Після усунення Лі Симана у квітні 1960 в Південній Кореї приблизно на рік встановилося демократичне правління і новий президент навіть розширив роль парламенту, який значною мірою нівелював Лі. Але стабілізувати ситуацію в країні не вдалося і вже 16 травня 1961 відбувся військовий переворот, який очолив 43-річний генерал Пак Чон Хі. На наступні 18 років він став лідером країни.
Глава 1. Генерал Пак: батько “корейського дива”. Переворот 16 травня.
Тут ми зробимо крок назад і ледь не вперше за історію наших досліджень звернемо увагу на біографію одного з героїв. Бо біографія Пака багато чого пояснить про його майбутні реформи. Він був наймолодшим у родині з 7 дітей. Його батько був аристократом, але був позбавлений спадщини власною родиною після участі у селянському повстанні, яке призведе до китайсько-японської війни. Батько був вимушений переїхати до села своєї дружини, де родина отримала клаптик землі. Але сам батько в тому участі не брав, активно занурюючись на дно пляшки рисової горілки.
Родина недоїдала, але Пак — попри це все — скористався однією з переваг японської колоніальної політики. У 9 років він почав ходити до початкової школи, став там найкращим учнем і у 15 поступив до педагогічної школи, де потрапив у вихор власної бідності. Його родина не могла забезпечити його необхідними для життя грошима, він пропускав частину навчання і відставав від учнів з більш заможних родин. До того ж Пак паралельно проходив військовий вишкіл і думав над військовою карʼєрою. Але після завершення педагогічної школи він мав відпрацьовувати два обовʼязкових роки викладання.
Тут треба зауважити, що Пак був на цьому етапі свого життя дуже лояльним до Японії та навіть присвятив першим перемогам в японсько-китайській війні пʼєсу про корейських добровольців, що воюють за Японію. У 23 Пак вирішив записатися в армію. Віковий ценз він вже пройшов, тому його прийняли тільки після того, як він приніс присягу на вірність імператору на крові. Його таланти швидко оцінили та він був одним з небагатьох корейців, хто навчався в Академії Імператорської армії Японії. Після завершення навчання Пак був адʼютантом полку.
Після повернення в Корею він пішов працювати в американську військову адміністрацію, офіцером поліції. Саме на ці роки припадає захоплення Пака комуністичними ідеями (він навіть вступив у Трудову партію Кореї), за що його 1948 року заарештували й засудили до страти. Лі Синман під тиском кількох військових помилував Пака, але в нову армію молодої держави його не взяли.
Але з початком війни Пака повернули на службу. Він почав війну підполковником, в процесі керував контррозвідкою штабу армії (виявляв в армії колишніх друзів-комуністів), а закінчив бригадним генералом і командувачем артилерійського корпусу. Після війни Пак на 6 місяців відправився навчатися у США. На кінець 50-х він вже став одним з 5-6 найвпливовіших корейських військових, заступником командувача 2-ї армії.
Період після усунення Лі Синмана для Кореї був спробою знайти новий баланс. Новий президент Юн Бо Сон і прем'єр-міністр Чан Мьон не зуміли за рік сформувати дієздатний уряд. При цьому уряд мав справу зі зруйнованою економікою, вкрай корумпованим держапаратом і тиском вулиці. Вулицю формували переважно студенти, протести яких і призвели до усунення попереднього диктатора. Крім того, нова влада не могла звернутися за допомогою до поліції. Бо остання була вкрай непопулярною через причетність до масштабних злочинів Лі Симана. На цьому фоні довіра до уряду падала, що могло призвести до колапсу системи.
Пак сформував Військово — революційний комітет і почав діяти. Не тільки патріотизм рухав заколотниками. Генерал Пак дізнався, що новий уряд планує за кілька місяців відправити його на військову пенсію, що додатково стимулювало його активність. Пак склав змову разом зі своїми сокурсниками по військових академіях у Токіо і Сеулі. І 16 травня 1961 року практично безкровний переворот відбувся. Президент Юн Бо Сон прийняв переворот і вмовив американську армію в Кореї не втручатися у роботу нової адміністрації. Премʼєр Мьон пішов у відставку.
Нову адміністрацію сформували військові, номінально її кілька місяців очолював генерал Чанг, старший за званням офіцер. Але в липні 1961 його заарештували й тоді вже Пак став керівником хунти повноцінно. За місяць до того було створено Центральне розвідувальне управління Кореї, яке очолив родич Пака по лінії дружини — генерал Кім Джон Пхіль. ЦРУ отримало значний вплив на економіку і зовнішню політику Кореї.
Чинний президент Юн залишався на своїй посаді, що надавало військовому режиму легітимність. А під тиском президента США Кеннеді, з яким генерал побачився у листопаді 1961, Пак згодився відновити цивільне управління країною. 1963 року відбулися президентські вибори, які Пак виграв з мінімальною перевагою над Юном — лише в 1,5%. 1967 він знову переможе Юна, але набагато простіше.
Як ми бачимо, за 25 років генерал Пак встиг бути лояльним до японців, бути комуністом, бути лояльним до уряду Лі Синмана, спокійно підтримати усунення останнього, а потім він взагалі сам очолив військовий переворот. І в усіх цих іпостасях був цілком переконливим. Думаю, якби опортунізм мав уособлення, то генерал Пак був десь поруч з Талейраном. Але час поговорити про безпосередньо його правління, яке симпатики називають “диктатурою розвитку”, а супротивники — роками кривавої тиранії. Та як до нього не стався, але ці 18 років — невід'ємна частина того саме “дива на річці Хан”, яке винесене у заголовок цього тексту.
Глава 2. Особливості політичного режиму 1963-1979.
До того, що відбулося в Південній Кореї справді треба шукати якесь своє, суто корейське, слово. Бо дуже значною мірою визначається комбінацією специфіки корейського суспільства (сформованого історичним шляхом), зовнішніми обставинами та специфічними поглядами на життя свого лідера і його оточення. Воно є. Кундехва — корейський відповідник слова “модернізація”.
Скоріше за все жодна інша масштабна успішна модернізація 20 століття, навіть в регіоні Східної Азії, не визначалася її лідером настільки наскільки південнокорейська. Японська стояла на сильному фундаменті модернізації Мейдзі. Тайванську визначали США. Сингапурську і Гонконзьку — супервигідне розташування і британські інститути. А корейську — генерал Пак. Крім того, Корея мала найнижчу стартову позицію з усіх “азійських тигрів” і найбільший тиск зовнішніх обставин. Але при цьому ми не будемо ігнорувати слона у кімнаті. Маючи найнижчий старт, Південна Корея і зараз залишається на останньому місці серед 4 тигрів і Японії за розмірами ВВП на душу населення. Але тепер вже не у третьому світі, а в першому.
Модернізація генерала Пака відбувалася під величезним впливом ідей японського мілітаризму і японофільства, яке у генерала було глибоко в системі цінностей. Вірний ідеям Бусідо, Пак вірив, що будь-яку проблему можна здолати силою волі. Як особистої, так і суспільної. Всі друзі генерала казали, що всі цінності Пака були цінностями офіцера Імператорської японської армії. Навіть коли він був членом комуністичного осередку.
Перш ніж перейдемо до безпосередньо економіки, освіти, грошей, треба трохи поговорити про внутрішню політику. Бо саме вибудований механізм управління країною зробив можливим усі інші успіхи й катастрофи.
Головна складова внутрішньої політики Південної Кореї — мілітаризація всього. Буквально за принципом “якщо ви такі розумні, чому ви строєм не ходите?”. Головною складовою такої політики мала бути надексплуатація населення і побудова нової країни шляхом реалізації кількох модернізаційних мобілізаційних проєктів. Враховуючи, з якого низького рівня Корея стартувала — ідея виглядала як логічна. Враховуючи, що Японія, Тайвань і Сингапур проводили свою модернізацію набагато мʼякіше (хоча і не без авторитарних елементів) — історія доводить, що можна було і без цього.
З перших днів після перевороту велика увага приділялася порядку заради порядку. З вулиць прибирали усіх бездомних (нагадаю, під час війни було зруйновано половину житлового фонду і значну його частину не було відновлено) і направляли на суспільні роботи. Для багатьох з них це був і справді порятунок від голодної смерті. Хоча працювати доводилося без особливих обмежень часу і важкості.
Окремої уваги, звісно, заслуговує ідеологічна складова південнокорейського режиму. За Лі Синмана у Південної Кореї існувала повноцінна державна ідеологія — ільмінізм. “Принцип одного народу”. Серед переваг цієї ідеології — радикальний антикомунізм. Серед недоліків — ільмінізм було важко відрізнити від нацизму з його ультранаціоналізмом і ствердженням етнічної переваги корейців над іншими. Тільки замість німців були корейці. Розробив доктрину міністр освіти Ан Хосанг, який навчався у Німеччині. У 20-х.
Важливими рисами ільмінізму був ресентимент (який базувався на бажанні “повернути Північ” і ненависті до китайців і японців), звернення до “великого минулого” корейської нації, від якого походить легітимність сучасної Кореї тощо. До речі, сучасна ідеологія Північної Кореї — чучхе — містить в собі багато спільних рис з ільмінізмом, в тому числі елементи расової теорії й ультранаціоналізму. Після 1952 року радикальних ільміністів репресують. Але їхня діяльність ствердить в Кореї радикальні націоналізм і антикомунізм.
За Пак Чон Хі антикомунізм залишиться, а ось націоналізм і ресентимент у крайніх формах поступово приборкають. Японофобія для Пака була неприйнятною як для затятого японофіла. Пак захоплювався “модернізацією Мейдзі” і післявоєнні успіхи Японії натякали, що вони щось розуміють. Крайні форми націоналізму ж закривали можливості для того, щоб переробляти Корею за тими зразками, які Пак для себе обрав — Японії, Німеччини та Сполучених Штатів. Історичний досвід самої Кореї генерала чомусь не надихав.
Пак спокійно відмовлявся від конституційної норми про два президентські строки, а 1972 взагалі ввів у країні воєнний стан і скасував вибори. Після чого у країні було затверджено нову Конституцію. Президента тепер обирали не прямим голосуванням, а через колегію виборців. Крім того, строк повноважень розширили з 4 до 6 років (так, це не Путін вигадав), а самі повноваження були практично безмежними.
Його режим також повʼязаний з жорсткою цензурою і репресіями. Особливо цензура і політичні репресії розгорнулися коли у США з президентством Ніксона почалося послаблення антикомуністичної риторики та зближення з Китаєм. Пак боявся, що це може призвести до зростання популярності комунізму і надмірного впливу Китаю та КНДР. А легітимність його воєнного режиму дуже залежала від стійкого антикомунізму.
Крім того, цензура стосувалася і розповідей про реальні злочини часів японської окупації. Японців не можна було критикувати аж до загрози прямих репресій. До в'язниці можна було сісти й за корупцію. Точніше, за розповіді про корупцію оточення корейського президента. Навіть якщо про корупцію ви розповідали натяками й у віршах: так сталося з поетом-католиком Кім Чи Кха. Він написав поему “Пʼять бандитів”, а один з бандитів в ній описувався як генерал, що служив Японії.
Також були встановлені закони про мораль, які передбачали комендантську годину, що діятиме й у 80-х, а також цензуру одягу, музики та кіно (як в КНДР!!!). На думку Пака, “Корея не готова до демократії”, бо для демократії потрібна потужна економіка, а бідна нація є надто вразливою.
Глава 3. Початок економічних змін. Чеболі. Гроші. Ринки.
Головним ресурсом Кореї лишалися люди. 25 млн переважно молодих людей в селах, писати та читати з яких могли трохи більш ніж половина. І цим людям не вистачало їжі. Не вистачало аж настільки, що почався зворотній процес — окремі корейці з півдня тікали на північ. Бо там, завдяки підтримці Китаю і СРСР, справи йшли набагато краще — голоду не було, будувалися великі заводи.
Пак почав з того, що 1962 запровадив у Кореї “пʼятирічки” за прикладом СРСР. Так, досвід економічного планування під час модернізації вважався корисним і — забігаючи наперед — виявився корисним і в цьому випадку. Всього Південна Корея реалізує 7 пʼятирічних планів. Місто Ульсан на узбережжі Японського моря отримало статус особливої промислової зони. Саме воно стане першим оплотом корейської важкої промисловості. Пак відразу зробив ставку на нарощування експорту, бо на початок його правління говорити про потенціал внутрішнього ринку було смішно.
Ще одними важливими базовими кроками були націоналізація всіх банків, а також перегляд відносин між державою та великим бізнесом. Саме великий корейський бізнес буде де-факто реалізовувати план Пака по модернізації країни. От про цей великий бізнес давайте трохи детальніше.
Коли Пак Чон Хі почав шукати, на кого його режим може спиратися і через кого диктувати власну волю в економіці, він звернувся до наявних тоді відносно великих підприємств з пропозицією. Або вони співпрацюють, або їх позбавлять всього і знищать. Для більшої переконливості кілька представників бізнесу було заарештовано або оштрафовано за корупційні звʼязки з попереднім урядом.
Майже всі майбутні герої корейської індустріалізації ділилися на три типи — екс-землевласників, що торгували рисом і іншою їжею (переважно їх позбавлять землі завдяки земельній реформі 1949 і де-феодалізації в обмін на гроші), торговельно-індустріальні сімейні компанії, які виникли в окупації чи відразу після неї та займалися переважно текстилем, корейських власників, які зуміли заволодіти якимось японським підприємством після завершення періоду окупації.
Пак збирався перетворити корейські сімейні компанії на аналог японських дзайбацу. Дзайбацу, які існували з реформ Мейдзі до кінця Другої світової, були клановою формою організації бізнесу. Яка поєднувала в собі, зазвичай, весь спектр промислового виробництва, а також банки та страхування. Після війни японські реформатори вигадають новий формат конгломерату — кейрецу, які будуть за управлінською структурою більше схожі на традиційні корпорації, а за галузевою будуть такими саме як дзайбацу. Корейські ж конгломерати часів Пака і часто донині — типові родинні кланові структури. Які ви можете знати як чеболі. Найвідоміші вам — Hyundai, LG та Samsung. Але їх досі кілька десятків.
Ще однією відмінністю від японського післявоєнного підходу було (і залишається) те, що чеболі як кланові структури набагато більше інтегровані в політику і досі сильно залежать від держави, відповідно корупційні ризики та скандали сильно випереджають аналогічні у японців. До речі. Найбільшого зниження рівня корупції Корея досягне лише в 90-х і 00-х, коли стане повноцінною демократією і чеболі почнуть реально обмежувати. Хоча і зараз країна значно поступається іншим тиграм і Японії в будь-яких рейтингах корумпованості.
Так ось, механізм співпраці уряду і чеболей в часи економічної модернізації можна описати так:
Уряд визначає економічні пріоритети на 5 років. Відповідно, чеболі в рамках цих пріоритетів беруть на себе зобовʼязання (добровільно, але частіше — ні) реалізувати той чи інший проєкт в рамках пріоритетів “пʼятирічки”.
Проєкт чеболь фінансує частково сам, частково — коштом банківських кредитів. В обмін на виконання плану — субсидії та пільги на наступний період.
Виводити прибутки та гроші за кордон не можна. За це можуть зробити дуже боляче. Максимум валюти має залишатися в країні й бути реінвестовано. Важливим фактором лояльності був регульований доступ до імпортної сировини та товарів, які чеболь міг легко втратити за виявлену нелояльність.
Держава забезпечує чеболям те, що профспілки будуть мертві, а будь-яке невдоволення працівників надексплуатацією буде придушене. Але, з іншого боку, держава реінвестує значні гроші в освіту, підготовку кадрів і наукові дослідження, які потім чеболь буде використовувати.
Тут треба все ж розуміти одну річ: так, Пак жорстоко боровся з корупцією. Яку не контролював сам. Але коли щось потрібно було йому чи його родичам і друзям — чеболі завжди були поруч. Бо їх зростання з примусу поступово стало привілеєм, який могла забезпечити диктатура.
Що стосується населення, то на перших етапах діяло поєднання батога і пряника. Батіг був дуже жорстким — фактично мілітарна мобілізація населення, дуже обмежені трудові та політичні права, надексплуатація. Але з іншого боку в країні вперше за багато десятиліть щезне проблема голоду, безробіття з 40% почне стрімко знижуватися, а доступ до освіти найбідніших — проблема, з якою мав справу сам Пак — буде значно розширено вже в перші роки реформ. Цього бартеру “зростання рівень життя в обмін на права” вистачить на перші 10-15 років.
Що ж. Мета — індустріалізація, урбанізація, експортоорієнтована економіка, масова освіта — є. Інструмент прориву — пʼятирічки та державний примус — були. Провайдери — чеболі (тоді просто клани, чеболями їх назвуть пізніше) — були. Паливо — напівголодні та напівбезправні корейці — були. Де на це все взяти гроші? І куди продавати вироблені товари?
Рішення було, але значній частині корейців це не сподобалося — домовитись з Японією. Це і стало першим кроком. Тут, до речі, як з Ізраїлем і Німеччиною у 50-ті. У найбільш критичні для Ізраїлю роки саме німецькі репарації, які уряд Аденауера згодився платити Ізраїлю за Голокост, врятували молоду державу від фінансового і військового краху. Так і тут.
1965 року Пак підписав договір про примирення з Японією. Японія погоджувалася виплатити 800 млн доларів (величезні для Кореї гроші, майже 30% річного ВВП країни) в якості репарацій, а також надати 120 млн кредитів. Особливість виплати репарацій полягала в тому, що їх частина (300 млн) мала бути напряму виплачена тому мільйону корейців, яких вивозили на роботи до Японії, але уряд наполіг на тому, що ці гроші мають йти уряду. Японія погодилася також кредитувати будівництво металургійних підприємств в Кореї для потреби своєї та корейської промисловості.
Того ж 1965 і наступного 1966 року Південна Корея уклала більш рівноправні договори з США, які погодились всебічно підтримати режим Пака в обмін на участь Кореї у війні у В'єтнамі. Всього за роки війни у Вʼєтнамі побуває 320 тисяч корейських солдатів, переважно ветеранів війни. За що країна отримає кредити та гранти від США, субсидії, деякі технології, преференційний доступ на американський ринок, а також значну частину військового замовлення. А ще уряд Пака забере собі (в бюджет) значну частину зарплати цих військових, бо гроші платили американці.
Але Корея торгувала не тільки солдатами, але й робочою силою. Так, це не тільки Північ зараз робить. Пак багато в чому надихався німецьким економічним дивом, а німецькому економічному диву з кінця 50-х потрібні були люди. Німці тоді почали залучати не тільки турків, а ще й іспанців, португальців, італійців і корейців. Корейці обходилися найдешевше. За угодою 1961 року Південна Корея буде надавати Німеччині 8000 шахтарів і 10000 медсестер, в обмін на валюту. Ця практика існуватиме до 1977 року. Ще одним експортним товаром будуть корейські будівельники та будівельні інженери, які набили собі руку на роботах під час відновлення країни.
Щоб забезпечити майбутнє економічне зростання ресурсами, Корея укладає угоди про постачання вугілля і заліза з Австралією, а по нафті домовились з Іраном. Корейська нафтопереробна промисловість буде побудована під іранську нафту, а вже з 70-х корейські інженери будуть допомагати самому Ірану розвивати нафтопереробку. Під час нафтового ембарго 1973 року Південна Корея буде стабільно отримувати нафту.
Глава 4. Економічний прорив: послідовні кроки та безумства на грані ризику.
Орієнтація на експорт була чудовою ідеєю. І, як ми бачимо, за 60-ті зовнішні обставини виявилися сприятливими. Але для початку треба було забезпечити базу. Тому головними задачами першої пʼятирічки (1962-1966) стало нарощування виробництва цементу, добрив для сільського господарства, електроенергії та нафтопродуктів. За першу “пʼятирічку” було збудовано кілька електростанцій, щоб забезпечити корейців і корейську економіку цілодобовим доступом до електрики — цієї цілі досягли 1964. До того електрика була по кілька годин на добу.
1966 було прийнято Закон про інвестиції, який закріпив податкові та кредитні привілеї для пріоритетних галузей, державу в якості гаранту інвестицій у пріоритетних галузях, захисні барʼєри від імпорту для захисту корейських виробників. Загалом, разом з кредитами (ми описували їх вище) і інвестиціями до 1970 Корея залучить 2,6 млрд доларів зовнішнього фінансування. Що дорівнювало її ВВП 1963 року.
На початку другої пʼятирічки (1967-1971) уряд заснував державну металургійну компанію Pohang Iron and Steel Company Limited, яка мала забезпечувати зростальну промисловість чавуном та сталлю. А також експортувати продукцію в Японію, як його уряд і домовлявся. В найкращі роки вона буде входити у ТОП-10 у світі та буде приватизована лише на початку 21 століття.
Ще трьома пріоритетами періоду мали стати виробництво автомобілів, хімічна промисловість і будівництво доріг. Коли Пак обговорював з американцями свої проєкти великого будівництва, вони крутили пальцем біля скроні: нащо Кореї дороги, якщо вашим громадянам нема на що машини купити? Але у Пака була тактика і він її дотримувався.
Надихаючись прикладом Німеччини, Пак розгорнув дорожнє будівництво. 1967 року компанія Hyundai, яка була головним підрядником дорожнього будівництва (компанія починала взагалі як логістична, забезпечувала армію США 1950-1953), відкрила і перший автомобільний завод в країні — збірне виробництво Ford. 1970 року компанія добудувала шосе Сеул — Пусан, яке поєднало ключові регіони розвитку на півночі та півдні країни. А 1975 випустила свою першу машину власної розробки — Pony. Створення автомобільної промисловості сприймалося як відверта авантюра, але корейцям дуже допомогли початок економічного зростання на Близькому Сході та Південно-Східній Азії (де формувався попит на дешеві авто), а також нафтова криза — яка різко збільшила попит на дешеві й економні щодо нафти авто.
До речі, знаєте, що ще сподобалось Паку у Німеччині? Те, що дороги крізь оточені деревами. У 60-х і особливо 70-х в країні активно розгорталася програма відновлення лісів, що мало захистити країну від ерозії ґрунтів і паводків. Почали, звісно, з дорожніх маршрутів. На сьогодні понад 60% території країни вкриті лісами. На півночі, де ситуація з ерозією і паводками не краща — менш як 20%.
Ще одним прикладом особистої одержимості диктатора був проєкт заміни солом'яних дахів. 1970 року стартувала програма “Рух нового села”. Крім модернізації села — проведення електрики, водогонів, доріг з твердим покриттям, особлива увага приділялася заміні дахів з соломи на жерстяні дахи. Бо Пака солома дратувала, як символ відсталості Кореї.
Третя (1972-1976) і четверта (1977-1981) пʼятирічки були присвячені розвитку важкої промисловості, суднобудуванню, виробництва електроніки та початку формування внутрішнього ринку. Саме 70-ті стали початком виробництва телевізорів — спочатку виробництво японських телевізорів за ліцензією, а потім і своїх. Потужний розвиток виробництва сталі й інженерної школи, а також все ще дуже дешева робоча сила штовхнула вперед суднобудування. Вже у 80-ті Корея стане гегемоном галузі, випередивши Японію. Тільки в кінці 10-х Корею випередить Китай. 1974 сталося дуже важливе — Південна Корея вперше випередила Північну за обсягом економіки.
Промисловість постійно отримувала нових робітників завдяки урбанізації (бо розрив в доходах робітників і селян став просто величезним) і залученню жінок у виробництво (завдяки різкому скороченню підліткової вагітності та програмам обмеження народжуваності, що потім вдарить у відповідь).
Країна поступово долала злиденність. Робітники поступово переходять від роботи за миску рису до роботи за зарплату. Це формує вже і внутрішнє споживання, збільшує частку заощаджень і дозволяє продовжувати фінансувати економічний розвиток. З іншого боку, поступово зростає і середній клас, і інтелігенція, які зовсім скоро кинуть виклик диктатурі.
А ось тут ми зробимо паузу. Бо 80-ті та 90-ті заслуговують окремої великої розповіді. Тож підібʼємо попередні результати. Завдяки диктатурі, надексплуатації, орієнтації на експорт і державному плануванню Пак зумів направити Корею на шлях модернізації. В період з 1961 до 1979 економіка зростала в середньому на 12% на рік (вилка від 7 до 30%), ВВП на душу населення збільшився з 80 доларів на людину до 1250 доларів на людину. Рівень крайньої бідності (злиденності) скоротився за ці 18 років з 67% до 11,2%. Дитяча смертність скоротилася на 64%. Так, не можна ігнорувати ефект низької бази, але це все одно — найшвидше скорочення бідності та відсталості в історії людства.
Графік нижче добре ілюструє те, наскільки Корея випереджала середньосвітові темпи зростання - 8-14% майже щороку у Республіці проти 3-5% у світі.
До речі, про телевізори, якщо ми їх згадали. 1969 року в Кореї працювало 200 тисяч апаратів (телевізор мали 6% родин). 1979 року у 80% корейських родин був мінімум один телевізор і цього ж року зʼявилося кольорове телебачення. Для режиму ТБ був важливим інструментом пропаганди. А ще 70-ті — це період народження дорам. Так, за дорами якоюсь мірою ми всі маємо подякувати Пак Чон Хі і його апарату пропаганди. Ну або проклясти його, це вже кому як.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
