“Привіт друзі, давно мене тут не було, але я повернувся, тож я хочу представити вам щось типу оповідання в жанрі дарк-фентезі, чекаю на ваші відгуки“
Запис 1
Ну що ж, я все ж таки почав вести особистий щоденник. Оскільки друзів у мене немає, то всі свої переживання і почуття я буду викладати на папері. Мене звати Араман, мені 18 років, я живу в маленькому, але гарному містечку. Мій батько – торговець тканинами, а мати – куртизанка. Як можна здогадатися, ми не найшанованіша сім'я. Друзів у мене немає. Не тому, що я так вирішив. Просто так сталося, що ніхто не хоче спілкуватися з сином торговця тканинами і куртизанки. Люди дивляться на мене зі зневагою, ніби я – пляма на їхньому ідеальному суспільстві. Але нічого, я вже звик до цих поглядів. Звик до самотності. Ну, мабуть, поки досить.
Запис 2
Сьогодні, допомагаючи батькові на ринку, я побачив її. О, ця дівчина колись була моєю близькою подругою.
Її звати Маріка, але я називав її просто Марі. Ми познайомилися ще в дитинстві. Пам’ятаю, як зараз: це був фестиваль на честь бога родючості. Нам було по 11. Вона була дуже милою і красивою дівчинкою, ще й з дуже заможної сім'ї. Її батько був головою місцевої гільдії торговців.
У день нашого знайомства я прогулювався ярмарком, який відбувався на центральній площі нашого містечка. Ярмарок виблискував фарбами: гірлянди зі свіжих квітів звисали з кожного прилавка, запахи свіжого хліба і м’яса змішувалися в повітрі, а звідусіль лунали веселі мелодії мандрівних музикантів. На честь бога родючості палали зелені багаття – символ нового життя і достатку.
Проходячи повз один провулок, я почув, як хтось плаче. Зайшовши туди, я побачив Марі. Вона сиділа, спершись спиною на холодну кам’яну стіну будинку.
– Чому ти плачеш? – запитав я, обережно підійшовши до неї.
Вона подивилася на мене очима, повними сліз, і тихо промовила:
– Вони... вони викинули мою іграшку.
Ледь вона закінчила говорити, як одразу знову почала ридати.
– Не плач, хочеш, я поверну тобі твою іграшку? Куди вони її викинули?
– А ти справді можеш її повернути? – сказала вона, піднявши на мене свої очі кольору літнього неба. – Вони закинули її за той паркан.
Вона вказала на кам’яний паркан, за яким стояв давно занедбаний великий особняк.
Коли вона підняла на мене очі, я відчув, як всередині щось перевернулося. Вона була такою... беззахисною. А я завжди хотів бути потрібним хоч комусь.
Я усміхнувся і кивнув їй у відповідь. Залізши на паркан, я сплигнув у двір. Лише ступивши на територію двору, я відчув неприємний, навіть могильний холод.
P.S. : Це була лише частина мого “торіння”, інші буду викладати по мірі написання, але якщо вам це буде цікаво, тож дайте у коментарях знати чи потрібно продовжувати, якщо є можливість та бажання можете підтримати мене за посиланям у профілі, дякую за увагу чекаю ваші думки та відгуки у коментарях.
