Дуель
21 квітня 1967 року у саду приватної вілли у Неї-сюр-Сен біля Парижа відбулася остання в Європі та світі дуель. Двобій відбувся на шпагах і його було проведено за всіма дуельними правилами та у відповідності до спеціального кодексу графа Верже. Учасниками дуелі стали двоє політиків — депутат-голліст Рене Ріб'єр та впливовий соціаліст Гастон Деффер.
Причиною дуелі стала образа, нанесена у стінах Національних зборів — Деффер кинув Ріб'єру фразу, за яку не захотів вибачатися пізніше: "Taisez-vous, abruti!" — "Замовкни, дурню!" Не дивлячись на те, що Ріб'єр днями мав одружитися, він вирішив за небхідне ризикнути життям (чи принйамні здоров'ям) заради честі і викликав на дуель свого кривдника — просто за день до весілля.
Двобій тривав недовго — після кількох хвилин фехтування та двох нанесених Ріб'єру ран (обидві у плече, хоч Деффер і погрожував позбавити суперника радощів майбутнього подружнього життя) дуель було припинено і соціаліста було визнано переможцем. Коротке відео, відзняте всюдисущими журналістами Жана Пруво, можна подивитися і зараз:
Історія про останню дуель — насправді лише привід, аби накидати загальними мазками характерний портрет одного з його учасників.
Король Марселя
Гастон Деффер — не просто соціаліст, він одночасно був одним із босів партії і, що навіть важливіше, фактичним регіональним бароном — володарем Марселю, мером якого був з 1953 і аж до своєї смерті 1986-го року (6 виграних виборів підряд!). Деффер заслужено носив прізвисько "Король Канеб'єру" — "Король Хрещатика" чи, що точніше, "Король Дерибасівської" на наші гроші: владу у місті мав ледь не абсолютну. Вона підтримувалася не лише партійними рейтингами соціалістів, його безсумнівним особистим авторитетом, але й, як це часто-густо водиться, міцними зв'язками із кримінальним світом. Численні журналістські розслідування вказували на тісні контакти з корсиканською мафією, хоч усе місто і без преси прекрасно знало про "дружбу" мера з острівним кланом Геріні. Тим більше, враховуючи вагу Марсельского порту для контрабанди.
Економічне життя залишало бажати кращого і спадок Деффера досі залишається предметом дискусій: за його мерства держава відібрала у Марселя Марсель — морський порт було передано до державної компанії і виведено з-під контролю міської влади. Ну, і як соціаліст у дусі часу активно займався соціальною забудовою — спальники Марселю зажили собі сумної слави найгустозаселеніших житлових комплексів країни.
Враховуючи вагу Деффера в партії, недивно, що він двічі збирався на президентські перегони — одного разу на нього чекало фіаско (найгірший результат кандидата-соціаліста належить саме йому), а іншого — невдача на ранній стадії, коли він програв номінацію від партії соціалістів Франсуа Міттерану.
Здавалось би, нічого незвичайного — досить типовий портрет євросоціаліста і червоного "феодала" з кримінальними нотками Середземномор'я. Але є деталі, без яких портрет не був би повним. Портрет не Деффера навіть особисто, а французького соціаліста взагалі.
Деталь №1. Антикомуніст
Гастон Деффер народився у заможній родині, отримав юридичну освіту, але це не завадило, а може й допомогло стати йому войовничим соціалістом. Що характерно, сталося це у 30-і роки, в часи "Народного фронту" — першої спроби блоку між соціалістами та комуністами Франції. А ось і деталь — Деффер все життя у соціалістичній партії тримався антикомуністичного крила.
Ця категорична неприязнь до комуністів дорого обходилася для нього як на локальному, так і на національному рівнях. У першому випадку Деффер як мер був змушений конфліктувати з громадами марсельської агломерації, вщент комуністичними. У другому — це коштувало йому кандадитування на пост президента: згаданий Міттеран обійшов всесильного мера Марселя саме завдяки обіцянкам широкої лівої коаліції, з компартією зокрема. Деффер же протягом своєї післявоєнної політичної кар'єри одночасно зневажав голлістів і виступав за союз соціалістів з правими (за винятком, звісно, прибічників Де Голля). Але омріяна ним коаліція з французькими християнськими демократами так і не склалася. Хоч і сама по собі ця ідея залишається поживною для сучасних міркувань про європейське політичне поле та кордони, які його ділять.
Деталь №2. Ветеран Опору
Під час Другої Світової Деффер був активним учасником Опору — ну, наскільки можливою була активність у французьких умовах (тобто переважно збір даних і передавання по радіо до Лондону, а не всі ці кінематографічні пригоді відважних партизанів-макі). Характерним є те, що антиголлізм Деффера почався саме тоді і саме в організованому Спротиві — попри роль Де Голля, як реальну, так і залишену в історії. Гастон був членом організації з прекрасною для своїх назвою "Мережа Брута", куди входили лише соціалісти, що дистанціювалися від інших учасників руху опору — і в першу чергу від його лідера. Саме як представник "Брутівців" Деффер вперше і недовго очолив Марсель відразу після звільнення міста у 1944-45 роках.
Деталь №3. Ключовий міністр
Попри невдачі у президентських прагнення, Деффер все ж виходив на національний рівень — на посади в уряді. Що характерно — завжди поєднуючи її з марсельським мерством. І якщо перші його ролі у міністерстві інформації чи торговельного флоту там були скоріше випадкові і були частиною атмосфери керованого хаосу Четвертої республіки, то наступні його два потрапляння до кабінету міністрів знаменувалися епохальними реформами. Саме Деффер на чолі міністерства заморських територій був відповідальним за план порятунку імперії: він розробив і втілив т.зв. "Рамковий закон" (заслужено названий його іменем) по перетворенню колоній на "членів Французької спільноти". Американська безкопромісність не дала цим планам [*] реалізуватися, але важливим стало те, що деколонізація Французької імперії хоч і відбулася, та все ж з урахуванням умов Парижа.
Вдруге Деффер став міністром уже у 80-і, за президентства свого нещодавнього внутрішньопартійного конкурента Міттерана та його ж особистої пропозиції. Він тримав портфелі міністрів внутрішніх справ та планування, де провів наймасштабнішу в історії Франції реформу з децентралізації. Тут необхідно зазначити: варто пам’ятати фанатичну централізованість Франції та важливість єдиної вертикалі влади для цієї країни від першої справжньої держави, аби зрозуміти, якого рівня справу довірили нашому герою і який він справді мав масштаб. До теми французької децентралізації та, зокрема, її голлістського фальстарту ще повернуся окремо.
Деталь №4. Дружина
Не скидаймо з рахунків особисте життя політиків. Деффер одружився пізно — навіть пізніше свого візаві на згаданій дуелі Ріб'єра. 1973-го року він побрався з Едмондою Шарль-Ру, жінкою, масштаб якої заслуговує кількох слів — і вони додадуть масштабу її чоловіку також.
Онука мільйонера і першого президента Компанії Суецького каналу, донька дипломата і останнього президента Компанії Суецького каналу. Доброволець Другої Світової — медсестра у діючій армії та зв'язкова у русі Опору, героїня з бойовими нагородами — отримала Воєнний хрест і Орден Почесного легіону. Після війни — журналістика: France-Soir (оновлена версія проклятої Paris-Soir згаданого тут Жана Пруво, потім — у першій редакції журналу Elle, а згодом — у паризькому Vogue, де вона стала головним редактором і провела революцію: змінила його і створила відомий навіть за межами світу моди бренд-феномен.
Подруга і покровителька усіх сучасних їй митців (письменники, художники, фотографи, модельєри), 1966 року пішла зі скандалом зі свого журналу. Окремо треба зацінити причину — через її конфлікт з видавцем, який не захотів поставити вперше в історії на обкладинку глянцю чорношкіру модель. Того ж року отримала Гонкурівську премію (це Франція, тоже премія — не абищо, це не лише найвища відзнака за творчість, але й знак) — значить, усе правильно зробила з Vogue. Далі були ще книги (наприклад, найвідоміша біографія Коко Шанель), членство у Гонкурівській академії і керування нею понад 10 років. Едмонда — втілення французької аристократії, якою вона стала у ХХ (і ХХІ?) столітті. І дружина соціаліста, звісно ж.
Як історія про дуель була приводом згадати Деффера, так і деталі його життя — лише привід для зацікавленого погляду на європейську політику. Усе, що необхідно знати про неї зараз можна прочитати в журналі “12 зірок”, але багато найцікавіших її місць ховаються за одноманітними ширмами партійних проектів. Будьмо більш уважним до імен і подій, навіть якщо вони і не фігурують у шкільних підручниках. І тим більше, якщо не фігурують.
[*] Єдина примітка — посилання на французькі плани щодо колоній, згадані у 6-й примітці другої серії про Індію.
