Карта регіонів Франції, запропоновані проектом реформи Де Голля та відхилені за результатами конституційного референдуму 1969 року.
Мапа красива — на ній, наприклад, вперше за століття офіційно зазвучали назви історичних земель. Бретань, Нормандія, Лотарингія, Прованс, Лангедок та Аквітанія. Але чому ж на неї чекав провал? А от це цікава історія.
1968-го Де Голль не просто відскочив, але зробив це ефектно: той політичний сезон він завершив майже тріумфом — призначені ним позачергові вибори у червні принесли голлістам 73% підтримки і небачену у французькій історії парламентську більшість. За рік президент вирішив закріпити успіх референдумом, який призначив на весну 1969 року.
Сам референдум мав на меті два питання: суттєві зміни в сенаті та адміністративну реформу, що передбачала першу в новій і новітній історії Франції децентралізацію у вигляді створення регіонів та наділення їх хоч обмеженими, та все ж реальними повноваженнями.
Чи міг Де Голль розраховувати на успіх? Цілком. Феноменальна перемога влітку 1968 року давала великі аванси, а всі опитування перед референдумом говорили про більшість симпатиків реформ. Більше того, для президента спроба перетрясти конституцію не була чимось новим — і мова не лише про консенсусну появу П'ятої республіки. 1962-го року він провів реформу, яка дозволила Де Голлю обиратися на пост президента на другий семирічний термін 1965 року прямим голосуванням виборців. Це лише звучить буденно — це були другі загальні президентські вибори у Франції за всю історію. Причому перші і до того єдині виграв 1848-го року Луї-Наполеон Бонапарт.
Тож, Де Голлю мало не забракнути політичного досвіду, чуття та суспільної підтримки. Але цього йому здалося замало і він намагався посилити драматичний накал обіцянкою пов'язати своє політичне майбутнє з результатами і піти у відставку у разі провалу.
У результаті 52,4% тих, хто проголосував, сказали "ні" реформі і Де Голлю. "За" проголосували окраїни (Бретань, Лотарингія з Ельзасом, частково Південь), але основа Метрополії сказала "ні". Причому, є підстави думати, основа не лише географічна.
Можна припустити, що одним з ключових прорахунків Де Голля та його оточення була віра у власну всесильність, у чому свою роль зіграло "диво травня і червня". Це, у свою чергу, дало їм впевненості замахнутися на sancta sanctorum Франції — її централізованість.
Наскільки важлива централізація Франції історично та онтологічно говорити можна довго, але все на поверхні. Франція — перша сучасна централізована держава, вона утворилася на окраїні цивілізованого світу і як будь-який челенджер старт робила ледь не на самому блефі. А далі, в умовах прогресуючого успіху, полірувала наблефоване до блиску такої сліпучості, щоб роздивлятися було просто неможливо.
Інша, вірогідно важливіша причина — у феномені голему бюрократії, системи принципово нової взаємодії, в основі якої лежить інституалізація не лише верховної, але й адміністративної влади, мінімізація людського фактору.
Допускаючи відомі своїми вадами і перевагами аналогії та порівняння, можна сказати, що у Франції було створено першу мислячу машину у вигляді розгалуженої, але принципово керованої з одного пульту системи контакту та впливу у всіх ключових для держави сферах. Сам по собі (над)людський характер цієї машинерії, а також наявність панівного вузла з суперадмінським доступом призвів пізніше до наслідків якщо не очікуваних, то цілком зрозумілих — особливо з наших часів. Але це до слова, зараз я, звісно, не про "повстання машин".
Централізованість та бюрократичність, названі пізніше непростим Аленом Пейрефітом серед обличь "французького зла", можливо, ним і були, але — злом необхідним. Принаймні у цьому були впевнені ключові суб'єкти французької держави незалежно від номеру та типу на її вивісці. Настільки, що попри всі інші успіхи, протекції та заслуги, Де Голль за свій фальстарт отримав такого ляпаса, від якого не відійшов — його не стало через півтора року після проваленого голосування і миттєвої відставки.
Тож, Де Голль не побачив, як республіка зробила все, ним пропоноване, але "як треба" — і "коли треба".
Регіони таки з'явилися — 1982 року зусиллями та іменем тут згаданого Гастона Деффера. Це був так званий 1-й акт децентралізації. 2-й зі змінами до конституції відбувся за Ширака, 3-й — за Олланда, 4-й — за Макрона. З сенатом, до речі, розібралися теж. Але історія децентралізації Франції — це важлива віха, причому не лише в житті країни, але й всієї Європи. І ця історія демонструє капітальний підхід, відповідний масштабу.
Моралі не буде: насправді це історія не про Де Голля. А про централізацію взагалі і Францію зокрема ще варто говорити і говорити.
