Коли говорять про “економічні дива”, завичай намагаються проштовхнути якусь ідеологічну концепцію, яка просто пояснює як економічні дива відбуваються. Хтось торгує лібералізм, хтось “диктатуру розвитку”, хтось зводить все до чудодійних інституцій і ще більш чудодійної демократії.
Але проблема в тому, що “економічні дива” зазвичай зовсім не дива. Вони продукти складного історичного пошуку і важких трагічних надзусиль, які породжують як блискучі, так і трагічні наслідки. А спроба бачити в них тільки гарне дуже нагадує спробу розглядати велику і складну картину дуже вибірково, з підгонкою реальності під бажаний висновок.
Історія стрибку Південної Кореї зі статусу найбіднішої в світі до статусу ТОП 15 економік є найкращою ілюстрацією сказаного вище. Власне, ми про цей стрибок і будемо говорити. Сьогодні - в першій частині - про те, як Південна Корея підійшла в 1960 рік в статусі найбіднішої країни нашої планети, зруйнованої і глибоко травмованої.
Глава 1. Увага! Корейська історія за 2400 років за 3 сторінки.
Корея і корейці завжди були дуже особливими в регіоні. Вони, оточені спочатку Китаєм і кочівниками, потім Китаєм, Японією і кочівниками, а потім ще й західними колонізаторами, зуміли сформуватися як доволі унікальна етнічна, культурна спільнота. А зараз — як 2,5 спільноти.
Хоча перші ознаки складної культури (наприклад, поява кераміки) тут не сильно поступаються Китаю, вони все ж набагато молодші за Міжріччя, Індію, Єгипет чи Балкани. Перші ж міста-держави та складні племінні союзи формуються в Кореї лише приблизно в 4 столітті до нашої ери. Більш-менш достовірна історія півострова і прилеглих земель починається з контактів з китайською цивілізацією, яка почала — як набагато більш розвинена — сильно впливати на регіон з формування першої загально китайської імперії. 108 року до нашої ери династія Хань розгромила протодержаву Кочосон і приєднала Корею до Китаю. Але ненадовго.
Доволі швидко, коли сама Хань перейшла в період напіврозпаду, на території Корейського півострова утворилося три держави — Сілла, Пекче і Когурьо. І хоча політичний і мілітарний вплив Китаю відступив, культурний вплив визначив і політичний устрій, і культурний профіль регіону. Конфуціанство і традиційне китайське письмо вкорінилися, як і державна традиція як така — корейські держави дуже нагадували китайські князівства період “воюючих царств” чи періоду феодальних війн 3-7 століть нашої ери.
Коли в Китаї родина Лі знову об'єднала країну, вигнала усіх варварів і встановила династію Тан, китайські імператори знову вирішили втрутитись у корейські справи. У війнах між трьома корейськими державами вони спочатку підтримували Сіллу, а потім — коли Сілла за допомоги Тан розгромить Коругрьо — вже не дуже вдало воювала з самою Сіллою. В підсумку Сілла завдасть імперії Тан поразки, і наступні 200 років, коли Тан і Сілла переживуть пік успіху, між ними буде стабільний мир. Всі ці складні відносини не завадять прийти в Корею китайській версії буддизму і вкорінитися тут.
Але паде і Тан, а сама Сілла буде вести важку боротьбу з першою державою чжурчженів-маньчжурів, Бохаєм. Результатом стала важка криза і приблизно 40 років нестабільності, які закінчилися “перезавантаженням держави” — 918-936 сформується держава Корьо. Коли на початок 11 століття Корьо впоралася з навалами чергових кочівників, держава вступила у майже 200 років спокою і процвітання. Саме з Корьо повʼязано завершення формування єдиної корейської мови (яка розійдеться тільки у 20 столітті) і перший значний розквіт корейської культури. Саме тут — у державі Корьо — було створено першу матрицю для друку, ще 1234 року.
Коли 1231 на Корьо звернула увагу молода імперія монголів, їх тут чекала важка і кривава війна. Вони легко захоплювали рівнини, але корейці уходили в гори, перечікували там, і війна починалася наново. В підсумку за 10 років такої циклічної війни Корьо визнала себе васалом монгольської імперії (бо тоді монголи були непереможні), але корейська держава зберігала набагато більше автономії, ніж більшість інших васалів монголів. Коли монгольська династія Юань в Китаї почала занепадати і їм на заміну прийшла чисто китайська династія Мін, в Кореї теж пройшли зміни — останні правителі Корьо поступилися місцем новій династії. Яка заснує останню доколоніальну державу — Чосон.
Держава Чосон проіснує 505 років — з 1392 до 1897, і вже цілком збігатиметься з сучасними кордонами Корей. Але лише половину цього терміну Чосон проіснував як повноцінно незалежна держава. За цей час було, наприклад, розроблено сучасний алфавіт корейської мови — хангиль, який наразі майже повністю витіснив китайські ієрогліфи в обох Кореях. В кінці 16 століття корейці завдали нищівної поразки японцям після спроби вторгнення останніх у країну, але вже в першій третині 17 століття нова династія китайських імператорів — Цинь — змусила ванів (королів) Чосон стати васалами маньчжурів. Попадання у васальну залежність від Китаю співпало з введенням режиму ізоляції подібного до японського та китайського.
Для Кореї режим ізоляції став навіть більш руйнівним, ніж для Китаю та Японії. Бо у Кореї не було ані внутрішнього ринку як у двох інших країн, ані особливих природних ресурсів. Головними продуктами півострова лишалися тканини, рис та корейці. Саме до періоду Чосон можна віднести початок формування китайської діаспори, адже значна частина корейців залишилися на території історичної Маньчжурії (сучасний Північно-Східний Китай і автономна область Внутрішня Монголія).
19 століття стало для Кореї, подібно до Японії та Китаю, добою тиску “південних варварів”. Хоча кілька разів американці та французи намагалися навʼязати Кореї нерівноправні торговельні договори, але вани Чосону впевнено відкидали ці пропозиції. Ну, про це впевнено каже південнокорейська й особливо північнокорейська історіографії. Насправді на Корею не особливо було бажання витрачати час, бо країна була настільки бідною, що так вперто битися за неї, як за Японію чи Китай, не було мотивації.
Коли Японія почала інтенсивні реформи (“реставрація Мейдзі”) окремі корейські чиновники й аристократи теж намагалися в реформи. Але не вистачало ані внутрішнього ресурсу, ані політичної волі панівної аристократії. В підсумку Японія, яка мала набагато більше мотивації притиснути Корею, 1875 року змусила Чосон укласти договори про торгівлю і доступ японських кораблів у корейські порти. Так, парові кораблі з індустріальними гарматами кращі за гармати 18 століття. Також японці розмістила в Кореї гарнізони.
Як Імперія Цинь сприймала тиск на свого васала? У Цинь вистачало своїх проблем, але так просто Корею вони не збиралися відпускати. 1884 року в Сеулі почалося антияпонське повстання, і Японія ввела у Корею війська. Але за угодою з Китаєм вивела їх звідти. Але лише на 10 років, бо Японія замість військової агресії вдалася до економічної, постійно збільшуючи свій вплив — Корея продавала в Японію рис і тканини, а назад їхали промислові товари.
Економічний вплив японців формував невдоволення населення: експорт рису штовхав ціни на продовольство вгору, а дешеві промислові товари розорювали ремісників. Бо нерівноправні торговельні угоди ж діяли. В підсумку 1893 спалахнуло ще одне повстання, а його лідер звернувся по допомогу до Китаю. Імператриця Ци Сі ввела війська до Кореї, Японія відповідає введенням своїх. Почалася японсько-китайська війна за Корею, в якій Корея була глядачем.
Японія виграла дуже впевнено. Шокована імперія Цинь (яка традиційно сприймала Японію як недорозвинених варварів) пішла занурюватися в чергову внутрішню кризу, а Японія взяла Корею і Маньчжурію до комплекту під фактичний контроль. Майже. Німеччина, Франція, США і в першу чергу Росія натиснули на Японію і змусили її відмовитись від Маньчжурії (її фактично взяла під контроль Росія) і значно звузити свій вплив на Корею. Ображена Японія пішла домовлятися з Британією і домовилась.
Всі ці драматичні події, звісно, не сприяли ніякому розвитку Кореї. Поки і Європа, і Америка, і вже Японія модернізувалися і будували сучасну індустріальну економіку, Корея залишалася аграрною феодальною й ультраконсервативною країною.
Ван Коджон 1897 року оголосив Корею імперією, а себе імператором. Але це вже був номінальний крок. Бо час від часу Коджону доводилося ховатися від японців у російському посольстві. Оці візити до посольства Російської імперії відбулися не просто так. Ще регентка Коджона — “королева” Мін — активно розпалювала амбіції молодого імператора Ніколая II щодо Далекого Сходу.
Боротьба за контроль над Кореєю стала однією з ключових причин російсько-японської війни, яку Японія теж виграла. І хоча Росія зазнала важкої поразки, Японії перемога теж коштувала дорого — країна занурилася в фінансову, економічну і політичну кризу. Тому, хоча Корея і була в результаті війни примушена до купи принизливих договорів і фактичного протекторату, формально окупувати Корею Японія не зуміла. Довелося почекати ще 5 років і пережити важку політичну кризу — але 1910 Японія анексувала Корею. Почалися 35 найсуперечливіших років корейської історії.
Глава 2. Японська окупація і її специфіка.
Для Японії завоювання Кореї — це її участь у колоніальній гонитві. В Кореї не було такої ж системної жесті, яку японці коїли в Китаї. Наприклад, повторення різанини у Нанкіні, коли японці змагалися на швидкісне відрубання голів полоненим і цивільним, корейці уникли. Бо специфіка японської колонізації щодо Кореї полягала в поєднанні расової сегрегації та спроби асимілювати корейців з модернізацією країни за зразком самої Японії.
Перший період окупації — з 1910 до 1919 — став періодом “жорсткої руки”, так званої “політики шабель”. Було проведено земельну реформу, яка посилювала позиції прояпонської частини землевласників, було створено кілька тисяч шкіл, які стали першою в історії Кореї програмою масової освіти — але концентрувалися там на вивченні японської мови. Було сформовано судову систему сучасного типу, хоча майже всі судді були японцями. Зʼявилися перші ознаки расової сегрегації японців від корейців. Це завершилося масовим повстанням 1919, що призвело до загибелі кількох тисяч корейців.
Після Першої світової Японія пережила період лібералізації та режим відносно Кореї теж значно послабився. Країну чекало 10 років відносного спокою. Воєнізованих жандармів замінила звичайна поліція, корейська мова була зрівняна в правах з японською на території Кореї, дозволили видавати газети корейською, а також відкрили перший в країні університет (але там викладали виключно японською). Крім того, 1920 було введено обмежене право корейців на самоврядування. Саме 20-і роки стали початком формування сучасної корейської культури, яка базувалася на доступі до західної культури (через Японію) і загальному дусі лібералізації.
Але період лібералізму був недовгим. Велика депресія дуже сильно вдарила по Японії, бо її головні кредитори — США і Британія — не могли кредитувати її, а також вимагали повернути старі борги. Це призвело до спалаху націоналізму і мілітаризму у Японії, і приходу до влади в Японії військових. Це завершило період лібералізму і в Японії, і в Кореї, щодо якої почався період жорсткої асиміляції.
Корейців активно залучали до японських патріотичних організацій і до обернення у синтоїзм, опозицію й антияпонські газети знищили, а 1939 року корейцям “дозволили” брати японські імена. А хто не користувався цією “добровільною можливістю” — того піддавали всім доступним у 30-х видам дискримінації. За перший рік понад 80% родин корейців взяли собі японські імена. На останньому етапі існування Японської імперії вся початкова освіта в Кореї була переведена на японську. В планах було завершити асиміляцію корейців за 2 покоління.
Після вторгнення Японії в Китай і особливо після початку війни з США і Британією на Тихому океані корейців стали активно вивозити в Японію для роботи в промисловості, 1943 корейців стали призивати до японської армії. Але найбільш негуманною була практика щодо кореянок — всі 9 років війни в Азії їх використовували в якості “людського матеріалу” для сексуальних втіх японських військових (офіційно їх називали “жінками для комфорту”).
Всі ці жахіття колоніалізму й асиміляції цілком гармонійно співіснували з масштабною модернізацією. Про освіту написано вище, але важливо акцентувати на цифрах — рівень грамотності корейців зріс за 35 років колоніального режиму з 2% до 40%. Населення теж зростало — до 27 млн 1943 з 14 млн 1911, значно знизилася дитяча смертність. Ще 1912 року було створено систему технологічної модернізації сільського господарства, що дозволило до кінця 30-х втричі збільшити аграрне виробництво. Щоправда, більша частина надлишку вивозилася в Японію за фіксованими цінами.
Також розвивалася промисловість, особливо в роки війни Японії з Китаєм, коли Японія почала готуватися до ймовірної війни з західними державами. Кількість промислових підприємств зросла зі 150 до майже 7 тисяч, кількість індустріальних робочих оцінюється у 300 тисяч на 1940 рік. Це все ще дуже мало відносно індустріальних держав, але ці спеціалісти зіграють важливу роль за 20-30 років. Японці також активно розбудовували залізницю і почали видобуток металів і вугілля на півночі країни.
Загалом економіка зросла з 1912 до 1939 у 2,7 рази (3,6% на рік), обсяг споживання — у 2,4 рази (3,3% на рік), доходи на особу — в 1,7 рази (2,3% на рік).
Цьому режиму, звісно, існувала активна опозиція. Праві обʼєдналися у Тимчасовий уряд Республіки Корея і 1919 інституціоналізувалися у Шанхаї, який тоді контролювали британці. Ліві переважно тяжіли до Комуністичної партії Кореї. Обидві сили воювали одна з одною, всередині себе за владу і з японцями. В тому числі активно використовуючи тероризм — замахи на імператора, військових, чиновників відбувалися всі 20-і та особливо 30-і. В кінці 30-х свої перші терористичні рейди здійснював товариш Кім Ір Сен.
Проте багато корейців, в цілому, не протидіяло діям окупаційної адміністрації. Значна частина корейської аристократії ще після перемоги Японії над Росією перейшла на бік японців і стала активними діячами імперської адміністрації. Крім того, якщо ти приймав японські правила гри, ти міг здобути освіту і як японець інтегруватися в імперську систему. Так, значна частина майбутньої еліти особливо Південної Кореї в роки окупації активно співпрацювала з японцями, друкувалася у японській пресі, служила і робила карʼєру у японській армії. Один з таких людей буде головним героєм другої частини.
У сучасній Південній Кореї період окупації оцінюється дуже полярно — від оцінок, що то були “золоті часи” (особливо у порівнянні з періодом пізнього Чосон і пекельного періоду 40-х і 50-х) і до оцінок, що це все було свідомим геноцидом. Наразі майже 80% південних корейців схиляються до негативних оцінок. В КНДР до японського правління ставлення беззаперечне — це був геноцид, за який Японія має заплатити. Грошима. Уряду КНДР. В самій Японії лише 20% громадян вважають, що їх країна має просити вибачення перед корейцями за період окупації.
Але якими б не були позиції в Кореях і Японії зараз, 1945 року режим окупації з усіма його звірствами та модернізацією завершився. Бо Японія програла Другу світову.
Глава 3. Корейська війна і її наслідки.
Хоча корейські комуністи та корейські “демократи” ненавиділи один одного, не було особливих причин думати, що їхні суперечності неможливо було вирішити у спосіб, в який потім вирішаться проблеми збереження єдності Австрії. Корею було вирішено поділити по 38 паралелі тимчасово (як і Німеччину, до речі), але в результаті загострення Холодної війни 1948 спочатку на півдні, а потім і на півночі оголосили про створення легітимних корейських держав. Прорадянська КНДР не визнавала права Республіки Кореї легітимно керувати Кореєю і навпаки. В обох частинах Кореї 5 років до війни пройшли під тиском жорсткої пропаганди й ідеологічної промивки мізків.
Республіку на півдні очолив ветеран політичної боротьби проти японців — Лі Синман. Вибори, які надали йому легітимність, бойкотували всі ліві сили, в тому числі помірковані та прозахідні. Хоч він і декларував демократичні цінності, але був відверто авторитарним правителем і фактично встановив у Південній Кореї персональну диктатуру. Крім того, економічна нестабільність у Південній Кореї (яка була біднішою і менш індустріалізованою ніж північ) провокувала невдоволення багатьох корейців. Це призвело до серії масових протестів і навіть повстань 1949-1950, чим і спробував скористатися Кім Ір Сен. Після особистого схвалення Сталіна і Мао Цзедуна 25 червня 1950 КНДР вторглася у Республіку Корею.
Щоб не переповідати всю хронологію війни (бо вона на є темою цього тексту) нагадаю базовий перебіг подій.
Для КНДР війна почалася дуже вдало. Вже на вересень майже вся Південна Корея була підкорена комуністами через значну перевагу останніх у силах і засобах завдяки широкій підтримці СРСР. Навіть американський контингент в Південній Кореї нічого не міг зробити. У вересні 1950 року Рада безпеки ООН, завдяки бойкоту з боку СРСР і присутності у Радбезі Республіки Китай замість КНР, зуміла винести рішення про засудження дії КНДР. В підсумку сили ООН вступили у війну на боці Республіки Кореї. Точніше, США і його союзники по ООН, бо саме американці дали 90% необхідних сил.
За вересень-жовтень сили ООН відбили всю Південну Корею, після чого зайняли практично всю територію КНДР. У відповідь на це вже комуністичний Китай за технічної підтримки СРСР вступив у війну. Сили ООН не були розраховані на протидію настільки масштабного супротивника. В підсумку у грудні 1950 вже КНР перенесли війну знову на південь півострова. Головним мотивом вступу Китаю у війну було небажання отримати проамериканський капіталістичний режим на своїх кордонах.
Наступні 8 місяців сили намагалися здивувати один одного наступами та контрнаступами. В підсумку Сеул 4 рази переходив із рук в руки, місто було зруйновано вщент. Можна сказати, Сеул практично припинив існувати. Після року інтенсивних бойових дій фронт стабілізувався приблизно там, де війна і починалася — на рівні 38 паралелі. Хоча інтенсивна повітряна війна тривала всі 3 роки, американська коаліція рівняла з землею північну частину країни, китайці та корейці за радянської підтримки не лишалися в боргу.
Війна характеризувалася ексклюзивним рівнем озвірілості, що логічно на фоні пропаганди, жорстокості суспільств і властивого війні озлоблення. На півдні було вбито сотні тисяч людей, яких підозрювали у звʼязках з комуністами. В той саме час на півночі десятки тисяч полонених морили голодом, а також вбивали прихильників уряду на півдні. Сторони практикували масові розстріли полонених.
Після смерті Сталіна, який був проти завершення війни, нове керівництво СРСР швидко відмовився від підтримки КНР та КНДР. В результаті чого Китай був вимушений відступитися і сторони пішли на перемовини. Війна закінчилася 27 липня 1953, перемирʼям, яке сторони підписали прямо на лінії розмежування.
Південна Корея відмовилася підписати угоду, і замість корейців це зробили американці від імені сил ООН. Уряд Лі Син Мана і його військові бажали продовжувати війну. Сторони мали згодом укласти мирну угоду і навіть зібрали 1954 мирну конференцію, але не зробили це досі, хоча минув 71 рік.
В перші роки після завершення бойових дій, не зважаючи на шалені реваншистські настрої на Півдні, саме КНДР мала більше шансів завершити справу. Щоб цього уникнути, 1958 США розмістили в РК свою ядерну зброю, що було порушенням умов перемир'я. Ядерна зброя буде вивезена з Південної Кореї лише 1991, коли КНДР і Республіка Корея за посередництва ООН уклали угоду про примирення. Цим документом обидві країни визнали суверенітет і самостійність один одного.
Для світу наслідки війни були суперечливими, але в середньостроковій перспективі зіграють переважно на користь Південній Кореї.
Корейська війна була одним з перших бустів економічних див Німеччини і Японії. Японія була головною базою для постачання союзникам. Німеччина, в якій була купа дешевої робочої сили (в тому числі — з 9 мільйонів інтернованих з Центральної Європи німців), зуміла скористатися конкурентними перевагами над США, які вели війну, Британією і Францією, що переживали розпад своїх імперій, і значно посилитися економічно.
Агресія КНДР і дії КНР і СРСР переконали і європейців, і уряди в Азії, що експансія комуністів небезпечна. Тому 1955 року Західна Німеччина отримала дозвіл знову сформувати власну армію, а потім увійшла у НАТО. Крім того, країни Азії, Австралія і Нова Зеландія поспішили посилити оборонні договори з США.
СРСР і КНР вперше серйозно розійшлися. Китайське керівництво звинувачувало СРСР в тому, що вони зрадили комуністичні ідеали, бо змушували китайців платити за технічну допомогу і не надіслали власні війська. Радянські діячі звинувачували Мао у спробі розв'язати китайські задачі радянським ресурсом. Це викличе змагання за увагу Кім Ір Сена, на чому корейський диктатор отримуватиме багато бонусів аж до початку 70-х років. Саме радянська і китайська допомога будуть опорою влади КНДР. Але вона ж буде утримувати КНДР від агресії проти Півдня. Бо без підтримки ОБОХ “союзників” будь-яка агресія стала б авантюрою.
Всередині Корей війна за наслідками виявилася гіршою за Другу світову, війну в Вʼєтнамі, і набагато випереджає усі наступні війни. Окрім, хіба що, війн в Афганістані. Якщо коротко, то ситуація виглядала так:
Шалені демографічні втрати. Загинуло не менше 3 млн корейців — щонайменше кожен десятий. Мільйони корейців і з півночі, і з півдня втекли з країни — або в Китай, або — кому щастило — за океан. Щоправда, втрати Півдня компенсувалися потоком біженців з Півночі (від 650 тисяч до 2 млн людей).
Матеріальні втрати. Було зруйновано 80% промислової та транспортної інфраструктури, урядових та соціальних будівель, а також майже половина всього житла.
Моральний стан суспільства. Суспільство Південної Кореї було спустошене і жертвами, і фактично відсутнім результатом війни. Крім того, режим Лі Син Мана нікуди не подівся і на мілітарній пропаганді продовжував нарощувати контроль.
На 1953 рік Південна Корея, як і КНДР, були найбіднішими країнами світу, економічно і соціально відсталими на рівні найбідніших регіонів Африки.
Глава 4. Диктатура Лі Синмана і революція 1960 року.
Що ж, ми не випадково швиденько пробігли питання диктатури Лі Синмана перед обговоренням війни. Бо час повернутися до цього питання саме зараз. Вперше Лі Синман очолив номінальний уряд у вигнанні ще 1919, але його скинули з посади за узурпацію влади 1925. Але американці вирішили зробити ставку саме на нього. Держдеп не схвалив кандидатуру Лі, але військові наполягли та Синман повернувся в Корею 1945. Ще до того, на Московській конференції 1945, він відкинув пропозицію США і СРСР про обʼєднання країни на основі співробітництва комуністичних і правих партій.
Британський історик Макс Гастінгс виявив, що в угоді про повернення Лі Синман підкупив агента американської розвідки Престона Гудфеллоу, обіцяючи йому комерційні преференції, якщо його оберуть лідером країни. Після повернення він очолив кілька організацій, в тому числі тимчасовий парламент. Коли стало зрозуміло, що американська військова адміністрація його підтримує, інші корейські консерватори стали на його бік. Після того, як Трумен затвердив доктрину стримування антикомуністичних сил, Лі Синман почав лобіювати створення безкомуністичного уряду на Півдні. Чого і домігся.
1948 він став президентом, в 73 роки, набравши 92,4% голосів у Національних зборах. Почав новий президент з репресій на адресу комуністів, тих хто їм співчував і тих хто міг їм співчувати та з вбивства свого конкурента, який набрав на виборах 7%. На рахунку у Лі кілька масових вбивств, в тому числі й цивільних, яких підозрювали у співпраці з комуністичними повстанцями. Так, сучасні експерти з Комісії з встановлення істини Південної Кореї встановили, що під час повстання у Чеджу 86% загиблих цивільних були жертвами сил безпеки, і лише 14% — комуністичних повстанців. З початком Корейської війни Синман наказав вбити десятки тисяч політвʼязнів.
Крім того, і особисто президент-диктатор, і його уряд вирізнялися виключною корупцією. Що особливо далося взнаки з початком війни. Солдатам республіканської армії місяцями не платили зарплати, а розмір армії був збільшений на кількасот тисяч “мертвих душ”, яким виплачували зарплату з американської допомоги.
Найбільшим корупційним скандалом стала смерть десятків тисяч бійців Корпусу національної оборони, що було створено для забезпечення внутрішньої безпеки з немобілізованих. Протягом зими 1950-1951 як мінімум 20 тисяч бійців корпусу загинули через голод і холод, бо в них не було ані їжі, ані зимової форми. Відповідальних призначили та публічно розстріляли. Сам Лі “жив всю війну на зарплату у 40 доларів на місяць”, чим теж викликав певний скепсис щодо своєї прозорості.
Національні збори не збиралися переобирати Лі Синмана президентом. Тоді він наказав заарештувати достатню кількість опозиційних політиків, щоб провести через Збори поправку у Конституцію і зробити вибори президента всенародними. Що і було зроблено ще під час Корейської війни. З цією поправкою і масовими фальсифікаціями він виграв вибори. Після чого знову змінив Конституцію, скасувавши обмеження правління двома строками.
Період з 1953 до 1960 не був успішним і у питаннях відновлення після війни. 50-і це доба великої економії у США, уряд Ейзенхауера намагався заощаджувати де тільки міг, майже не допомагав Ізраїлю, дуже обережно допомагав європейським союзникам, намагаючись подолати “касовий розрив” у бюджеті часів Другої Світової, “плану Маршалла” і Корейської війни. До того ж Корейська війна змусила США різко збільшити військові витрати, бо продемонструвала неготовність армії США до сучасної війни.
Тому для Південної Кореї лишалися жалюгідні кошти, а більше ніде гроші взяти країна не могла. Основний обсяг допомоги в ці роки — це продовольство для уникнення голоду, а не гроші. Навіть той мінімум грошей, який надали США, йшли переважно на три напрямки:
Виплати за старі американські кредити.
Закупівлі зброї для ЗС Республіки Корея.
Розкрадання оточенням Лі Синмана.
У березні 1960 він був обраний на четвертий президентський термін, у 84 роки. Головний кандидат від опозиції помер прямо перед виборами, тому великий лідер набрав 100% голосів. За місяць мали відбутися вибори віцепрезидента (так, окремо), і на них переміг протеже Лі Синмана Лі Купун. Але це було вже занадто. Кандидат від опозиційної Демократичної партії, колишній посол в США Чан Мьон був надто популярним, і значна кількість корейців висипала на вулиці. Після розстрілу демонстрації в Масані, передмісті великого порту Чханвон, протести посилилися і 26 квітня під тиском військових Лі Синман пішов у відставку. Його вивезли з країни літаком ЦРУ США, він помре у вигнанні на Гаваях 1965 року у 90 років.
Роки війни, диктатури та неефективного врядування зруйнували майже все те, що залишилося в якості модернізаційного бонусу від японців. 1961 рік Республіка Корея зустріла найбіднішою країною світу, з ВВП на особу на рівні 60-80 доларів на рік, з безробіттям на рівні 40% і щорічною інфляцією не менше 20%.
Єдиним, що в Південній Кореї продовжувало зростати, — після паузи на війну — населення. Ще переважно селянська країна переживала демографічний вибух, як і весь світ тоді — за 50-і населення Півдня спочатку впало з 20 млн до 19, але потім зросло до 25 млн, з рівнем народжуваності сучасної Африки це було нескладно. Але що з цим робити, коли в тебе немає грошей, ресурсів і якісних інституцій? На це і будуть шукати відповідь у наступному десятилітті. А ми розкажемо у наступній частині нашої розповіді.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
