«Суворі ігри»
(Лондон, 1948)
На перші після Другої світової війни Олімпійські Ігри, які відбулися у 1948 році в Лондоні, не були запрошені збірні Німеччини та Японії. Причиною стало розв’язання ними цієї війни. У випадку Німеччини зіграло свою роль і те, що розділена країна на той момент не мала свого представника в МОК.
Чотири роки потому “вигнанці” повернуться і відтоді МОК, здебільшого, дотримуватиметься підходу, який можна охарактеризувати словами “спортсмени за політиків не відповідають”.
А ще та Олімпіада відома під назвою «суворої» - через післявоєнну розруху та брак часу на підготовку її проводили в спартанських умовах. В Лондоні спеціально до Ігор не спорудили жодного нового об'єкта, а, наприклад, боксерський ринг розмістили в басейні, де також змагалися представники водних видів спорту (плавання, водне поло і т.п).
Радянський дебют
(Гельсінкі, 1952)
У 1952 році на Олімпійських Іграх дебютувала збірна СРСР. Відтоді спортивні змагання, зокрема Олімпійські Ігри, стали одним з «полів» Холодної Війни. Чітке розмежування між колишніми союзниками – СРСР та США показує така деталь, як існування окремого олімпійського селища, в якому жили представники країн соцтабору.
Радянська делегація взагалі планувала жити в Ленінграді, а на змагання виїжджати по ночах.
Чесно кажучи, важко було уявити зручніше місце для олімпійського дебюту збірної СРСР, ніж фінська столиця. Адже після Другої світової війни Фінляндія стала на шлях реалізації «лінії Паасіківі - Кекконена», яку згодом назвуть «політикою фінляндизації». Її метою було недопущення радянського вторгнення або комуністичного перевороту.
Фінські уряд та преса не критикували Радянський Союз, а країна свідомо частково позбулася економічної і, значною мірою, політичної незалежності, аби нейтралізувати ризики з боку СРСР.
Водночас, найбільшим економічним партнером Фінляндії був Захід. Але її політика по відношенню до СРСР була значно м’якшою, ніж інших західних країн. Завдяки такій політиці Фінляндія стала для СРСР «вікном на Захід», а Радянський Союз втратив мотивацію до її захоплення. Чому? Відповіддю на це питання є слова Йосипа Сталіна: «Навіщо мені комуністи, коли у мене є Паасіківі?»
І, якщо вже заговорили про СРСР, то варто згадати й про футбольні матчі між збірними СРСР та Югославії, які відбувалися під час конфлікту між країнами. Перша гра завершилася нічиєю 5:5, у другій виграли югослави – 3:1. Після повернення додому на радянських футболістів чекали, так би мовити, «спортивні репресії» - дискваліфікації, позбавлення нагород, а найсильнішу на той момент команду в країні – московський ЦДСА – ліквідували і відродили вже після смерті Сталіна.
Коні не винні
(Мельбурн, 1956)
У 1956 році Олімпійський турнір з кінного спорту пройшов на півроку раніше решти Олімпіади. І відбувався він не в Мельбурні, де проходила «основна частина» Ігор, а в Стокгольмі. Причиною такої ситуації стало тодішнє австралійське законодавство, яке вимагало утримання коней після ввезення до країни в річному карантині.
Коригувати законодавство «під Олімпіаду» австралійці не захотіли. Як наслідок, господар змагань з кінного спорту був обраний окремо. Хоча, законодавчі проблеми не завадили проведенню в Мельбурні змагань із сучасного п’ятиборства, одним з елементів якого є саме кінний спорт. Як то кажуть, коні не винні 🙂. Характеризуючи цю історію, назву новели Михайла Коцюбинського можна сприймати буквально 🙂.
А ще ця Олімпіада відома численними бойкотами. Нідерланди, Іспанія та Швейцарія протестували проти участі збірної СРСР (незадовго до відкриття «основних» змагань Олімпіади Радянський Союз придушив Угорське повстання), Єгипет, Ірак та Ліван проігнорували Ігри через Суецьку кризу, а Китай – через участь Тайваню (під назвою “Формоза”).
Окремо варто згадати збірну Угорщини. Незадовго до відкриття Ігор в країні придушили антикомуністичне повстання. Чимало угорських спортсменів додому не повернулися, ставши емігрантами. А команда виступала під тою «версією» прапора країни, що була позбавлена комуністичної символіки.
Знаменитим став матч турніру з водного поло між збірними Угорщини та СРСР, який відбувся 6 грудня. За рахунку 4:0 на користь угорців в басейні спалахнула бійка між гравцями, в ході якої радянський ватерполіст Валентин Прокопов до крові розбив брову Ервіну Задору. Фото угорського спортсмена, який виходив з води закривавленим, стало одним із символів тієї Олімпіади. Саме через нього матч отримав назву «Кров у басейні», адже, покидаючи басейн, Задор залишав за собою кривавий слід.
Допінг-контроль написаний кров’ю
(Рим, 1960)
Вислів “Правила безпеки написані кров’ю” цілком справедливий і для такого явища Олімпійських Ігор, як допінг-контроль.
Точніше, для його зародження, адже одним з приводів до впровадження допінг-контролю стала загибель під час Олімпійської велогонки датського спортсмена Кнуда Єнсена. Якого посмертно “звинуватили” у вживанні заборонених речовин.
Відродження після війни
(Токіо, 1964)
Кому, зазвичай, довіряють запалити Олімпійський вогонь? Легендарному спортсмену країни-господаря чергової Олімпіади. Або ж тому, на кого покладають великі сподівання.
Дещо іншим шляхом у 1964-му році пішли японці. Вогонь XVIII літніх Олімпійських Ігор запалив 19-річний легкоатлет Йосінорі Сакаї. Який народився 6-го серпня 1945 року неподалік Хіросіми.
Обрання для такої ролі хлопця, народженого в день атомного бомбардування цього міста, символізувало відновлення Японії після Другої світової та її нове “обличчя”, як мирної країни.
На Олімпіадах же Сакаї так ніколи й не позмагався. Найвище досягнення його спортивної кар'єри - золото та срібло Азійських Ігор 1966-го. У 1968-му він завершив спортивну кар'єру та став журналістом. Помер Йосінорі Сакаї 10 вересня 2014 року.
Окрім цього, перед Олімпіадою-64 з Олімпійського руху було виключено Південно-Африканську республіку за проведення політики апартеїду. Відтоді збірну ПАР не запрошували на Ігри аж до 1992 року.
«Не хочемо Олімпіади, хочемо революції!»
(Мехіко, 1968)
1968-ий рік ознаменувався першою спробою “самобойкоту” Олімпіади в країні-організаторі, якою тоді була Мексика. Студентські організації країни влаштували протест проти авторитарної влади під гаслом «Не хочемо Олімпіади, хочемо революції!» 2 жовтня до Мехіко ввели війська, які почали стріляти по демонстрантах. Кілька сотень людей загинули. МОК відмежувався, заявивши, що ці події, які стали відомими, як «Ніч Тлателолько» є «внутрішньою справою Мексики».
На самій же Олімпіаді варто відзначити протест американських легкоатлетів Томмі Сміта та Джона Карлоса. В змаганнях з бігу на 200 метрів Сміт став Олімпійським чемпіоном, а Карлос – бронзовим призером. Стоячи на п’єдесталі пошани, під час виконання гімну США, спортсмени підняли догори стиснуті кулаки в чорних рукавичках. Таким чином вони підтримали боротьбу за громадянські права темношкірих.
Чорний вересень
(Мюнхен, 1972)
Олімпіаду 1972 року в Мюнхені можна назвати найтрагічнішою в історії. А все – через події 5-6 вересня, коли бойовики організації «Чорний вересень» захопили в заручники 11 членів делегації Ізраїлю – 5 спортсменів, 4 тренерів та 2 суддів.
Тренер з боротьби Моше Вайнберг та важкоатлет Йосеф Романо загинули при спробі опору. Інших – важкоатлетів Давіда Бергера та Зеєва Фрідмана, борців Еліезера Халфіна та Марка Славіна, тренерів Аміцура Шапіро, Андре Шпітцера та Кехата Шора, а також суддів Йосефа Гутфройнда та Яакова Шпрінгера - терористи вивезли до аеропорту Фюрстенфельдбрук, а німецька влада стала готувати спецоперацію з їхнього визволення. Однак вона провалилася, а всі заручники загинули. Також загинув німецький поліцейський Антон Флігербауер. Крім цього було вбито п’ятьох терористів.
Вперше в історії Олімпіаду зупинили. Перерва тривала один день, а 6 вересня на стадіоні пройшла панахида за жертвами теракту. У відповідь на події в Мюнхені Ізраїль організував спецоперацію «Гнів Божий» під час якої ізраїльські спецслужби вбили майже всіх, кого вважали причетними до організації теракту.
Можна сказати, що саме після Мюнхена тероризм стали сприймати, як серйозну загрозу – в багатьох країнах були створені спецпідрозділи для боротьби з тероризмом. Велику увагу стали приділяти й охороні спортсменів, оскільки бездарна організація охорони Олімпійського селища стала важливим «помічником» терористів. Адже в атлетів часто навіть не питали пропусків, а деякі просто перелазили через паркан. Саме цим і скористалися бойовики.
Кампанії бойкотів
(Монреаль, 1976, Москва, 1980, Лос-Анджелес, 1984, Сеул, 1988)
З 1976 по 1988 рік Олімпіади пережили справжні масові кампанії бойкотів. У 1976 році Олімпіаду бойкотували практично всі африканські країни. Приводом стала участь Нової Зеландії, адже незадовго до Олімпіади регбійна збірна цієї країни вирушила в турне до Південної Африки. Воно розглядалося учасниками бойкоту, як спроба легітимізації політики апартеїду.
Що ж до тих кампаній, які супроводжували дві наступні Олімпіади, то їх разом з Олімпіадою в Берліні та трагедією в Мюнхені можна сміливо називати першими асоціаціями, які виникають, коли згадуєш про зв’язок спорту та політики. Московську Олімпіаду 1980-го бойкотували країни Західного світу на чолі зі США, Лос-Анджелеську 1984-го – країни «Східного блоку», на чолі з СРСР. Тож склалася унікальна ситуація, коли в деяких видах всі “доступні” найсильніші спортсмени брали участь в Олімпійських Іграх, а в деяких найсильніші були учасниками “альтернативних” змагань (“Дзвін свободи” у 1980-му та “Дружба-84”).
Комуністичні та соціалістичні країни бойкотували й Олімпіаду в Сеулі 1988 року. Однак, цього разу бойкот був менш масштабним, а СРСР та країни ОВД участі в ньому не брали. Ініціатором бойкоту стала КНДР, а приводом – відмова Оргкомітету Ігор провести частину змагань на території Північної Кореї та стан війни між Південною Кореєю та КНДР. Окрім ініціатора, бойкотували Ігри Албанія, Куба, В’єтнам, Нікарагуа, Ефіопія та Сейшельські острови.
Цікаво, що СРСР на той момент, попри “Перебудову”, не мав дипломатичних відносин з Південною Кореєю. Це відобразилося на такій деталі, як філателія: На радянських марках не зазначали місця та країни проведення Олімпіади.
(Заключна частина - про сучасні Олімпіади, починаючи Барселоною-1992 і завершуючи Парижем-2024)
