоси!
Зібравши всю свою піщинкову силу, Соля підстрибнула (ну, як могла) і причепилася до липкої підошви сандалії. Лада нічого не помітила — вона саме збирала мушлі й сміялася з чайки, яка крала чийсь сендвіч.
Так Соля вирушила у подорож. Вона побувала на паромі, де гул двигуна здавався їй громом, у літаку, що тремтів і шумів, наче металевий птах-гігант, у автобусі, чийі вікна зсередини були для неї мов скляні стіни, за якими пропливають цілі світи. Вона лежала на підлозі супермаркету серед запаху кави та свіжого хліба й навіть у ванній кімнаті, де дзеркало виглядало як озеро, що тримається на стіні. Але її мета була одна — дістатися до великого міста.
І ось, після багатьох пригод, Лада з родиною приїхала до мегаполіса. Височенні будівлі, шум, машини — Соля була в захваті. Для неї авто виглядали як кольорові валуни на колесах, що гримотіли, мов рої розлючених бджіл. Трамваї тяглися, наче металеві змії, а крани здіймали свої довгі “шиї” до самого неба, схожі на велетенських жирафів з металевої шкіри.
Вона зіскочила з сандалії прямо біля будівельного майданчика. — Візьміть мене! Я чудова піщинка! — кричала вона, але ніхто не чув. Люди не розмовляють з піщинками.
А навколо неї було, скільки оком глянь, цілі купи інших піщинок. І всі вони кричали, що хочуть стати частиною цього неймовірно високого хмарочосу. Дні йшли за днями, а Соля ніяк не могла “підскочити” вище своєї голови. Як і її сусідки по нещастю.
Одного ранку, коли кран скрипів, а бетон змішувався з сонцем, на майданчику з’явився Пан інженер. Він був трохи дивакуватий: носив окуляри з тріщиною, розмовляв із кавою і вірив, що кожна дрібниця має значення. — Цей хмарочос має бути не просто високим, — казав він. — Він має бути справжнім. З душею.
І якось він мав перевірити якість робіт, тож пішов до вантажного ліфта, щоб піднятись на найвищий поверх. Коли він проходив повз, його нога перечепилася за якусь залізяку — і він мало не впав. Це дало Солі шанс! Вона швидко затесалась у тріщинку між каблуком та підошвою, певна, що тепер уже гарантовано опиниться на вершині.
Хвилини підйому здавалися вічністю. Черевик інженера ступив на гарячу плиту верхнього поверху, звідки, здавалося, видно і все місто, і край світу. Соля намагалася вискочити, але гума тримала її міцніше за будь-які обійми. — Ось воно, моє небо… і я в пастці…
Вона відчула, як надія висипається крізь неіснуючі пальці — як пісок між руками дітей на пляжі. Та в піщинок немає ні рук, ні ніг. Лишалося тільки дивитися згори — і запам’ятати цей політ очима.
Дорога вниз була тихою. У Солі стискалося серце від гіркоти, що мрія була так близько і так далеко водночас. Але глибоко всередині жевріла тепла іскра: вона все-таки побачила хмари зблизька.
А потім інженер поїхав з родиною на узбережжя. І Соля повернулася на той самий пляж, де хвилі знову нашіптували свої історії. Тільки тепер вона вже не була тією наївною мрійницею. Вона носила в собі пам’ять про гуркіт міських вулиць, про сяйво скла, про металевих жирафів-кранів і про момент, коли небо було зовсім поруч.
— Що там, за краєм пляжу? — питали інші піщинки. Соля (ну, наскільки піщинка може) усміхалася і починала розповідати. Вона ділилася не тільки тим, що бачила, а й тим, що відчувала — страхом загубитися, радістю відкриттів, сміливістю стрибнути, навіть коли не знаєш, чи зможеш приземлитися.
Вона зрозуміла: бути частиною чогось великого — це не завжди про бетон і скло. Іноді це — навчити інших дивитися вище хвиль.
А хвилі тепер розповідали казку про піщинку, яка мріяла й не злякалася вирушити в дорогу. І десь, на іншому краї берега, інша крихітка вже готувалася зробити свій перший стрибок.
Бо мрії, як і хмари, не належать нікому. Вони пропливають над кожним і варті того, щоб хоч раз підняти на них очі.
