Літературний репортаж – термін, що позначає проміжний «пункт» між письменництвом та журналістикою. Ще в минулому сторіччі це сприймалось як оксюморон, адже поєднувати художню метафоричність і детальний виклад подій здавалось абсолютно нелогічною справою.
Втім, з плином літ репортаж як стиль почав набувати форм і впевнено поширюватись на світовій арені. А його представники оперували не лише сухими фактами, а й додавали трохи мистецьких фарб, писали пристрасно й цікаво (немов рефлексували на сторінках)
Іншими словами літературний репортаж – це добре розказана історія, вміло насичена як і художніми засобами, так і деталями (таким чином створюючи ефект присутності)
З наукової точки зору літературний репортаж можна класифікувати як інтердисциплінарний жанр, що функціонує в межах публіцистики, але активно залучає засоби белетристики, етнографії, психологічного аналізу та наративної журналістики. Проте при цьому репортаж не втрачає свого документального статусу: всі описані події мають реальне підґрунтя, базуються на достовірних фактах, перевірених джерелах і власному досвіді автора.
Його головне завдання – представити соціальну реальність у її багатовимірності, складності та неоднозначності, не спрощуючи й не редукуючи до сухих фактів
Поширення репортажу в США
ХХ століття – період світових оновлень. В умовах стрімкої глобалізації та технологічних відкриттів, зростали і сфери їх вжитку. Внаслідок цього читацький загал сформував mass media – новий спосіб отримування інформації та популяризації видань.
На тлі масштабних змін формується новий жанр журналістики The New Journalism (1960-70 pp.), що швидко займає провідні позиції в суспільстві. Так звані «нові журналісти» пишуть про реальне, зберігаючи при цьому звичну літературність мовлення. Вони грали зі стилями, комбінували нетипові форми та спирались на «потік свідомості». А літературний репортаж поступово вийшов за межі вузькопрофесійних рамок, ставши форматом модерної епохи
Розквіт польського літературного репортажу
Зростання популярності польського літературного репортажу на батьківщині й за кордоном зумовлене, зокрема, фокусуванням не лише на питаннях всередині країни, але і за її межами. Відомі репортери : Кшиштоф Конколевський, Мельхіор Ванькович, Ганна Кралль, Єжи Шперкович – часто обирали історії поза межами Польщі, таким чином руйнуючи ізоляцію та «залізну завісу».
Український репортаж
Український літературний репортаж зароджувався в дійсно буремний час. 1920-ті, завершення Першої світової, революція, громадянська війна, встановлення радянського режиму й перші «заходи» влади – все це лише сприяло бажанню говорити про болюче.
Вже в перші роки більшовицьке керівництво зіткнулося зі злетом національних рухів. Тому, аби запобігти руйнуванню радянської держави, яка стала своєрідною реінкарнацією Російської імперії, влада вирішила взяти все в свої «руки».
У 1923р. ( і до 1932р.) СРСР проголосив «коренізацію» (в Україні, відповідно, «українізацію»), з метою висвітлення ліберальності й рівності усіх народів
Саме так, скориставшись шансом, українські митці відроджують літературу з давно не баченою потужністю.
Батьком українського репортажу варто називати Майка Йогансена, хоча межі нового жанру він так і не означив. Та і решта футуристів, які практикували цей стиль, орієнтувались не так на журналістику, як на літературність тексту
Майк Йогансен любив подорожувати, вміло розповідав про побачене дотепним стилем і мав окрему думку про все на світі. З цього і народився український репортаж, що швидко набував розголосу. Наприклад, Остап Вишня ще наприкінці 20-х уважав себе журналістом, а не письменником.
Також дотичними до терміну є Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич та інші.
До кінця 1930-их проглядалась сформована кагорта нарисів, які впевнено формували окремий жанр. Виходять легендарні «Подорож філософа під кепом» та «Три подорожі» Йогансена, «Три республіки» Скляренка. В 1928-му році Йогансен створює багатоілюстрований щомісячник «Універсальний журнал» із влучним гаслом:
«Немає у світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти»
Проте, незважаючи на певні здобутки українізації, зокрема у вищій школі та видавничій діяльності, вона не відзначалася послідовністю. Молоді люди, письменники того часу робили свої перші кроки в «дорослій» літературі в умовах майже демократичних (наскільки цей термін придатний для опису будь-яких процесів в СРСР). Однак уже незабаром мали пересвідчитись, що будь-яка свобода думки в радянській культурі має свої межі. Так література зображувала виключно те, що дозволяла партія, а свобода творчості традиційно обмежувалась офіційним каноном - соціалістичним реалізмом. Більшість митців стали жертвами репресій 1937-1938 років, а українська література втратила свою «рушійну силу» на багато років
