*Розділ 1: Сон під час бурі*
Гроза розривала нічний Харків. Лив дощ, вітер свистів у провулках, а блискавки раз за разом розрізали небо. У маленькій квартирі на околиці міста Богдан метався у ліжку. Йому снився дивний, моторошний сон.
Він стояв посеред непроглядної темряви. Жодного звуку, жодного подиху вітру, лише нескінченна чорна безодня. Його ноги не торкалися землі, а простір навколо здавався неживим, мовби він опинився у пустці, де час і світло не мають влади.
Попереду щось ворушилося. Спершу це було лише відчуття, тінь на межі зору, але потім силует почав вимальовуватися. Високий, могутній, він ніби складався з темряви, яка рухалася, наче дим. Дві криваво-червоні плями з’явилися там, де мали б бути очі.
— *Сину…*
Голос не був людським. Він лунав звідусіль, вібрував усередині черепа, змушував кров у жилах стигнути. Богдан не міг поворухнутися, не міг навіть дихати.
— *Ти не можеш відвернутися від своєї суті. Вона завжди буде з тобою…*
Темрява навколо заворушилася, потекла до нього, мов густа рідина. Він відчув, як вона торкається його шкіри — холодна, липка, вона проникала під шкіру, у легені, у саме серце. Богдан хотів закричати. І прокинувся.
Його серце шалено калатало, сорочка прилипла до тіла від поту. За вікном виблискувала блискавка, а дощ заливав скло. Він кілька секунд намагався зосередитися, але ті слова все ще відлунювали у голові.
*Сину… Ти не можеш відвернутися від своєї суті…*
Богдан сів на ліжку й провів долонями по обличчю. Це був просто сон. Дурний, клятий сон.
Він підвівся і, не вмикаючи світла, відкрив двері на балкон. Холодний вітер ударив у лице, змішуючи запах мокрого асфальту з чимось металевим — чи то зливові труби смерділи, чи щось інше. Богдан дістав з кишені пом’яту пачку сигарет, клацнув запальничкою і жадібно затягнувся.
Нікотин не допомагав заспокоїтись, але хоча б займав рот і руки.
Він стояв, спершись на поручень, і дивився на нічне місто. Десь у дворі голосно загавкала собака, а на сусідньому балконі хтось теж палив, його силует ледве виднівся у темряві. Богдан зосередився на вогнику чужої цигарки, ніби це могло відволікти його від тяжкості в грудях.
Він втупився в своє відображення у віконному склі. Очі. Вони здавалися трохи темнішими, ніж зазвичай. Грім загуркотів так сильно, що вікна затремтіли. А тінь у відображенні, на мить відставши від його руху, посміхнулася.
---
#### **Розділ 2: Повідомлення**
Ранок зустрів Богдана кавою та дзвінком Антона.
— Бодя, ти в каналі новини бачив?
— Ще ні, — пробурчав він, потягуючись. — Що там?
— Краще глянь.
Богдан відкрив телефон і зайшов у міський Telegram-канал. Верхній пост:
**"У Лісопарку знайдено тіло. Поліція поки не коментує. Очевидці повідомляють, що труп виглядає… дивно."**
Фото було нечітким, але навіть так можна було зрозуміти — це не схоже на звичайне вбивство.
Телефон задзвонив знову.
— Виклик, — коротко сказав Антон. — Довбані блогери завжди перші про все дізнаються.
---
#### **Розділ 3: Виклик на місце злочину**
— Ну й чортівня… — пробурмотів Антон, коли вони вийшли з машини.
Поліцейські вже працювали: двоє обгороджували територію стрічкою, ще один фотографував тіло. Поруч стояла судмедексперт у рукавичках, закочуючи рукави спецодягу.
Богдан кинув погляд на темну пляму на землі. Кров, змішана з вологою землею, вбиралася в траву. Але щось було не так.
— Чому вона така чорна? — пробурмотів він, нахилившись ближче.
— Висохла, мабуть, — кинув один із копів. — Це ще вночі все сталося.
Богдан присів, щоб краще роздивитися. Ні. Це не просто висохла кров. Вона виглядала так, ніби згустилася ще до того, як вийшла з тіла.
— Що скажеш, док? — Антон звернувся до судмедексперта.
— Очі, — тихо відповіла Олена, навіть не піднімаючи погляду.
Богдан повільно звів голову.
Він знав її вже більше року. Спершу вона здавалася холодною, зосередженою тільки на роботі, але з часом між ними з’явилася якась дивна напруга. Неофіційні посиденьки після зміни, рідкісні, але уважні погляди, майже випадкові дотики. І одного разу — ніч, після якої вони обидва зробили вигляд, що нічого не сталося.
— Що з очима? — спитав Антон, ніби не помічаючи напруги між ними.
Олена підняла погляд на Богдана, і йому здалося, що її темні очі заглибилися в нього сильніше, ніж потрібно.
— Вони… чорні, — сказала вона, ніби сама не вірячи власним словам. — Повністю. Ніякої райдужки, ніякого білка. Просто… темрява.
Богдан підійшов ближче, силкуючись не дивитися Олені прямо в очі.
І справді.
Очі мертвого чоловіка були заповнені густою чорнотою, наче всередині них застигла рідка смола.
— Це не нормально, — додала вона.
— Та тут взагалі нема нічого нормального, — пробурчав Антон.
Богдан відчув, як всередині щось стислося. Темрява в очах мертвого чоловіка здавалася знайомою.
Йому знову почулося те саме шепотіння.
**"Ти—наш."**
Він похитнувся.
Олена різко вхопила його за руку.
— Тобі зле?
Її пальці стисли його зап’ястя трохи сильніше, ніж слід було б для звичайної турботи.
— Все нормально, — швидко відповів Богдан, вириваючи руку.
Олена на мить затримала погляд, ніби хотіла щось сказати, але зрештою промовчала.
— Якщо це не маніяк, то хто? — пробурмотів Антон, клацаючи ручкою.
Богдан дивився на чорні очі мерця, відчуваючи, як щось темне і хижо-знайоме починає прокидатися всередині нього.
— Хороше питання, — тихо сказав він.
### **Розділ 4: Ознаки нечистого**
— Це точно не маніяк, — сказала Олена, випростуючись. — Маніяки не залишають після себе таке.
Вона жестом вказала на руки мертвого. Богдан уважніше придивився — пальці загнуті в неприродній спосіб, нігті обломані, ніби він намагався щось роздряпати. Але найстрашніше — довгі рвані рани на шиї, що йшли півколом, як сліди від пазурів.
— Він себе так подряпав? — запитав Антон.
— Або хтось допоміг, — відповіла Олена.
Богдан знову глянув на мертве обличчя. Чорні очі здавалися дірами в пустоту, а рот застиг у гримасі жаху.
— Треба чекати результатів експертизи, — пробурмотіла вона, дістаючи телефон, щоб зробити ще кілька фото.
Богдану хотілося відійти від тіла. Це був не просто труп — від нього віяло чимось… неправильним. Він не міг пояснити, але інтуїція кричала: **"Тікай."**
Але він не міг.
Натомість зробив крок вперед і знову нахилився до мерця.
— Ти чого? — Антон кинув на нього підозрілий погляд.
Богдан не звернув уваги. Щось підказувало йому, що є ще одна деталь, якої вони не помітили.
Його пальці доторкнулися до коміра куртки покійного.
І тоді він відчув це.
Холод.
Не такий, як від осіннього повітря чи мертвої плоті. Це був інший холод — глибший, пронизливий, який тягнув за собою відчуття бездонної порожнечі.
На мить перед очима знову промайнув той самий силует із його сну.
Темні руїни. Попіл, що кружляє у повітрі. І голос, що нашіптує щось нерозбірливе.
Богдан різко випростався, наче обпікся.
— Що? — Антон помітив його реакцію.
— Нічого, — швидко відповів Богдан.
Але Олена дивилася на нього надто уважно.
— Ти зблід, — тихо сказала вона.
— Це просто… дивно.
Вона продовжувала дивитися, а потім раптом заговорила:
— Я відправлю зразки крові на аналіз. І тканини теж. Можливо, щось знайду.
— Добре, — сказав Богдан, намагаючись позбутися відчуття, що щось пішло не так.
Йому здалося, що чорні очі мерця дивляться прямо на нього.
І він почув це знову.
**"Ти—наш."**
Його серце глухо вдарилося об ребра.
Він глибоко вдихнув і відступив від трупа, намагаючись приховати тремтіння в руках.
Щось відбувається. І це щось вже почало його переслідувати.
— Гаразд, закінчуємо тут, — сказав Антон, переводячи погляд із трупа на Богдана. — Пора їхати в управління.
Богдан кивнув, але в голові все ще крутився голос, що шепотів у темряві. Він останній раз глянув на мертвого, ніби намагаючись щось зрозуміти, а потім повернувся до Олени.
— Скажи, коли будуть результати, — промовив він.
— Звісно, — відповіла вона, ковзнувши по ньому уважним поглядом.
Підійшовши до своєї машини вони закурили
— Щось тебе реально вибило з колії, — порушив тишу Антон.
Богдан втягнув дим, дивлячись на холодне осіннє небо.
— Просто… Від цього трупа віяло чимось… неправильним.
Антон скептично гмикнув.
— Може, ти просто втомився?
— Може, — погодився Богдан, але знав, що справа не у втомі.
Щось було не так.
І це щось уже простягало до нього руки.
---
Уже в управлінні, коли Богдан з Антоном гортали свіжі зведення, на телефон прийшло повідомлення.
Спочатку він не надав значення, думаючи, що це якась чергова дурниця з новинного каналу. Але коли його очі зачепилися за текст, серце пропустило удар.
**"Ще один. Ідентичні сліди. Центр, підвал покинутого будинку."**
Богдан підняв погляд на Антона, який читав те саме.
— Чорт.
— Це вже серйозно, — пробурмотів Богдан, відчуваючи, як щось холодне прокидається всередині нього.
Антон уже підхоплювався:
— Їдемо.
Але Богдан все ще дивився на екран телефону.
Його пальці мимоволі стиснулися навколо пристрою.
Він знав, що на них чекає.
Темрява.
І вона чекала саме його.
— Їдемо, — повторив Антон, вже натискаючи на брелок, щоб відчинити машину.
Богдан кивнув, прибираючи телефон у кишеню. Усередині наростало якесь дивне передчуття — знайоме, але водночас незрозуміле. Як хвиля холоду, що наповнювала груди зсередини.
По дорозі вони мовчали. Вулиці Харкова мерехтіли вогнями, перехожі поспішали у своїх справах, не здогадуючись, що десь у місті знову сталося щось жахливе.
— Як думаєш, що це за хрінь? — порушив тишу Антон.
— Як мінімум, щось дуже дивне, — відповів Богдан, не відводячи погляду від дороги.
— Серйозно? Дивне? — Антон пирхнув. — Це вже другий труп із такими ж слідами. Якщо це маніяк, то він якийсь довбаний фанатик.
— А якщо не маніяк?
Антон скосив на нього погляд.
— Ти знову за своїм?
— Просто кажу, що варіанти є різні.
— Ну, тоді сподівайся, що це просто якийсь псих. Бо якщо справа у чомусь… незрозумілому, то я звалю нахрін з цього відділку.
Богдан не відповів.
Бо в глибині душі він вже знав: це не просто псих.
---
Машина зупинилася біля покинутого будинку.
Навколо ні душі. Лише тьмяне вуличне світло та пориви вітру, що ганяли сміття уздовж тротуару.
— Приємне місце, — буркнув Антон, виходячи з авто.
Богдан поглянув на будівлю. Облуплені стіни, вибиті шибки, крізь які зазирав місяць. Усередині було темно, як у могилі.
Вони підійшли до входу. Двері були відчинені, і зсередини тягло сирістю та гниллю.
— Сука, як я ненавиджу такі місця, — пробурчав Антон, витягуючи ліхтарик.
Богдан не став говорити, що йому теж не по собі.
Вони увійшли.
Під ногами хруснули уламки скла. Десь у глибині коридору завив вітер, іржаві труби скрипіли, ніби шепотіли щось нечутне.
І тоді вони побачили його.
Тіло.
Таке ж, як попереднє.
Розкинуті руки. Вирячені, чорні від згустків крові очі. Глибокі рвані подряпини на шиї, ніби хтось вгризався у нього пазурами.
— Йо… — видихнув Антон.
Богдан стояв, відчуваючи, як холод усередині нього стає сильнішим.
**Ти наш.**
Голос пролунав просто у нього в голові.
Богдан стиснув зуби, намагаючись не зірватися.
Він відчував, що щось стоїть у темряві за їхніми спинами.
І це щось дивиться прямо на нього.
Богдан видихнув, намагаючись заспокоїтися, але холод всередині не зникав. Він відчував, як щось невидиме ворушиться у темряві, спостерігаючи за ними.
Антон, нічого не підозрюючи, підсвічував тіло ліхтариком.
— Така ж картина… Ті ж сліди, — пробурчав він, присідаючи ближче. — Херня якась.
Богдан стояв непорушно.
**Ти наш.**
Голос у голові звучав глибше, владніше.
Його пальці самі потягнулися до кобури.
— Ти чого? — здивувався Антон, помітивши цей рух.
— Здається, тут хтось є, — відповів Богдан, не зводячи очей із темного кутка кімнати.
Антон зітхнув:
— Та ну нахер, Бодя, не починай…
— Заткнись, — різко перебив його Богдан.
Антон замовк. Він рідко бачив його таким — напруженим, майже лютим.
Богдан повільно зробив крок уперед.
Тиша.
Але він знав, що щось тут є.
І тоді він побачив це.
У темряві блиснули два ока.
Жовті. Нелюдські.
І в той самий момент істота кинулася на них.
Богдан встиг вихопити пістолет і вистрілити. У напівтемряві блиснув спалах, але куля пройшла крізь порожнечу.
— Що за херня?! — крикнув Антон, падаючи назад.
І тоді воно вдарило.
Темна тінь збила Богдана з ніг, він відчув жахливий сморід гнилого м’яса, холодні, майже кістляві пальці ковзнули по його горлу.
**Віддай себе…**
Голос різав мозок, ніби розпечене лезо.
Богдан вирвався, перекотився, піднімаючись на одне коліно. Істота завмерла за кілька метрів від нього, її вигнута спина тремтіла, ніби вона чекала.
Антон, не роздумуючи, вихопив табельний і відкрив вогонь.
І тоді воно зникло, ніби розчинилося у повітрі.
Настала мертва тиша.
Антон важко дихав, тримаючи пістолет у напружених пальцях.
— Бля… — тільки й зміг видихнути він.
Богдан встав. Холод всередині наростав.
Його серце калатало, але не від страху.
Від злості.
Він більше не хотів тікати.
Він хотів зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається.
І він знав, що це лише початок.
Повітря у приміщенні було густе, немов застигла, липка маса. Богдан відчував його тиском на груди, відчував, як холодний піт збігає вздовж хребта.
— Що це було? — прохрипів Антон, важко дихаючи.
— Ти сам бачив, — відповів Богдан, намагаючись стабілізувати дихання.
Антон переводив погляд то на нього, то на порожнечу, куди вони стріляли. Там нікого не було. Лише сутінки, пронизані відблисками ліхтариків, і труп, що застиг у неприродній позі.
Богдан підійшов до мертвого, повільно присівши.
Щось у ньому було неправильне.
Його очі…
Занадто чорні. Неначе не просто згаслі — неначе в них забрали все живе, а те, що залишилося, стало лише порожньою оболонкою.
Він простягнув руку, щоб торкнутися холодної шкіри, але ледь пальці доторкнулися до трупа, як у голові пролунав удар.
***Ти належиш нам.***
Гострий біль прошив череп, ніби щось із темряви встромило в нього кігті.
Перед очима попливли видіння.
***Вогонь. Крики. Чорні постаті, що повзуть крізь дим.***
***Істота, що стоїть серед руїн, темна, висока. Її обличчя немає, лише порожнеча, що вдивляється прямо в нього.***
***— Прокинься.***
Різкий поштовх.
Богдан скрикнув і відкотився назад.
— Бодя! — голос Антона був сповнений тривоги. — Ти що, бляха, твориш?!
Богдан важко дихав, опершись руками об підлогу. Голова гуділа, ніби хтось розбив у ній дзвін.
— Я… — він проковтнув клубок у горлі.
Він бачив це тіло. Він бачив його смерть.
Але як?
Він підняв очі.
І тоді зрозумів.
Труп посміхався.
***Мрець не може посміхатися.***
Але цей… посміхався.
Нечисть.
Богдан відчув, як щось темне, щось хворобливе повзе йому під шкіру, стискаючи нутрощі крижаними пальцями.
Цей труп був мертвим.
Але в ньому ще залишалося щось живе.
— Валимо нахер звідси, — прошепотів він.
— Я тільки за, — підтримав Антон, уже піднімаючись на ноги.
І тоді почулося тихе, ледве вловиме ***дихання.***
Воно долинало прямо з роздертого горла мерця.
Воно чуло їх.
Воно чекало.
І Богдан знав: якщо вони зараз не підуть…
То вже не зможуть піти взагалі.
P.S. : Чекаю від вас відгуків, якшо вам сподобалось дайте щнати в коментарях :)
