По прочитанню “Африканських ігор” Ернста Юнґера

Почавши читати Юнґерові “Африканські ігри” я очікував побачити оду війні, авантюрі, пригоді в стилі, власне, Юнґера. Натомість я отримав роман про розчарування.

Головний герой - Герберт Берґер (Юнґер), шістнадцятирічний хлопець, романтик та максималіст, якого долає неймовірно сильне бажання залишити все: школу, сімʼю, та відправитися до Ельдорадо, Гіпербореї та Шамбали одразу - чорного континенту, Африки, яка уявляється герою ultima Thule - далекою та невідомою країною, про яку він, ніби в героїчних сагах, читав в енциклопедії. Для нього це найбільша мрія, до якої він постійно повертається та яка його раз-у-раз надихає.

Він ненавидить і зневажає весь сучасний йому світ: ненавидить міста, ненавидить дороги, ненавидить можливість кимось “стати”, яка в ту (і значно в нашу) епоху визначає подальше існування людини. Натомість він щиро захоплюється місцем, де, на його думку, всього цього немає, де люди харчуються тим, що самі виростили і здобули; де всі люди живуть в наметах серед вічних джунглів і вільного простору; де кожна людина вільна.

І от він наважується на (як йому здається) подвиг: втеча від вічної марноти та ловлення вітру і вступ до Іноземного Леґіону, не через своє дуже бажання воювати за ідеали Третьої Французької республіки чи здобутки революції 1870 року, ні. Він, як і більшість іноземців, що вступають до леґіону, планують у перший ліпший момент втекти і продовжувати своє життя, а радше почати нове життя. Інша справа, що, як ми дізнаємось пізніше, вдається це мало кому.

Роман не подібний на звичні нам пригодницькі твори: динамічні, захопливі, певним чином фантастичні. Ми не спостерігаємо неймовірних пригод героя в Африці, його вічні мандри цим континентом. Майже весь час він знаходиться в гарнізоні з такими ж невільниками, як він. І лише наприкінці здійснює невдалу спробу втечі в Марокко зі своїм товаришем Бенуа. Герой не знаходить того, що він шукав, що бажав знайти, більше того, він розчарувався в усій своїй африканській пригоді та почав проклинати її.

Проте, насправді, Герберт починає розчаровуватися ще раніше, коли зустрічає людей, які вже опинялися там, які, можливо, так само як і він, в певний час свого буття розчарувалися. Вже згаданий Бенуа, на питання про дороги в Африці каже:

Ти не маєш думати, що прийдеш до стовпа з табличкою “Тут закінчується дорога”. Звичайно, там теж є дороги, а в Бель-Аббесі є автомобілі й електричні ліхтарі, так само, як і в Парижі. Але існують райони, не такі вже й віддалені, де дороги стають усе гіршими й гіршими, і врешті-решт вони взагалі зникають. Я раніше також часто роздумував над тим, як почувається людина там, де немає жодних доріг, і дійшов висновку, що це нічим не відрізняється від того, як у дитинстві я ховався в кущах бузини.

І закінчує свою думку він фразою, яка стає вистрілом в голову героя:

Ти біжиш на край світу і зрештою розумієш, що всюди вже хтось побував.

Для героя подібні відкриття є справжніми нападками на його особисте світосприйняття, на його дитячі романтичні уявлення про сей світ:

Одного дня мені стало зрозуміло, що загублений райський сад заховано в переплетінні заток верхньої течії Нілу або Конго.

Ці та інші роздуми Герберта в романі є прикладом ще того, дитячого типу мислення, яке супроводжувало його до та під час цієї невеликої авантюри. Проте вже вкінці, переживаючи процес ініціації (про що власне і є цей твір), герой приймає дорослішання з усіма відповідними наслідками, в тому числі - розчарування, на шляху до якого він зустрічав інших людей, спілкування з якими все швидше приводило його до цього розчарування. Одним з таких був доктор Ґупіль, який проводив медогляд кандидатів на вступ в леґіон. Він виступає драконом - страшним звіром з не менш страшними намірами (він намагається відмовити Герберта від приєднання до леґіону), якого герою-лицарю потрібно здолати на шляху до цілі. Доктор намагається віддалити Берґера від його омріяного раю.

Гупіль знайомить героя з думкою, що африканські кольонії, в які той так хоче потрапити, насправді є не більше, ніж продовженням Європи, від якої так хоче втекти.

Колонії — це теж Європа, маленькі європейські провінції.

Держава та всі здобутки цивілізації ненависні Герберту, тому він хоче втекти, не розуміючи, що втекти від цього всеохоплюючого апарату насилля і примусу неможливо перемістившись в іншу його частину. Втікачів не любить ніхто, отже потрібно усунути територію на яку не розповсюджується влада наглядачів - себто збільшувати площу тюрми. Неможливо втекти із вʼязниці переселившись із своєї камери в санвузол, навіть якщо він дуже гарний і просторий і здається раєм. Рано чи пізно прийде заявиться цербер та накаже збиратись на вранішню перекличку.

Одним з таких втікачей, до якого врешті завітали, був американський математик і екозахисник Теодор Качинський. Він, розчарувавшись в цивілізації, вирішив сепаруватися від неї, живучи наодинці з природою. Втім, вʼязниця наздогнала його і в лісі.

Те, що відрізняє світ архаїчний від світу модерного це простір, якого в останньому значно менше, незважаючи на те, що світ архаїчний знав землю менше. Всюди вже хтось побував. Ми ніколи не станемо новими Ейріком Рудим чи святим Бренданом. Світ став для нас абсолютно відомим і привітним. Час, в який ми живемо, став чужим для таких втікачів.

Ні, щоб століттям після (або до) Я народився

Я народився невчасно, завчасно помру, а цікаво нестерпно, Чи станете ви, ким злякалися ми?

- писав ДК.

Дорослішання героя, представлене в цьому романі, показанн саме через усвідомлення Гербертом цієї позицію: авантюра мертва, пластмасовий світ переміг. Останнім цвяхом в труну дитинства Герберта був відхід Доротеї - жінки, що жила лише в його снах, оберігаючи протягом його життя.

Тієї ночі я бачив Доротею востаннє. Час дитинства минув…