Попередні уроки наступальних операцій України у 2022-2023 роках

Автори: доктор Джек Вотлінг, Олександр Данилюк та Нік Рейнольдс

Оригінальний звіт був опублікований 18 липня 2024 року

Про авторів:

Доктор Джек Вотлінг - старший науковий співробітник з питань наземної війни в RUSI. Він тісно співпрацює з британською армією над розробкою концепцій операцій та оцінкою майбутньої оперативної обстановки, а також проводить оперативний аналіз сучасних конфліктів. Докторська дисертація Джека досліджувала еволюцію політичної реакції Великої Британії на громадянську війну на початку 20-го століття. Він багато працював в Україні, Іраку, Ємені, Малі, Руанді та інших країнах. Джек є міжнародним науковим співробітником Центру Вільсона у Вашингтоні, округ Колумбія.

Олександр Данилюк багато років тісно співпрацював з українськими урядовими структурами у сфері оборони, безпеки та розвідки. У 2014 році він був головним радником Міністра оборони України. Згодом був спеціальним радником Голови Служби зовнішньої розвідки України, помічником Головнокомандувача Збройних Сил України, а також протягом багатьох років входив до складу парламентської робочої групи з питань протидії гібридним загрозам. Протягом останніх кілька років є координатором платформи Україна-НАТО з питань раннього виявлення та протидії гібридним загрозам. Основна сфера його практичної та наукової експертизи - російська багатовимірна війна, активні заходи та підривна діяльність російських та радянських спецслужб, а також загальнодержавні та загальносуспільні підходи до протидії російській гібридній агресії.

Нік Рейнольдс - науковий співробітник з питань сухопутної війни в RUSI. Його наукові інтереси включають сухопутні війська, військові ігри та моделювання. До приходу в RUSI він працював у компанії Constellis. Здобув ступінь бакалавра з військових досліджень та магістра з конфліктів, безпеки та розвитку в Королівському коледжі Лондона (King’s College London - KCL). Під час навчання в KCL він був керівником операцій кризової команди KCL, яка організовує масштабні заходи з моделювання кризових ситуацій.

Резюме

Мета цього звіту - дослідити причини провалу українського наступу у 2023 році, щоб уникнути повторення подібних помилок у майбутньому та надати інформацію для відновлення наступальної бойової потужності збройних сил НАТО.

Початкова концепція операцій для українського наступу була обґрунтованою. Вона вимагала від 12 бронетанкових і механізованих бригад досягти прориву на 30-кілометровому фронті, ізоляції Токмака протягом семи днів, а потім прориву на південь у напрямку Мелітополя. Темп повинен був не дозволити росії задіяти більшість своїх сил, щоб атакуючій силі потрібно було подолати лише шість полків в обороні.

Ця концепція операції не була реалізована. Причиною цього стали оперативні помилки, допущені як Україною, так і її міжнародними партнерами. Міжнародні партнери України пропустили два критичних моменти прийняття рішень перед початком наступу. По-перше, в той час як росія почала переходити на воєнну економіку з травня 2022 року і розпочала мобілізацію військ з осені, міжнародні партнери України не зробили значних кроків для подолання своїх промислових обмежень. Як наслідок, хоча багато країн надали Україні значну частку своїх національних запасів, це не склало достатнього обсягу обладнання для забезпечення доктринального мінімуму критично важливих засобів, необхідних для реалізації концепції операції.

Другий момент, який був пропущений, - коли це обладнання повинно було прибути в Україну. Міжнародні партнери України втратили чотири місяці на прийняття рішення про дії, тому до початку наступу в Україну прибула лише частина обіцяної техніки, а українські бригади не мали достатньо часу для тренувань на тій техніці, що прибула. Таким чином, на початку наступу бригади були недостатньо підготовленими, що пояснює значну частину тактичних помилок, допущених під час проведення операції.

Україна також припустилася низки помилок. По-перше, для утримання лінії зіткнення і подальшого проведення операцій зі сковування під час наступу були задіяні досвідчені війська, тоді як основні сили були здебільшого нещодавно мобілізовані. Це призвело до того, що передові підрозділи не мали достатнього бойового досвіду, що спричинило тактичні помилки під час проведення операції. По-друге, українські планувальники посилили нестачу належним чином оснащених сил, розподіливши війська по декількох напрямках, які потім були додатково забезпечені боєприпасами і засобами за рахунок основних зусиль. Поєднання цих двох помилок обмежило здатність військ діяти в потрібному темпі і підтримувати його.

Найсерйознішою помилкою, якої припустилася Україна в плануванні, схоже, була основа, на якій було визначено, що головні зусилля можуть бути успішними за цих обставин. Замість того, щоб використовувати темп і концентрацію для розгрому шести російських полків, існувала надія, що ударні дії призведуть до розгрому російських військ, як це сталося під Харковом у 2022 році. Не було проведено достатнього планування, щоб оцінити, як можна досягти критичних умов для такого падіння бойового духу, тому це виявилося надто оптимістичним припущенням. В результаті початкові атаки зазнали невдачі, і темп було втрачено, що дозволило росії вести бій усім угруповуванням, що налічувало 105 000 військовослужбовців, яке вона мала в цільовому секторі.

Урок як для України, так і для її міжнародних партнерів полягає в тому, що заходи забезпечення оперативної безпеки були недостатніми, і росія точно знала, де і коли відбудеться наступ. Ця проблема загострювалася тим, що, через наявність лише кількох бригад, належним чином оснащених для наступальних операцій, росія мала відстежувати лише невелику кількість підрозділів, щоб визначити наміри України. З огляду на те, що цей брак оперативної безпеки частково був наслідком багатонаціонального процесу організації наступу, НАТО має ретельно вивчити цей випадок, який спирається на подібні процеси.

У цій статті викладено багато тактичних уроків. Деякі з них, однак, викликають питання щодо необхідної адаптації до домінуючої доктрини. По-перше, необхідно мати ефективні сили і засоби контррозвідки, щоб зменшити тривале спостереження противника за планованими напрямками наступу. Нездатність прикрити напрямки наступу від ворожих засобів розвідки створює ризик постійного впливу високоточних вогневих засобів, що призводить до неприйнятного рівня втрат техніки.

По-друге, це потреба в електронному захисті і відповідна вимога до електромагнітного командування і управління. Фратріцид в електромагнітному спектрі (ЕМС) є головною проблемою для управління великомасштабними операціями в сучасних умовах. Враховуючи щільність систем, залежних від ЕМС, і активну боротьбу за використання спектра, не є життєздатним просто деконфліктувати частоти на рівні дивізій.

Під час наступу також стало очевидно, що хоча програмно-визначені системи були критично важливими для конкурентоспроможності військ, вони також були вразливими до цілеспрямованих радіоелектронних перешкод. Особливо це стосувалось високоточних ударних засобів. З часом ворог розробив жорсткі протидії низці українських засобів, включаючи «Екскалібур» та GMLRS. Тому очевидно, що збереження технологічної переваги вимагає здатності швидкого оновлення систем в польових умовах.

Поєднання постійного спостереження за противником і вогневого ураження з великої відстані означало, що як тільки війська переходили до наступальних операцій, їхні наземні лінії зв'язку ставали передбачуваними і цілеспрямованими, що призводило до різкого зниження темпів просування. Там, де операції вимагали подолання перешкод, проблема забезпечення ставала непереборною. Питання про те, як можна забезпечити надійний захист точок подолання для підтримки сил, які перетинають багнисті ділянки з перешкодами, має стати критично важливою сферою зосередження сил і засобів для збройних сил НАТО.

Нарешті, щільність високоточних ударів, навіть на рівні тактичних ешелонів, зробила надзвичайно вразливими високоцінні засоби забезпечення, такі як наступальні машини забезпечення прориву [та подолання перешкод]. Без таких засобів немає мобільності, а отже, і можливостей для маневру. Тому збройні сили НАТО повинні ретельно вивчити, як можна збільшити щільність допоміжних засобів, не перевантажуючи сили, або як допоміжні засоби можуть посилити інші платформи, наприклад, покращити органічну мобільність підрозділів. Залежність від невеликих парків спеціалізованих засобів забезпечення стає все більш нежиттєздатною, коли противник може розпізнавати і вражати конкретні цілі в межах формації і буде робити це по всій глибині операції.

Для України час, необхідний для відновлення наступальної бойової потужності, означає, що відновлення наступальних операцій в осяжному майбутньому не є життєздатним. З огляду на це, зараз Україна повинна змінити пріоритети, щоб завдати якомога більшої шкоди збройним силам російської федерації, щоб виграти необхідний час. Водночас, Україна, ймовірно, продовжуватиме спроби обмежити російські доходи шляхом нанесення ударів по російській інфраструктурі, що приносить доходи. Час можна виграти, хоча й дорогою ціною. Питання для України та її міжнародних партнерів полягає в тому, що з ним робити.

Вступ

У 2023 році Україна розпочала наступальну операцію, намагаючись прорвати російські оборонні лінії та перерізати сухопутний коридор, окупований росією, біля Кримського перешийку. Операція не досягла жодної з поставлених цілей. Розуміння причин цього є життєво важливим для забезпечення належного планування і ресурсного забезпечення майбутніх українських операцій, а також для інформування про те, як сухопутні війська НАТО намагаються відновити свою наступальну боєздатність.

Кілька звітів про український наступ 2023 року, в тому числі й деякі авторські, наголошують на тактичних міркуваннях у поясненні його невдачі. Цей звіт розглядає тактичні уроки, але в першу чергу стосується оперативних недоліків наступу, пов'язаних з плануванням, оперативними рішеннями, абсолютною нестачею критично важливих засобів, а також проблемами мобілізації, формуванням сил і логістики. Звіт намагається пролити світло на те, скільки простору для прийняття рішень мали ЗСУ, і де насправді знаходилися точки прийняття рішень. Наприклад, широко повідомлялося про проблеми з концентрацією критичної маси українських військ на головному напрямку, а також з якістю українських сил на початку наступу. Це пояснює, чому окремі штурми зазнали невдачі. Однак фактори, що призвели до цих обмежень, були результатом рішень, прийнятих місяцями раніше, і тому виправлення таких вразливостей потребує тривалого часу.

Цей звіт підготовлено у співпраці з Генеральним штабом Збройних Сил України. Звіт ґрунтується на інтерв'ю з українськими військовослужбовцями та командирами тактичної, оперативної та стратегічної ланок протягом 2023 року. Він також спирається на оперативні дані, зібрані українським Генеральним штабом щодо чисельності військ, втрат і рівня оснащеності підрозділів. Автори також тісно співпрацювали з відділом вивчення досвіду Генерального штабу України, який відповідає за визначення адаптаційних змін у підготовці, тактиці та організації Збройних сил України (ЗСУ). Крім того, автори активно співпрацювали з міжнародними партнерами України протягом усього наступу. Хоча спостереження з цих інтерв'ю сформували концепцію цього звіту, в ньому не використовуються дані, отримані від міжнародних партнерів України. Звіт ґрунтується на попередньому звіті авторів, який охоплює перші шість місяців війни, опублікованому в листопаді 2022 року.

Цей звіт має низку методологічних обмежень, які слід задекларувати заздалегідь. Це не є неупередженим аналізом. Україна перебуває у стані війни, а це означає, що є частини досліджуваного набору даних, які не можуть бути оприлюднені. Існують також теми - наприклад, деякі деталі відносин між Україною та деякими її міжнародними партнерами - які залишаються чутливими і не можуть бути розкриті. У цьому звіті, визначаючи низку недоліків у прийнятті рішень, плануванні та тактичному виконанні, автори уникають перекладання відповідальності на когось одного. Автори прагнуть винести уроки, а не запропонувати вправу у визначенні винних. Слід також зазначити, що дані, наведені в цьому звіті, отримані з розсекречених для оприлюднення оцінок Генерального штабу Збройних Сил України. У різний час були проведені й інші оцінки, в яких часто наводяться інші цифри. В одних випадках вони можуть бути більш точними, в інших - менш. Однак існує дуже мало альтернативних наборів даних у відкритих джерелах, які постійно доступні з використанням послідовної методології протягом досліджуваного періоду. Деякі з найбільш повних наборів даних у відкритому доступі стосуються або українських, або російських інформаційних операцій. Тому в цьому звіті, як правило, використовуються дані Генерального штабу України, оскільки узгодженість методології дає змогу порівнювати подібні дані протягом часу.

Дуже стисло варто відзначити одну тему, яка впадає в очі своєю відсутністю: військово-повітряні сили. Про важливість військово-повітряних сил в наступальних операціях НАТО написано багато. Реальність, однак, полягає в тому, що, хоча відсутність військово-повітряних сил в Україні, безсумнівно, була серйозним недоліком, було б неможливо розбудувати українські військово-повітряні сили таким чином, щоб Україна була здатна здійснювати ефективну ближню авіаційну підтримку в умовах загрози, яка переважала, і в часових рамках української наступальної операції 2023 року, яка планувалась і проводилась. Під час наступу авіація використовувалася, і росіяни щодня скидали на українські позиції десятки плануючих бомб. Але в цьому випадку вона використовувалася скоріше як доповнення до артилерії, а не як паралельна кампанія. Тому ми маємо обмежену кількість даних для обговорення застосування військово-повітряних сил. Оскільки така дискусія мала б дещо теоретичний характер, її не було включено до цього звіту.

Звіт складається з чотирьох розділів. У першому розділі описуються рішення командування, які визначали українські операції з вересня 2022 року до початку наступу в червні 2023 року. Він встановлює базовий контекст і пояснює співвідношення сил. Розділ II описує етапи українського наступу, який завершився у жовтні 2023 року. У розділі III аналізуються фактори, що сприяли невдачі України під час літнього наступу, які є специфічними для цього конфлікту. У розділі IV розглядаються тактичні та оперативні виклики, які були новими і не враховані в існуючих доктринах міжнародних партнерів України, які є актуальними для відновлення наступальної бойової потужності в країнах НАТО.

I. Оперативний контекст

У липні 2022 року ЗСУ зупинили наступ збройних сил російської федерації (зс рф) на Донбасі. До кульмінації російського наступу призвели три фактори. Росія зазнала значних втрат серед своїх найкращих підрозділів на ранній стадії конфлікту - які в будь-якому випадку не були належним чином організовані для проведення широкомасштабних наступальних операцій - і тому їй було важко підтримувати наступальну динаміку. зс рф компенсували цей недолік за рахунок використання переваг у вогневій підтримці. Застосування Україною далекобійних високоточних ударних засобів, що знищили російську логістичну інфраструктуру в червні і липні 2022 року, позбавило російські війська цієї переваги. Після місяців виснажливих оборонних операцій це створило першу можливість для України перехопити ініціативу.

Для політичного керівництва України невизначеність щодо тривалості міжнародної підтримки була вирішальним фактором у плануванні. Зрештою, Україна могла зазнати поразки у два способи: ЗСУ могли бути розбиті на полі бою, або втрата міжнародної підтримки могла залишити їх без зброї та боєприпасів. До літа 2022 року Україна вичерпала власні запаси більшості критично важливих видів боєприпасів і тому залежала від міжнародної спільноти. (Авторське з високопоставленими українськими військовими і розвідниками в Україні у квітні, червні і серпні 2022 року). Також вважалося, що шквал безоплатної допомоги не триватиме, якщо міжнародні партнери України не побачать реальний шлях до сприятливого завершення війни ( Авторське інтерв'ю з вищими українськими офіцерами, Україна, червень і серпень 2022 року). Таким чином, політичні вказівки для ЗСУ були двоякими. По-перше, ЗСУ мали розробити план наступальних операцій, який можна було б продати міжнародним партнерам України, які мали б забезпечити ресурси для його проведення. По-друге, успішні наступальні операції, що мали б символічне значення, мали відбутися якнайшвидше. Додатковим стимулом до якнайшвидшого наступу була загроза того, що росія анексує, знелюднить і згодом закріпить кордони окупованих територій. Російські офіційні особи відкрито обговорювали анексію ще до вторгнення, а також на його початкових етапах, і це було б дзеркальним відображенням російського сценарію 2014 року.

Більшість бойової потужності ЗСУ у серпні 2022 року була зосереджена на обороні лінії зіткнення. Багато підрозділів було виснажено, тож залишилася відносно невелика кількість бригад, які мали достатній рівень готовності у якості резерву для використання в наступальних операціях. Отримавши політичний наказ на проведення наступальних операцій, Генеральний штаб повинен був визначити, проти яких напрямків будуть спрямовані ці сили. З точки зору впливу на війну в разі успіху, найбільш привабливим планом було просунутися на південь від Запоріжжя в напрямку Мелітополя і таким чином вийти на Кримський перешийок, одночасно перерізавши шляхи постачання російським військам, що утримували правий берег Дніпра навколо Херсона. Цей напрямок був дуже ризикованим. Наслідком удару було б довгий і тинкий виступ, що мав би російські війська з обох боків. Якби росіяни відреагували агресивно, цей наступ міг би провалитися. Прорив був би близьким до основних концентрацій російських військ в Україні на той час, які були перекинуті в цей район для того, щоб заперечити будь-які операції на цьому напрямку. Багато з російських військ, які там перебували, також не брали участі в наступальних діях на Донбасі і зазнали менших втрат техніки і особового складу. Тому було прийнято рішення виділити кілька бригад для наступу на російські війська на правому березі Дніпра з метою звільнення Херсона, оскільки річка захищала б українські війська від будь-яких російських спроб контратаки.

Операція зі звільнення Херсона розпочалася 29 серпня 2022 року. Бої виявилися складними. Росіяни передислокували до міста одні з найкращих своїх військ. Той факт, що українському політичному керівництву потрібно було продемонструвати «перемогу» західним партнерам, означав, що мета операції була чітко визначена. Росіяни знали, що на них чекає, і підготували три лінії оборони навколо міста. Попри те, що темпи постачання російських військ були обмежені необхідністю переміщення матеріальних засобів через оспорювані пункти переправи через Дніпро, ЗСУ потрапляли до добре обладнаних засідок з ПТРК (протитанкових керованих ракет) і опинилися в зонах ураження артилерією. Росіяни ефективно використовували обмежену артилерійську підтримку, яку вони мали в регіоні. ЗСУ досягли певних початкових успіхів, але їхній темп просування знизився, оскільки зростали втрати техніки та особового складу. Тим не менш, російські війська опинилися у вразливому становищі і, враховуючи вогневий контроль України над їхніми лініями постачання, ризикували повільно втратити багато кваліфікованих військових.Цей тиск на російські лінії постачання врешті-решт призвів до того, що Москва організовано вивела свої війська з Херсона в жовтні і листопаді 2022 року.

Ширший оперативний виклик, з яким зіткнулися російські війська влітку 2022 року, полягав у тому, що початкові сили вторгнення були занадто малими, щоб підтримувати достатню концентрацію військ по всій ширині фронту. Оскільки Херсонська операція залучила російські резерви, постало питання, чи зможуть ЗСУ чинити тиск на інших ділянках фронту.

Найкращим місцем для наступу була визнана Харківська область, яка мала кілька переваг. По-перше, російській армії не вистачало там сил, оскільки її підрозділи сильно постраждали під час наступу на Донбасі. По-друге, Ізюм залишався відправною точкою для подальшого наступу на Донбас, тоді як росіяни забезпечували зону досяжності артилерією передмість Харкова. Останній момент, враховуючи значення Харкова як великого населеного пункту, робив Харківщину пріоритетним напрямком. Хоча російські війська спостерігали за нарощуванням українських військ на Харківському напрямку, після перекидання сил на південь їм не вистачало сил, щоб відповісти на це нарощування. Можна також зробити висновок, що хоча Україна не застала російські війська зненацька щодо своїх намірів, вона застала їх зненацька щодо часу наступу. Здобутки перевершили українські очікування, оскільки Західна група російських військ зазнала краху. За іронією долі, хоча звільнення Херсона було пріоритетним завданням, неочікувана швидкість і масштаб успіхів на Харківському напрямку мали надзвичайний вплив на переконання міжнародних партнерів України в тому, що ресурсне забезпечення наступальних операцій може принести результати, а отже, і політичні цілі цих операцій будуть досягнуті.

Осінь 2022 року ознаменувалася помітними успіхами ЗСУ. Тим не менш, ЗСУ увійшли у 2023 рік з кількома значними викликами. Протягом 2022 року ЗСУ втратили близько 30 000 вбитими та зниклими безвісти, а також значну кількість пораненими (за даними Генерального штабу України). Більшість втрат відбулися під час російського наступу на Донбасі в травні та червні 2022 року, а також під час наступу на Херсонщині. Багато з цих втрат були зосереджені серед українських професійних військових бригад, які перебували на передовій безперервно з початку повномасштабного вторгнення. Окрім вбитих і поранених, ЗСУ також втратили велику кількість матеріальних засобів. Можна було мобілізувати нові підрозділи, але без оснащення вони не могли бути придатними для наступальних операцій. Сили територіальної оборони залишилися значною мірою немеханізованими.

Іншою проблемою були наявні командири. Хоча ЗСУ мали спроможні штаби бригад, вони здебільшого були зосереджені на управлінні секторами оборони. Розширення ЗСУ після вторгнення збільшило чисельність військ, але не було пропорційної кількості досвідчених штабів бригад, тому бригади, як правило, отримували у своє підпорядкування більше батальйонів. Обмежена кількість засобів забезпечення бригад ускладнювала ротацію повного складу бригад від лінії зіткнення, щоб вони могли проводити навчання для підготовки до операцій бригадного масштабу. Проблема ротації ускладнювалася ризиками, пов'язаними із скупченнями на дорогах (Авторське спостереження за ротацією бригади на дорогах Харківської області, жовтень 2022 року). З огляду на постійну загрозу для українських полігонів від російських ударів з великої відстані (один з полігонів, який автори відвідали перед літнім наступом українських військ, нещодавно зазнав 18 ударів із застосуванням російських далекобійних ударних систем), а також брак боєприпасів, запчастин і платформ для оснащення нових підрозділів, Україна могла б сформувати нові підрозділи, але їхня підготовка та оснащення залежали б від підтримки партнерів країни. Якщо ЗСУ хотіли проводити подальші успішні наступальні операції, їм потрібно було створити нові бригади, належним чином оснащені для виконання цього завдання.

Основні контури плану великого наступу були готові до вересня 2022 року. Успіхи Херсонської та Харківської наступальних операцій створили політичну впевненість у тому, що звільнення інших територій, утримуваних росією, можливе. Це дало поштовх Рамштайнському процесу - в рамках якого міжнародні партнери України пообіцяли надати матеріально-технічну та іншу підтримку - до початку узгодженої передачі обладнання від союзників України. На жаль, процес узгодження того, яке саме обладнання може бути передане, зайняв майже три місяці, а обіцянки були зроблені лише в січні 2023 року. Цей згаяний час буде коштувати жахливої ціни пізніше того року. Процес також створив чітку напругу між необхідністю «продати план [наступу]» і вимогами оперативної безпеки. На жаль, як українські меседжі, так і спекуляції західних офіційних осіб вже в грудні 2022 року створювали чіткі очікування щодо весняного наступу України і його потенційних цілей. Ці дискусії були помічені в Москві.

У відповідь на наступальні операції України зс рф вжили низку заходів для стабілізації свого фронту, які докорінно змінили контекст майбутнього українського наступу. По-перше, зс рф оголосили мобілізацію для збільшення чисельності військ після того, як український прорив на Харківщині показав, наскільки розтягнутими російські сили. По-друге, зс рф відійшли з правого берега Херсонщини через Дніпро, перетворивши річку на природний оборонний бар'єр і убезпечивши свій фланг. По-третє, росіяни почали цілеспрямовано будувати оборонні укріплення на підступах до Кримського півострова в Запорізькій області. Мобілізація не призвела до швидкого створення добре підготовлених підрозділів. Зведення оборонних ліній також потребувало часу. Тому наприкінці січня 2023 року росія розпочала наступ, який розпочався у Вугледарі, але швидко поширився на більшу частину східного фронту, приділяючи особливу увагу місту Бахмут. Цей погано підготовлений наступ з використанням недостатньо підготовлених військ коштував росіянам надзвичайно дорого, але командування, схоже, вирішило, що воно може обміняти життя на час.

Російська мобілізація поставила ЗСУ у складне становище, коли тактичні успіхи могли з часом все більше піддавати Україну оперативній вразливості. Протягом тривалого часу точаться дискусії щодо зусиль, витрачених ЗСУ на оборону Бахмута. Після того, як місто було зруйноване обстрілами, воно саме по собі не мало великої цінності. Однак в українському Генеральному штабі були побоювання, що якщо Бахмут впаде без вичерпання спроможностей зс рф, то їхньою наступною метою буде Часів Яр. Часів Яр не лише знахходиться на височині, що полегшило б подальші наступальні операції, але в разі його захоплення залізничні та наземні шляхи сполучення з Костянтинівки опинилися б під російським вогневим контролем, а Краматорськ опинився б у зоні досяжності російської артилерії, що загрожувало б його знелюдненням (оскільки зс рф вичерпали спроможності в Бахмуті у 2023 році, вони не змогли реалізувати цю мету до 2024 року, але ризик залишається). Крім того, якщо б росіяни не вичерпали спромо жностів Бахмуті, вони змусили б ЗСУ вести бої за життєво важливу територію в той час, коли вони мали намір спрямувати ресурси на проведення наступальних операцій в іншому місці.

Враховуючи, що російський штурм міста відкривав перспективу оборони міста, в якій ЗСУ могли завдати непропорційних втрат, було прийнято рішення про рішучу оборону міста. Спочатку це рішення було виправдане великими втратами росіян. Однак Бахмут був вкрай несприятливою позицією для оборони, оскільки знаходився в низині. Успіхи росіян навколо Бахмута означали, що до лютого зс рф встановили артилерійський контроль над основними наземними шляхами сполучення з містом, вздовж яких відбувалася ротація українських військ. На цьому етапі диспропорція втрат стала несприятливою для України. Загалом, близько 10 000 українських військовослужбовців були вбиті або важко поранені під час боїв за Бахмут і навколо нього (авторське інтерв'ю з вищими українськими офіцерами, відповідальними за операцію, Україна, лютий 2024 року). Російські сили, що атакували місто, в основному складалися з військ «Групи Вагнера» і мобілізованих засуджених за підтримки ВДВ (повітряно-десантних військ росії). Загалом у Бахмуті було вбито 19 547 бійців «Вагнера», і стільки ж було важко поранено. Теоретично, це призвело до співвідношення втрат 4:1 на користь України. Однак 88% втрат «Вагнера» складали мобілізовані засуджені, із кількістю вбитих тренованих бійців «Вагнера», яка становила в середньому від 40 до 60 на тиждень. Таким чином, в той час як Україна втрачала досвідчений особовий склад, росія використовувала, як вона вважала, одноразові ненавчені війська для сковування ЗСУ, завдаючи їм великих втрат, маючи перевагу в артилерії у співвідношенні 5:1 на свою користь. З військової точки зору, очевидно, що оптимальним тактичним ходом дій був би відхід на новий рубіж оборони, як тільки зс рф встановили артилерійський контроль над наземними комунікаціями в місті.

Однак з політичної точки зору український уряд вважав, що виведення військ з Бахмута пов'язане зі значним ризиком. Момент прийняття рішення про виведення військ збігся з кількома ключовими рішеннями про надання Україні критично важливого обладнання, зокрема танків, боєприпасів і засобів, головним чином з Німеччини, для запланованого наступу. Тому було вирішено, що новини з фронту, які свідчили про успіх росії всупереч її головній меті, можуть поставити під загрозу швидкість, з якою міжнародні партнери України передаватимуть техніку та устаткування. Таким чином, місту було дозволено набути стратегічного символічного значення, що суперечило оперативній військовій логіці.

До лютого 2023 року було визначено масштаби українського наступу, виходячи з обсягів техніки, яку постачали партнери України, та військ, які були залучені для його проведення. Після цього Україна та її партнери розпочали розподіл техніки та підготовку цих підрозділів. Виклик, який виник під час боїв за Бахмут, полягав у тому, що багато з тих, хто загинув, були досвідченими військовослужбовцями, яких можна було б розподілити по новим підрозділам для підвищення їхньої тактичної майстерності. Натомість, поки досвідчені сили стримували росіян, нові підрозділи готувалися до наступу.

У березні 2023 року в Україну почали надходити поставки обладнання. З огляду на обмеженість наявного обладнання в країнах НАТО, які за три десятиліття виснажили власні збройні сили, передане обладнання становило значну частку національних запасів. Тут важливо замислитися над масштабами конфлікту, оскільки він підкреслює, наскільки багато міжнародних партнерів України залежать від парків військової техніки, які явно замалі для цілей, для яких ця техніка закуповувалася. Порівняно з російськими силами, кількість техніки, наданої Україні, була невеликою. Загальна кількість танків, наданих Україні в якості допомоги за час війни, становить 671. Лише 150 з них - західні моделі, більшість - радянські. У той же час, Україна захопила 495 російських танків за час війни, що робить росію найбільшим постачальником танків. Від міжнародних партнерів Україна отримала 480 бойових машин піхоти, понад 300 з яких - БМП-1. Україна також захопила 424 російські БМП (за даними Генерального штабу України). І все ж, кількість російської техніки на театрі бойових дій збільшилася за час бойових дій: росія виробляє і відновлює приблизно 1500 танків на рік (за українською оцінкою російського танкобудування, основи якої були переглянуті авторами в лютому 2024 року).

Можна стверджувати, що існував і до певної міри існує значний когнітивний дисонанс між тим, що міжнародні партнери України надавали Україні, і тим, що, на їхню думку, можна було б досягти. По суті, хоча те, що було надано, становило значну частку національних запасів партнерів України, це не робило обсяг обладнання співмірним із завданням. Нездатність західних офіційних осіб зрозуміти масштаби бойових дій лежала в основі постійної невідповідності між очікуваннями і результатами, яка переслідувала український наступ 2023 року. Цей ажіотаж посилювався українськими інформаційними операціями.

Прагнення досвідчених військ стримати російський зимово-весняний наступ означало, що нові підрозділи, сформовані для участі в українському наступі, складалися переважно з новобранців. Командири цих підрозділів визнали це помилкою, оскільки це призвело до того, що в них залишилася недостатня частка особового складу, який мав бойовий досвід під час перших бойових дій (авторське інтерв'ю зі штабними офіцерами українських бригад, липень і листопад 2023 року та лютий 2024 року). Ці війська пройшли базову підготовку у Великій Британії та Європейському Союзі, а деякі з них згодом пройшли колективну підготовку. Інший особовий склад пройшов спеціальну підготовку з експлуатації наданого обладнання (і тут технічні навички часто роздуваються до рівня тактичних). Це виявилося проблематичним. По-перше, Україна отримала широкий спектр техніки, і навіть в межах одного типу платформи вона отримала кілька різновидів. В результаті кожна сформована українська бригада мала на озброєнні до п'яти різних видів броньованих машин. Більше того, в той час як техніку, яка мала бути передана, потрібно було витягти зі сховищ і відремонтувати або демодернізувати, щоб зняти чутливі системи, техніка, на якій навчалися багато українських фахівців, походила з діючих військових частин країни-донора. Це означало, що техніка, на якій тренувалися українські військовослужбовці, відрізнялася за принципом роботи, можливостями та вимогами до технічного обслуговування від тієї, що прибула в Україну, як правило, без інструкцій та запчастин (авторське інтерв'ю з українськими штабами батальйоні та екіпажами транспортних засобів, 2023 рік). В результаті підрозділи, підготовлені до наступу, не мали бойового досвіду серед молодшого командного складу, проходили прискорену тактичну підготовку на техніці, яка відрізнялася від зброї, з якою вони мали воювати, і мали обмежені можливості для технічного обслуговування та експлуатації тих небагатьох платформ, які вони отримували.

Потрібно було більше часу, щоб підвищити готовність бригад, створених для наступу України. Однак часу також не було, оскільки це дало б росії можливість розширити і поглибити свою лінію оборони, а також залучити і підготувати більше сил. Оскільки росія нарощувала сили швидше, ніж Україна, настав би момент, після якого ніякий наступ був би неможливий. Ключовий урок для лідерів НАТО полягає в тому, що бажання політиків відкладати рішення надзвичайно дорого обходиться на війні. Так само, як росія заплатила високу ціну за відмову від мобілізації у квітні 2022 року, Україна постраждала через те, що не розширила мобілізацію, незважаючи на попередні зобов'язання своїх партнерів щодо підготовки і оснащення своїх збройних сил, взяті у вересні 2022 року.

Плануючи наступ, український Генеральний штаб розглядав п'ять варіантів напрямків наступу. По-перше, це був східний напрямок навколо Бахмута. Цей напрямок пропонував найбільшу свободу маневру, але на цьому напрямку не було цілей, які б змінили логіку конфлікту, якщо тільки Україні не вдалося оточити або ізолювати велике угруповання російських військ. Це вважалося малоймовірним. Всі інші варіанти були б спрямовані на те, щоб взяти під фізичний або вогневий контроль Кримський півострів, доповнюючи виведення Чорноморського флоту з метою ізоляції Криму, тим самим змінюючи динаміку війни. Другий напрямок передбачає проведення десантних операцій через річку Дніпро. Це дозволило б обійти більшу частину російської лінії оборони, але українські війська зіткнулися б з тією ж проблемою боїв за лінії постачання, яка підірвала російську оборону Херсона. Існувало три напрямки на півдні. Найзахідніший напрямок мав логіку удару вздовж лінії висот, паралельно до Дніпра, через Василівку. Це мало певні переваги. Він оминав найщільніші ділянки російської лінії оборони, а велика ділянка напрямку була основою для навчань української професійної військової освіти, тож багато офіцерів були добре знайомі з місцевістю. Були й недоліки. По-перше, на початкових етапах потрібно було б переправлятися через дві річки. По-друге, це призвело б до того, що ЗСУ наступали б на вузькому фронті з ризиком бути притиснутими до Дніпра. По-третє, цей напрямок наблизив б бойові дії до Запорізької атомної електростанції в Енергодарі з ризиком її пошкодження або саботажу.

Два останні напрямки пролягали від Оріхова через Токмак до Мелітополя і через Велику Новосілку до Бердянська. Щільність російської оборони на цих напрямках була порівнянною, з дещо більшою концентрацією на першому. На другому, однак, для успіху потрібно було зайняти значно більшу територію. Враховуючи всі ці фактори, напрямок Оріхів-Токмак був визначена як напрямок зосередження основних зусиль українських військ. Сковуючі дії, тим часом, мали б здійснюватися в напрямку Бахмута і загрожувати вздовж всього Дніпра, щоб зменшити бокову передислокацію російських сил для захисту Токмака. Подальший підрив дамби в Новій Каховці, здійснений зс рф протягом першого тижня наступу, виключив можливість проведення операції з форсування Дніпра.

зс рф були детально обізнані з українським планом. Завдяки українським повідомленням, витоку надсекретної інформації з США та аналізу місцевості, росіяни сконцентрували свою оборону на напрямку Оріхів-Токмак. Таким чином, на момент початку наступу співвідношення сил було несприятливим для України.

План наступу передбачав розгортання Україною 12 бригад. За початковим задумом, три бригади мали підтримати операцію зі сковування російських військ на сході країни. Потім три танкові бригади мали прорвати російську лінію оборони, а ще три механізовані бригади мали провести розгортання ешелону для розгрому російських сил, що обороняли Токмак. Останні три бригади мали виконувати роль сил розвитку наступу. В принципі, прорив мав бути здійснений протягом семи днів. Такий темп означав би, що українським військам потрібно було б розгромити шість полків зс рф, що створювало б сприятливе співвідношення сил на місцевості. На практиці початковий план не міг бути виконаний на момент початку наступу через оснащення і готовність бригад.

До складу бригад для наступу увійшли три бригади Національної гвардії України (3-я, 14-а і 15-а бригади) і три тактичні групи ЗСУ. Останні називалися корпусами (9-й корпус, 10-й корпус і «Маруновий» (десантно-штурмовий) корпус), хоча вони, безумовно, не були корпусами ані за стандартами НАТО, ані за українськими стандартами, оскільки не мали ані військ корпусного ешелону, ані згуртованості, необхідної для функціонування як з'єднання. У кращому випадку, це були підрозділи дивізійного рівня без дивізійної або достатньої кількості засобів підтримки бригадного рівня. Замість того, щоб бути повноцінними бронетанковими і механізованими бригадами, тактичні групи складалися з двох-трьох механізованих батальйонів кожна, з додатковими немеханізованими підрозділами. Підпорядковані бригади мали мало критично важливих засобів забезпечення. Початкова схема маневру передбачала, що 9-й корпус відповідатиме за початковий прорив через російське передпілля, 10-й корпус - за прорив до Токмака, а «Маруновий» корпус - за подальший розвиток наступу в напрямку Мелітополя. Оскільки цим бригадам не вистачало обладнання або готовності для виконання плану в необхідному темпі, росіяни встигли б задіяти свої сили на всій території операції, що змінило співвідношення сил до несприятливого.

Перед ЗСУ було зведено три оборонні лінії, що включали в себе передпілля і передову лінію оборони, основну лінію оборони і резервну лінію оборони, які разом простягалися приблизно на 30 км в глибину. Їх обороняли 7-а повітряно-десантна дивізія і 42-а мотострілецька дивізія зс рф. Таким чином, на кожні 10 км оборони росіяни мали один мотострілецький полк (70, 71 і 291 полки по всьому фронту напрямку) і один повітряно-десантний полк. У другій лінії були 56-й, 108-й і 247-й полки. Також були розгорнуті 810-а бригада морської піхоти російської федерації і один з батальйонів 177-го полку морської піхоти.

Загалом, під командуванням 58-ї загальновійськової армії на лінію оборони були перекинуті дві мотострілецькі дивізії (19 і 42) і дві повітряно-десантні дивізії (7 і 76, що складалися з 104, 234 і 347 полків). Були також перекинуті додаткові артилерійські підрозділи, в тому числі 439-а артилерійська бригада, оснащена реактивними системами залпового вогню (РСЗВ) «Торнадо-С». На початку українського наступу росіяни накопичили 35-денний запас боєприпасівна артилерійських позиціях, що становило три поповнення стандартного боєкомплекту на день (оцінка російських сил, проведена ГУР (Головним управлінням розвідки Міністерства оборони України). Крім того, росіяни розгорнули близько 60 бойових гелікоптерів.

Слід зазначити, що хоча у 2022 році зс рф повернулися до дивізійно-полкової структури сил від батальйонної тактичної групи, склад їхніх підрозділів на той час був дещо нерегулярним. До складу багатьох батальйонів входили роти «Штурм-Z», підрозділи територіальної оборони та інші допоміжні, а також були відсутні деякі традиційні елементи бойового порядку. Таким чином, наведені вище позначення підрозділів не слід сприймати як проміжні варіанти бойового порядку, а скоріше як елементи системи командування управління (С2) російських ешелонів оборони. Загалом, якби український наступ відбувся у три фази, то для захисту напрямку Оріхів-Токмак-Мелітополь було б доступно 105 000 російських військовослужбовців. Ці війська мали приблизно 470 танків, до 1410 бойових броньованих машин, понад 720 артилерійських систем, до 230 реактивних систем залпового вогню і 12 оперативно-тактичних ракетних комплексів. (за даними Генерального штабу України). Однак, якби темпи, передбачені початковим планом, були досягнуті, ЗСУ довелося б протистояти лише 30% цих сил.

Не маючи достатньої кількості бойових одиниць для виконання плану, українські планувальники, тим не менш, вважали, що наступ повинен бути здійснений, і тому почали припускати, що якщо початкова атака чинитиме достатній тиск, то вони зможуть просунутися вглиб позицій чисельно переважаючого противника, зламавши його моральний дух. Механізм поразки російських оборонних ліній базувався на ударі в глиьині і шокових діях, що спричиняють локальний колапс. Передбачалося, що це призведе до маневреної оборони, в результаті якої російські війська втратять згуртованість. Це були дуже оптимістичні припущення.

Враховуючи, що в Україні на той час було близько 400 000 військовослужбовців, включаючи Сили територіальної оборони, Національну гвардію та Державну прикордонну службу, було багато дискусій щодо того, чому для наступу не було сконцентровано більше військ. По-перше, багато з цих військ не були оснащені або підготовлені для операцій з прориву кордону. Але також важливо звернути увагу на ширший контекст конфлікту, щоб оцінити ризики, які створила б подальша концентрація військ в інших місцях. На відміну від вересня 2022 року, коли російська концентрація на півдні відбулася за рахунок інших ділянок лінії фронту, мобілізація дозволила зс рф утримувати значні сили по всьому фронту і поповнювати втрати. Так, незважаючи на втрати, яких зазнала росія на початку 2023 року, в липні чисельність російських військ в Оперативній групі військ, що атакували на Україну, зросла до близько 450 000 осіб, включаючи 2 200 танків і 5 150 ББМ.

II. Український наступ 2023 року

У середині травня Україна розпочала операції на Бахмутському напрямку, щоб скувати російські сили перед головним ударом на півдні. Наступ на напрямку Оріхів - Токмак розпочався 3 червня з операцій допоміжних бригад, які мали забезпечити фланги головного напрямку наступу. Планувалося, що артилерійська підготовка та штурм відбудуться в ніч з 3 на 4 червня. Однак на цих початкових етапах було допущено кілька тактичних помилок. По-перше, не було проведено належного деконфлікту між військами, призначеними для головних зусиль, і тими, що утримували фронт до наступу. Це призвело до кількох випадків дружнього вогню і дезорганізації, спричиненої українськими оборонними спорудами, до початку атаки (авторські інтерв'ю зі штабним особовим складом українських бригад і батальйонів, Оріхівський напрямок). По-друге, ця дезорганізація призвела до розриву в часі між початковою вогневою підготовкою і штурмом приблизно в три години, що призвело до того, що основні зусилля розпочалися після світанку. Ці помилки відображають обмежену згуртованість на рівні бригади під час підготовки.

Батальйони 47-ї, 65-ї та 33-ї бригад 9-го корпусу відкрили наступ серією спроб прориву механізованими ротами. Для створення проходів у мінних полях використовувалися вибухові засоби розмінування MICLIC і УР-77 «Метеорит», але проходи часто були недостатньо глибокими для повного прориву, а недосвідчені екіпажі техніки відхилялися від розчищеного шляху. Брак обладнання для розмінування став проблемою. Корпус мав 10 машин розмінування, переважно WISENT-1. Вони могли розміновувати місцевість, але перегрівалися і виходили з ладу після тривалого розмінування. Російські підрозділи зосередили ПТРК, що стріляли з піхотних позицій і танків, розташованих на височинах, проти засобів розмінування. Крім того, нестача мінних тралів призвела до того, що зазвичай в кожному прориві лише головна машина мала обладнання для розмінування. Українській артилерії також не вистачало димових снарядів для маскування наступаючих підрозділів.

В результаті, кілька рот, що атакували, зазнали тієї ж долі. Вони в'їжджали у вузькі смуги прориву тільки для того, щоб головна машина була виведена з ладу або знерухомлена. (авторський огляд відеозаписів численних спроб прориву, накопичених Головним управлінням доктрин і підготовки Генштабу ЗСУ, що узгоджується з авторськими інтерв'ю з командирами батальйонів ЗСУ). На цьому етапі розчищена смуга була занадто вузькою для розвороту, тому машини, що їхали слідом, якби спробували розвернутися або об'їхати знищену головну машину, були б знерухомлені мінами. Це призвело до великої концентрації знерухомленої української бронетехніки, яка потім стала мішенню для російської артилерії.

Попри відбиття початкових атак бронетехніки, перші російські оборонні позиції утримувалися легкими силами. Після перших невдалих штурмів українські війська провели серію атак спішеними силами, залучивши до них більш досвідчені підрозділи, яким вдалося проникнути в першу лінію російських оборонних позицій. Відповідно до російської доктрини, перший пояс оборонних позицій був зоною ураження для дезорганізації бойових порядків наступаючих військ (disruption zone), і тому протягом перших двох тижнів наступу російські війська відходили з деяких своїх позицій до того, як ЗСУ входили на них, лише для того, щоб контратакувати до того, як противник встигав закріпитися. Це не було організовано, і тому російські війська зазнали втрат від української артилерії. Було дві причини такого безладу. По-перше, російським гарматам не вистачало дальності для ведення ефективного контрбатарейного вогню. По-друге, тижні української пропаганди переконали деяких російських солдатів, що вони ось-ось зіткнуться з важкою технікою НАТО, і моральний дух серед деяких військ був низьким, хоча це явище було нерівномірним. Проте, коли механізовані українські підрозділи почали зазнавати втрат, а відеозаписи цих боїв поширювалися серед російських військ, їхня впевненість почала відновлюватися.

Втрати під час перших штурмів вплинули на моральний дух ще непідготовлених українських підрозділів. Впевненість українських військ як у своїй техніці, так і в підготовці зменшилася, особливо тому, що другий ешелон переважно пересувався на БМП, яким не вистачало забезпечення живучості екіпажів, що пропонується західними бойовими машинами піхоти (авторське інтерв'ю з батальйоном ЗСУ, Запоріжжя, липень 2023 та лютий 2024 року). Як наслідок, українське командування перекинуло досвідчені війська з низки немеханізованих бригад підтримки на лінію фронту для проведення штурмів із застосуванням тактики спішених штурмових груп (такий підхід відповідав тому, скільки українських підрозділів поза межами трьох корпусів пройшли підготовку; авторське спостереження за тренуванням штурмової групи, Україна, квітень 2023 року). Оскільки ці підрозділи не були пріоритетними для забезпечення західним обладнанням, багатьом з них не вистачало засобів для підтримки штурмів. Це призвело до змішування підрозділів, коли танки або засоби прориву позичалися в однієї бригади для підтримки штурмових груп іншої бригади (авторський огляд бойових відеозаписів штурмів, проведених у цей період, Запорізька область, липень 2023 року). В результаті в деяких випадках атака на рівні роти могла мати підтримку від трьох бригад, що забезпечували її проведення. Це виявилося дуже проблематичним. Українські бригади, які були підготовлені до наступу, також не мали досвіду взаємодії з бригадами, що прикривали їхні фланги. Для військ, які не мали бойового досвіду і пройшли дуже короткі курси підготовки на Заході, управління вогнем було серйозною проблемою, так що було багато випадків дружнього вогню між змішаними підрозділами з різних бригад. Попри ці складнощі, штурмові підрозділи все ж таки досягли певного просування вглиб російської оборони.

У міру того, як українські війська заглиблювалися в оборону, почали з'являтися нові виклики. По-перше, наприкінці червня російські війська почали контратакувати. Спочатку це полягало у використанні артилерії, яка перебувала поза зоною досяжності фронту, для знищення залишених бойових позицій після того, як вони були зайняті ЗСУ. По-друге, російські війська почали використовувати моторизовану піхоту за підтримки бронетехніки для атак на позиції в нічну пору (авторське інтерв'ю з особовим складом, який відбивав ці атаки, Україна, липень і листопад 2023 року та лютий 2024 року). Враховуючи, що кожен український батальйон міг виставити в кращому випадку два боєздатні штурмові взводи, було життєво важливо, щоб українські війська замінили штурмові підрозділи лінійною піхотою на позиціях, які вони займали. Загалом, для проведення ротацій не вистачало військ. Темп російських контратак також означав, що війська потребуватимуть поповнення. Поповнення вночі через вузькі проходи в мінних полях було вкрай небезпечним, особливо з огляду на обмежену доступність приладів нічного бачення, а також артилерійських систем дистанційного мінування. Таким чином, українським підрозділам часто доводилося поповнювати запаси вдень, коли російські війська починали атакувати шляхи підвезення боєприпасів, використовуючи FPV-дрони і ПТРК, що запускалися зі стволів танків на пагорбах, а також штурмову авіацію, яка застосовувала ПТРК «Атака» і «Віхрь». Зважаючи на абсолютний дефіцит техніки для розмінування, це часто доводилося робити вручну, що було повільно і небезпечно. Загальний ефект полягав у тому, щоб запобігти будь-якому нарощуванню темпу, так що українські підрозділи були змушені постійно атакувати підготовлені позиції.

Втрата допоміжних засобів у 9-му корпусі означала, що для продовження атак цю техніку довелося виділити з 10-го корпусу. Без цих допоміжних засобів, а також без системи командування та управління для проведення широкомасштабного передового прориву в заплутаному бойовому просторі, 10-й корпус почав перекидатися по частинах, не тільки на головному напрямку, але й на східному напрямку навколо Бахмута, а також на допоміжному напрямку Великої Новосілки.

Зрештою, українським військам вдалося зайняти достатню кількість позицій, щоб просунутися вглиб оборони на деяких ділянках. Однак вони були дуже передбачуваними для росіян, тому оборонні засоби могли бути сконцентровані в цих точках. Більше того, через вузьку ширину запропонованого напрямку наступу і постійну загрозу з боку «Ланцетів-3М», які полювали на українську артилерію, гармати не могли бути висунуті вперед. Це означало, що пропорційно більша кількість російської артилерії могла завдавати ураження українським напрямкам наступу без того, щоб український контрбатарейний вогонь не зміг досягти російських гармат. Таким чином, під час другого раунду штурму опір став важчим. Оскільки більшість наявного обладнання для розмінування вже було втрачено, частка проривів, які доводилося проводити вручну, зросла. Підрозділи, які проводили розмінування, здебільшого не мали спорядження для створення проломів [в мінних полях]. Цього разу російські війська послідовно утримували свої позиції, часто влаштовуючи флангові засідки у лісосмугах, агресивно контратакуючи з використанням бронетехніки. Під час цієї фази українські війська часто займали позиції, але втрачали їх у результаті контратак, так що штурми доводилося повторювати кілька разів. Як наслідок, наприкінці червня українські офіцери почали побоюватися, що контрнаступ не досягне своїх цілей, і взяли паузу, обговорюючи, куди і як перекинути додаткові підрозділи.

Початковий план передбачав, що 9-й, 10-й та «Маруновий» корпуси будуть діяти як окремі бойові одиниці. На практиці підрозділи 9-го корпусу були сточені під час перших штурмів, тоді як 10-й корпус діяв фрагментарно, що ускладнювалося необхідністю об'єднати техніку для прориву. До липня українське командування мусило вирішити, чи залучати частини з «Марунового» корпусу для продовження наступу на південному наяпрмку, чи припинити наступ. З політичної точки зору, зупинка наступу здавалася неприйнятною. Побоювання, що іншого шансу не буде, і сподівання, що російський опір ослабне, якщо наступ буде продовжено, призвели до рішення продовжити наступ на південь, але з переглянутою метою - звільнити Токмак. ЗСУ, усвідомлюючи, що використання своїх ударних сил для штурму унеможливить їх використання після прориву, також змінили пріоритетність вогневих ударів на стратегію, орієнтовану на нанесення шкоди.

Українська кампанія із завдавання ударів на великі відстані під час наступу заслуговує на окрему дискусію. За час наступу Україні було надано понад 300 крилатих ракет Storm Shadow і SCALP (за даними Генерального штабу України), хоча в будь-який момент часу могла бути використана лише невелика їх кількість. Попри деякі удари по російських вузлах командування та управління і логістиці під час наступу, далекобійні вогневі засоби ураження не мали значного впливу на бойові дії. Зважаючи на те, наскільки армії НАТО сподіваються, що високоточні удари в глибині ворожих порядків можуть компенсувати обсяги застосування некерованих артилерійських засобів, варто проаналізувати причини таких результатів. По-перше, пріоритетом кампанії з нанесення високоточних ударів було знищення Чорноморського флоту росії і послаблення оборони на Кримському півострові. У поєднанні з використанням надводних БПЛА, високоточні удари з великої відстані погіршили російський контроль над морем. Це мало стратегічний ефект, оскільки дозволило Україні відновити експорт з її портів. Це також створило умови для ізоляції Криму від моря, хоча цей ефект був би відчутний лише в разі загрози для Криму. Таким чином, кампанія дальніх ударів була успішною щодо своєї основної мети, але провал наземної операції означав, що цей успіх не був повністю використаний.

Удари з використанням Storm Shadow на підтримку наземної операції виявилися менш успішними. Було знищено кілька штабів, в тому числі резервний командний пункт 58-ї загальновійськової армії в Бердянську, а також завдано ударів по мостах у Кримському півострові. Проте в сукупності ці удари не досягли критичного рівня пошкоджень, які могли б порушити систему комунікацій командування та контролю або логістику. Самі удари також не були ефективно синхронізовані з наземними операціями, що могло б спричинити тиск у темпі з порушенням роботи в глибині [ворожого тилу]. Частково це було пов'язано з тим, що для досягнення ефекту на суші необхідно зававати ураження більшій кількості цілей, ніж під час операцій проти військово-морських сил. Чорноморському флоту було завдано непоправної шкоди. Пошкоджені командні пункти і мости, навпаки, можна було замінити і відремонтувати.

На початку наступу пріоритетними були удари ракетами GMLRS на максимальній глибині, щоб вивести з ладу російську систему командування і контролю і логістику, а також для ураження систем протиповітряної оборони та інших цілей, які могли б підвищити ефективність рейдів баражуючих боєприпасів по Криму. Після того, як мета була обмежена Токмаком, глибину кампанії вогневого впливу також було зменшено, з акцентом на удари на невеликій глибині, щоб допомогти атаці. Таким чином, зокрема, почали змінювати пріоритети GMLRS, переходячи від ураження важливих цілей до ураження російської артилерії. Це також було зумовлено неможливістю просунути українські гармати вперед, оскільки пролом був недостатньо широким і контролювався «Ланцетами». Хоча багато російських гармат було знищено, а для «обслуговування» всього театру воєнних дій було потрібно лише близько семи GMLRS (боєприпасів, а не пускових установок) на день, (за даними Генерального штабу України) темпи виснаження були такими, які російські війська могли витримати в критичний період, коли в України ще залишалися наступальні бойові потужності.

Вплив високоточних ударних засобів був ще більше пом'якшений російськими контрзаходами. Боєприпаси, які повинні були забезпечити ці високоточні ефекти, використовувалися протягом майже року до початку наступу. Якщо на початку конфлікту боєприпаси «Екскалібур», наприклад, досягали близько 70% ефективності, то у серпня 2023 року вони влучали у визначену точку лише в 6% випадків, що нижче, ніж неточні боєприпаси(за даними Генерального штабу України). Це було пов'язано з витонченими засобами радіоелектронної боротьби (РЕБ), застосованими зс рф. Вплив на GMLRS був дещо іншим. Перша проблема полягала в тому, що системи радіоелектронного захисту могли перенацілювати цілі залпи GMLRS, що були націлені на конкретні райони. Друга проблема полягала в тому, що російські системи ППО були відкалібровані таким чином, щоб збивати GMLRS. Ці проблеми можна було б подолати за допомогою «ефекту розшарування». Використання інших типів боєприпасів, таких як протирадіолокаційні ракети AGM-88 HARM, РЕБ або хибні цілі, або вибір правильного часу для ураження, робили удари GMLRS високоефективними. Але ці вимоги до формування [поля бою] значно знизили темп і масштаб ударів по оперативно важливих цілях (авторські інтерв'ю з високопоставленими українськими офіцерами, відповідальними за вогневу підтримку, Україна, липень і листопад 2023 року та лютий 2024 року).

Активність підрозділів «Марунового корпусу» в липні почала чинити значний тиск на 58-у загальновійськову армію. Поряд з невеликою кількістю ударів в глибині ворожих порядків з використанням Storm Shadow, виснаженням артилерійських систем боєприпасами GMLRS, а також тим фактом, що російські війська перебували на лінії фронту протягом двох місяців важких боїв, українські підрозділи почали досягати результатів у невеликих тактичних діях, значною мірою за рахунок звуження ширини напрямку, на якій вони діяли, з 30-кілометрового фронту до 10-кілометрового. В одному випадку, наприклад, українській штурмовій групі з 15 осіб вдалося вибити з позиції 88 росіян. Попри подібні інциденти, темпи просування були надзвичайно повільними і завжди давали росіянам час для відновлення оборони, так що кожна атака мала бути цілеспрямованою штурмовою дією. Необхідність убезпечити фланги будь-яких досягнень ще більше сповільнювала просування. Крім того, українські війська почали просуватися між двома височинами на ділянці шириною 7 км. Це зробило війська вразливими до шквального вогню з флангів, що ще більше стримувало темпи просування. Використання «Марунового корпусу» як сили для розвитку також усунула для росіян будь-який ризик того, що інші українські напрямки можуть бути пріоритетними для наступу. Це дозволило російським військам провести ротацію більш виснажених частин 58-ї загальновійськової армії, в результаті чого українські війська опинилися в умовах боротьби зі свіжими силами.

Тривають дискусії щодо рішення України перекинути частину підготовлених до наступу військ на Бахмутський напрямок, замість того, щоб зосередити сили на півдні. Це, певною мірою, неправильне формулювання вибору, який стоїть перед Збройними силами України. Виділення боєприпасів на східний напрямок, безумовно, сприяло тому, що Україна не мала достатньої кількості вогневих засобів на південному напрямку. Проте, оскільки українська артилерія стримувалася від просування російськими мінами і «Ланцетами», додавання більшої кількості артилерійських установок на південному напрямку не збільшило б вогневу міць України аксіоматично там, де це було важливо. Те ж саме можна сказати і про введення більшої кількості військ. З огляду на фронт, перекидання на південь більшої кількості призначених для ведення штурмових дій рот не збільшило б масштаб операцій, які можна було б провести, а отже, і застосовану бойову міць. Однак, коли стало зрозуміло, що наступ на південному напрямку може в кращому випадку досягти Токмака - і навіть ця мета виявилася під сумнівом - з'явився сильний політичний наказ продемонструвати прогрес, тому більше військ було перекинуто на Бахмутський напрямок. Однак без достатньої кількості механізованих сил ці атаки не могли досягти достатнього темпу, щоб оточити російські війська. Тому бої на східному напрямку перетворилися на бої за лісопосадки. Таким чином, справжній компроміс полягав не в тому, чи перекидати частини між двома напрямками або концентурвати на одному, а в тому, чи варто було взагалі перекидати ці резерви, або ж їх слід було зберегти. Озираючись назад, можна сказати, що залучення цих сил було помилкою, оскільки зараз Україні не вистачає згуртованих підрозділів.

Виснаження російських військ під час наступу, ймовірно, досягло свого апогею на початку серпня. Використання контратак і надання Україні «вдосконалених звичайних боєприпасів подвійного призначення» (DPICM - касетних боєприпасів), що збільшило як кількість пострілів, які можна було здійснювати за день, так і летальність цих вогневих місій, призвели до збільшення втрат серед російських військовослужбовців. Тим не менш, росія продовжувала ротацію своїх полків у складі дивізій, щоб забезпечити наявність свіжих військ, які утримують оборону. Якщо прорив на Токмак і мав відбутися, то, найімовірніше, на початку серпня. Після цього ймовірність почала зменшуватися. Запаси українських боєприпасів означали, що вогнева підтримка наступальних операцій могла тривати щонайпізніше до жовтня. До середини вересня наступальні дії були переважно спрямовані на покращення тактичних позицій, оскільки командування визнало, що прориву - навіть до Токмака - не відбудеться.

Наступ, можливо, і завершився, але була зроблена остання спроба здійснити переправу через Дніпро і наступати через Кринки. З цією метою було зосереджено близько 55 боєприпасів GMLRS, а також велика кількість інших вогневих засобів (за даними Генерального штабу України). Українські морські піхотинці, які проводили операцію, наступали на своїх старих тренувальних полігонах і добре знали місцевість. Була надія, що переправа через ріку зможе переломити ситуацію на фланзі. Коли переправа була здійснена, українським військам вдалося закріпитися на східному березі, і протягом приблизно трьох днів існувала можливість переправити значну кількість військ на інший берег. Цього не було зроблено. Причина була проста. Хоча велике угруповання військ можна було б переправити через ріку, його не можна було б утримувати, а чим більшим було б угруповання, тим менш життєздатним було б його утримання. (авторське спостереження оперативного командувача, Україна, грудень 2023 року). Операція під Кринками не потребує детального висвітлення, оскільки вона так і не була повністю проведена, але вона дає один корисний урок, на який спостерігачам слід звернути увагу. За сучасних умов ведення бойових дій, створення і захист переправи на широкій водній перешкоді від тривалого спостереження і постійної загрози обстрілів є проблемою, на яку поки що немає доктринальної відповіді. Враховуючи кількість таких перешкод у Східній Європі, цей комплекс проблем заслуговує на вивчення.

III. Оцінка причин невдач

Більшість аналітиків схиляються до висновку, що причиною різниці між провалом російських операцій у 2022 році та їхнім порівняльним успіхом у 2023 році є те, що росіяни вчаться, адаптуються і стають більш тактично вправними (автори відстежували цей процес). Хоча росія адаптувала свою тактику, головна причина разючої різниці в ефективності російських операцій полягає в тому, що при підготовці вторгнення в Україну головні зусилля Кремля були спрямовані на спецслужби, які мали дестабілізувати Україну та дезорганізувати її систему державного та військового управління. Військове вторгнення не повинно було зустріти серйозного організованого опору, за винятком Донбасу. (автори опублікували аналіз цих операцій у 2023 році). Поразки, яких зазнали зс рф у боях за Київ, Харків і Херсон, були насамперед наслідком початкового прорахунку в плануванні вторгнення і використання сил, неналежним чином структурованих і керованих для ведення конвенційних бойових дій. Після провалу початкового перевороту були зроблені спроби виправити структурні недоліки, але без зростання маси, а також через втрати на початковому етапі війни, російська армія не змогла досягти поставлених цілей. У 2023 році Україна мала справу з ворогом, який повністю змінив свою стратегію. Росія почала серйозно ставитися до планування та проведення військових операцій, перейшовши від стратегії бліцкригу до затяжної війни з необхідною для цього мобілізацією людських та промислових ресурсів. Вона зробила основну ставку на те, що західні партнери втомляться підтримувати Україну, що дозволить росії врешті-решт отримати необхідну перевагу на полі бою.

Головною причиною оперативних невдач зс рф у 2022 році була недостатня кількість сухопутних військ для ведення ефективних бойових дій на кількох незалежних напрямках. Власне, відсутність необхідних сил і засобів для успішного повномасштабного вторгнення була однією з головних причин, чому багато аналітиків, у тому числі в українських спецслужбах, скептично оцінювали ймовірність російського вторгнення в лютому 2022 року, прогнозуючи таке вторгнення пізніше, у червні або навіть у вересні 2022 року, і лише на обмеженому театрі воєнних дій на півдні і сході. Такі скептичні оцінки ймовірності успішного вторгнення дозволили росіянам досягти оперативної несподіванки, що пояснює успіх у захопленні півдня України, а також глибоке просування на півночі, де ЗСУ не мали значних сил. Російський план був набагато ближчим до успіху, ніж часто визнається, але коли ставка на швидкість провалилася, план був визнаний недійсним.

Нездатність розгромити ЗСУ під час початкового бліцкригу та великі втрати в людях і військовій техніці призвели до того, що росія зіткнулася з проблемою гострої нестачі військ, необхідних не лише для продовження наступу, а й для утримання територій на сході та особливо на півдні. Саме нестача особового складу змусила росіян відступити з-під Києва, Чернігова та Сум, а також не дозволила їм організувати належну щільність оборони під Харковом, що дало змогу ЗСУ здійснити там успішний прорив і подальший наступ майже до кордонів Луганської області. Хоча український вогневий контроль над російськими лініями постачання пояснює тактичне рішення про відхід з Херсона, небажання зс рф втрачати якісні війська, розгорнуті там, відображає дефіцит особового складу на інших ділянках фронту.

Як і в багатьох військових конфліктах раніше, включаючи Першу та Другу світові війни, після завершення першої фази війни, яка характеризувалася швидким маневром першого ешелону військ, розпочалася друга фаза, під час якої лінія зіткнення стабілізувалася, бойові дії набули позиційного характеру, а сторони зосередилися на створенні резервів для перемоги у війні. У результаті мобілізації, що розпочалася в жовтні 2022 року, росії вдалося до травня 2023 року не лише поповнити свої втрати, а й збільшити чисельність угруповання військ в Україні до приблизно 420 000 осіб (без урахування підрозділів Росгвардії та поліції, задіяних у забезпеченні окупаційного режиму) (за даними Генерального штабу України), а також налагодити виробництво озброєння та військової техніки в обсягах, необхідних для підтримки своїх операцій. Як наслідок, український наступ, що розпочався у червні 2023 року, проводився в умовах, які суттєво відрізнялися від тих, що склалися на момент розробки плану наступу.

Восени 2022 року зс рф в Україні налічували 130 батальйонно-тактичних груп та окремих підрозділів 1-го та 2-го армійських корпусів загальною чисельністю близько 200 000 військовослужбовців, близько 930 танків, понад 2500 ББМ, 1350 артилерійських систем, 660 РСЗВ та 40 оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) (за даними Генерального штабу України). На початок червня 2023 року російські сухопутні війська в Україні налічували близько 420 000 осіб особового складу, 1980 танків, 4450 ББМ, 2750 артилерійських систем, 860 РСЗВ і 46 ОТРК (за даними Генерального штабу України). За цей час зс рф відмовилися від використання батальйонно-тактичних груп і перейшли на армійську систему управління, об'єднавши 50 бригад, 128 полків, 102 окремі батальйони і близько 50 зведених загонів.

Важливо зазначити, що угруповання російських військ в Україні, описане вище, є її бойовими підрозділами. Ці війська не відповідають за охорону російського кордону - це завдання виконують інші частини зс рф. Вони також не були головним чином зацікавлені в підтримці управління окупованими територіями. Для цього російська федерація розмістила в Україні 25 000 військовослужбовців Росгвардії, а також 520 бойових броньованих машин, близько 140 артилерійських систем і 22 гелікоптери (за даними Генерального штабу України). На противагу цьому, бойова міць ЗСУ мала утримувати весь український кордон, розтягуючи ресурси ЗСУ, в той час як зс рф зберігали свободу в розподілі ресурсів на окремих напрямках. Присутність підрозділів зс рф на російсько-українському кордоні, постійні обстріли української території з РСЗВ, артилерії та мінометів, авіаудари та використання диверсійних груп змушували Україну тримати частину своїх військ на півночі, що унеможливлювало їх перекидання на інші напрямки (авторські спостереження на північному кордоні України, квітень 2024 року). Ще 50 000 військовослужбовців ЗСУ були задіяні для створення мобільних груп протиповітряної оборони з необхідним ешелоном підтримки для відбиття тривалої кампанії російських ударів на великі відстані по всій території України.

Необхідність використання артилерії для компенсації обмеженої щільності військ на більшій частині фронту обмежувала концентрацію вогневої потужності на головному напрямку. Найбільша кількість гармат калібру 155 мм, що одночасно діяли на напрямку Оріхів-Токмак, становила 55 одиниць. Рівень боєприпасів для української артилерії змінювався протягом усього наступу. На піку він сягав приблизно 70 пострілів на гармату на добу для тих гармат, що діяли на головному напрямку (авторські спостереження за українськими артилеристами, Україна, червень 2023 року). Однак постачання боєприпасів було нерівномірним і мало піки та спади, так що в окремі періоди наступу українські гармати мали лише по 10 пострілів на добу (авторські спостереження за штабом української бригади на Запоріжжі, Україна, липень 2023 року).

Як на початку, так і під час проведення української наступальної операції ЗСУ не мали чисельної переваги над противником у кількості особового складу, бойових систем і боєприпасів, а також засобів, необхідних для проведення успішних наступальних операцій, особливо проти добре організованої та ешелонованої лінії оборони. Іноді ЗСУ встановлювали локальну перевагу, але її рідко вдавалося утримати по мірі просування військ. Баланс сил у багатьох випадках був не на користь України, що змушувало українські підрозділи штурмувати позиції більш чисельного противника. Особливо несприятливими були умови, пов'язані з відсутністю повітряної підтримки. На противагу цьому Україна мала певні якісні переваги як у військах, так і в техніці, але це не забезпечувало достатньої компенсації.

Попри відсутність чисельної переваги, ЗСУ розраховували на моральну перевагу, зумовлену як високим рівнем мотивації українських військ, так і низьким моральним духом російських військ, що спостерігався під час їхнього зимового наступу. Певною мірою Україна повторила помилку, якої припустилася росія на першому етапі війни, розраховуючи на шок, викликаний наступальними операціями, що не дозволить противнику чинити адекватний опір. Ця теорія успіху була поганим припущенням при плануванні.

Таким чином, на оперативному рівні український наступ провалився через те, що план не був належним чином вивірений з наявними ресурсами. Також не були призначені відповідні війська для виконання завдань, для яких вони були придатні. Недостатньо підготовлений особовий склад очолив основні зусилля, тоді як досвідчені війська були залучені до відволікаючих або сковуючих дій. Міжнародні партнери України не змогли мобілізувати промисловість на початку конфлікту, а надто оптимістичні припущення українських планувальників, що ґрунтувалися на умовах, які існували до початку російської мобілізації, мали серйозні наслідки. Причиною такого акценту на цьому питанні є те, що міжнародні партнери України проґавили моменти прийняття рішень щодо мобілізації промисловості, а Україна проґавила моменти прийняття рішень щодо мобілізації та належної підготовки особовогоу. Таким чином, життєво важливо, щоб у майбутніх операціях Україна та її партнери не обманювали себе, вважаючи, що операція з недостатнім ресурсним забезпеченням має великі шанси на успіх.

Окрім цього найважливішого оперативного моменту, можна виявити численні недоліки підготовки українського наступу.

Відсутність несподіванки

Одним з очікуваних механізмів досягнення успіху під час українського наступу був шок для російських військ. У початковому плані передбачалося, що це дозволить 12 бригадам розбити шість ворожих полків на 30-кілометровій ділянці фронту. Коли планувальники зрозуміли, що це неможливо, з'явилася надія на те, що потужність початкової атаки виб'є захисників з колії. Там, де під час війни була досягнута тактична несподіванка, як у Харківській наступальній операції 2022 року, українські війська ефективно витіснили російські війська. І навпаки, як під Херсоном, так і на напрямку Оріхів-Токмак, несподіванка не була досягнута, і заходи оперативної безпеки провалилася. Український уряд сигналізував про намір наступати на Херсонському напрямку. Тому подальше рішення про наступ на Херсон було прийнято всупереч підготовленій обороні і не було особливо успішним з точки зору наземних штурмів і не викликало шоку серед російських військ. На напрямку Оріхів-Токмак провал оперативної безпеки стався на декількох рівнях. На стратегічному рівні витоки надсекретної інформації від міжнародних партнерів України (включаючи аналіз місцевості та інші матеріали) дали росіянам точну картину структури українських штурмових сил, очікуваних можливостей, обмежень і варіантів напрямків наступу. Крім того, публічні повідомлення українського уряду і публічні заяви його партнерів дали росії чітке розуміння часу ймовірного наступу і сприяли плануванню зс рф. Нарешті, проникнення росіян в українські системи зв'язку дозволило перехопити цілий ряд матеріалів. В результаті, коли почався наступ, українські зусилля з роздільного планування часто призводили до того, що дружні сили мали менше розуміння більш широкого плану, ніж російське командування.

Урок очевидний: майбутні операції повинні супроводжуватися відповідним обманом і більш ефективними заходами оперативної безпеки. Для України це означає менше публічного телеграфування намірів. Однак є також уроки для партнерів України щодо прозорості її політичного дискурсу про колективне планування.

Неадекватне генерування сил

Враховуючи більші людські резерви російської федерації, Україна повинна прагнути до якісної переваги своїх сил. У ситуаціях, коли ЗСУ перебувають в обороні, цього значною мірою вдалося досягти. Що стосується наступальних операцій, то 2023 рік продемонстрував, що система підготовки та формування військ не забезпечує достатньої якості сил для проведення операцій у високому темпі. На це є кілька причин. На найпростішому рівні підготовка не відповідає вимогам ані за тривалістю, ані за змістом. Існують розбіжності у підходах ЗСУ та країн-членів НАТО щодо того, як має здійснюватися бойове щеплення. Тим не менш, обмежене використання BATSIM (симуляції поля бою) та інших методів для звикання солдатів, що проходять навчання, до відчутного впливу артилерії проявляється у тому, що частина підрозділів погано діє на початку наступальних дій. Наприклад, недостатнє знайомство з артилерією і недостатній рівень підготовки призводив до того, що війська не бажали встигати за вогнем артилерії, яка вела вогонь з близької відстані.

Інша фундаментальна проблема була пов'язана з навчанням. Після п'яти тижнів підготовки в рамках «Операції «Інтерфлекс» і, можливо, місяця колективних тренувань перед виконанням завдань, війська не мали добре відрепетируваного розуміння рухів на полі бою, які вони могли б виконувати в потрібному темпі. Тактичне управління веденням вогню з відкритих позицій також було дуже обмеженим, частково через те, що обмеження безпеки під час навчань без достатнього часу для закладання міцного фундаменту не дозволили належним чином відпрацювати вогневу підтримку і пересування на рівні взводу і роти. Як наслідок, вогнева дисципліна була значною мірою низькою.

Щоб вирішити цю проблему з якістю сил, ЗСУ почали відбирати особовий склад штурмових підрозділів зі складу своїх частин таким чином, щоб батальйон міг сформувати два штурмових взводи, тоді як решта батальйону формувала звичайні роти. На практиці це означало, що замість того, щоб ешелонувати [підрозділи] один через одного для підтримання наступальної динаміки, кожна атака мала бути ретельно спланована і досягати кульмінації після завершення. Крім того, втрата цих штурмових підрозділів призвела б до втрати наступальної бойової потужності батальйону. Це змушувало командирів бути обережними, що ще більше сповільнювало темп. Хоча підхід, прийнятий ЗСУ, мав сенс в умовах обмеженого часу, часу на підготовку було недостатньо.

Іншою проблемою була підготовка бригад як злагоджених формувань. Оскільки більшість штабів бригад перебували на фронті для управління секторами оборони, Україні було важко тренувати бригади або проводити навчання батальйонів під керівництвом штабу бригади. В результаті, коли українські підрозділи досягали району бойових дій, вони, як правило, планували і виконували окремі дії на ротному рівні, керовані штабом бригади і підтримувані вогнем бригади, замість того, щоб дотримуватися бригадної схеми маневру (авторське інтерв'ю зі штабним особовим складом бригади, Україна, липень 2023 року).

Необхідність підвищення якості військ для проведення наступальних операцій шляхом цілеспрямованого процесу, що триває приблизно вісім місяців, з 18 тижнями індивідуальної підготовки та колективних тренувань після цього, має бути врахована при плануванні бойових дій. Планування Україною або її міжнародними партнерами рідко здійснювалося з таким горизонтом, особливо серед політичного ешелону. Але нездатність здійснювати планування таким чином означає, що наявні сили не будуть придатні для виконання передбачених завдань. Найбільші атаки під час наступу були на рівні батальйону. Це свідчить про те, що в Україні не вистачало підготовлених штабних офіцерів, здатних синхронізувати більші операції. Для того, щоб перевершити російські підрозділи, необхідно збільшити масштаб, на якому можуть діяти українські підрозділи.

Недоліки планування

Початкова концепція операції, як описано вище, передбачала, що 12 бригад за сім днів прорвуть лінію оборони на 30-кілометровому фронті та ізолюють Токмак. Факти свідчать про те, що за такої концентрації сил і темпу прорив до Токмака був можливий. Однак ця концепція, що визначала вимоги, не була обтяжена обмеженнями фактично застосованих сил. Початкова концепція була розумною. Але коли концепція була перетворена на план, що відображав обмеження сил, які були сформовані, час, що минув, і, відповідно, диспозицію противника, з'явилися помилки в плануванні.

Перш за все, теорія успіху операції в тому вигляді, в якому вона була виконана, залежала від краху російських сил, але сили і засоби не були сконцентровані в достатній мірі, щоб досягти цього ефекту. Не зрозуміло, на якій основі планувальники вважали, що цього можна досягти. Замість цього, як видається, планування відбувалося на основі значного оптимістичного упередження. Частково це пов'язано з вірою в те, що російська поразка під Харковом сталася через брак морального духу, тоді як насправді вона сталася через брак достатньої кількості російських військ. Це не нова проблема, але з огляду на те, якою мірою члени НАТО сподіваються компенсувати чисельну перевагу противника, варто розробити методологію для більш точної оцінки морального духу противника. Велика Британія, зокрема, вже деякий час наголошує на важливості інформаційного маневру і когнітивного виміру війни. Однак очевидно, що планувальники невірно оцінили менталітет і вразливості росії в цьому відношенні. Таким чином, виявляється, що штаби не мають достатніх засобів для того, щоб відчути або провести оцінку бойових втрат для морального духу, щоб забезпечити точне планування того, як можна спричинити колапс.

Очевидно також, що планувальники не змогли належним чином розподілити сили для проведення операції. Замість того, щоб повернути війська з фронту і сформувати ядро нових підрозділів, досвідчені війська були залишені в бою зі зніженною кількістю механізованої техніки і були задіяні на різних відволікаючих напрямках, таких як Бахмут, або для сковуваеея позицій по обидва боки від головних зусиль. Коли війська з цих підрозділів згодом були перекинуті до складу наступальних сил, їм не вистачало критично важливих засобів, у тому числі обладнання для розмінування, щоб досягти успіху. Погіршення якості обладнання в наступних підрозділах також було помітним, так що українські підрозділи почали намагатися проводити наступальні операції з прориву за допомогою МРАПів MaxxPro та іншої техніки, непристосованої для виконання цього завдання.

Певні прорахунки у плануванні були допущені спільно Україною та її міжнародними партнерами, наприклад, надмірна увага до наслідків глибоких ударів, які мали зруйнувати російську оборону. Хоча кампанія, спрямована на Крим, була добре спланована, в глибоких ударах на підтримку основних зусиль було застосовано занадто мало боєприпасів проти занадто різноманітного набору цілей, щоб досягти критичного масштабу ефекту. Застосування високоточних вогневих засобів на великі відстані не було синхронізоване з тактичними діями, які б найкращим чином використовували тиск на російську оборонну систему.

Ще одним цікавим елементом планування є відсутність пом'якшувальних заходів, спрямованих на подолання виявлених російських сильних сторін. Під час варгеймів, проведених з міжнародними партнерами України до початку наступу, низка російських можливостей була визначена як особливо проблематична (авторські інтерв'ю з учасниками варгеймів, Україна, квітень і травень 2023 року). Однією з таких можливостей була російська авіація. Проте операцію було розпочато без жодних засобів протидії загрозі з боку російської штурмової авіації. Зрештою, у жовтні США схвалили використання ATACMS для ураження російських гелікоптерів на своїх аеродромах. Це було дуже добре, але до жовтня російська штурмова авіація вже відіграла свою роль у призупиненні наступу України. На той час застосування ATACMS лише сприяло виснаженню російських систем. Це не дало можливості для маневру. Справа не в тому, що ATACMS були відповіддю на авіацію. Росія тактично адаптувалася, щоб зменшити ризик для своїх аеродромів протягом декількох днів після цих ударів. Справа в тому, що нічого не було зроблено для зменшення ризику, коли це було важливо. Ця проблема не обмежувалася питанням авіації. Мінні поля також були визначені як основна проблема. На початку наступу Україна мала значно менше засобів розмінування, ніж передбачений доктриною необхідний мінімум. Це мало передбачувані результати, які були визначені Україною та її партнерами під час варгеймів, що передували наступу. Проте партнери України продовжували надавати Україні машини розмінування навіть у серпні, коли США надали М117 (авторські інтерв'ю з представниками Генерального штабу України, співробітниками Головного управління логістики Генерального штабу, Україна, лютий 2024 року). ЗСУ знадобилося два місяці, щоб навчитися експлуатувати і обслуговувати ці машини, тому вони були готові до використання лише в жовтні 2023 року, після повного завершення наступальних дій.

Найцікавіше, що міжнародні партнери України надали обладнання у спосіб, який повністю не узгоджувався з доктриною НАТО, так що Україна не змогла сконцентрувати критичну масу відповідних сил і засобів у вирішальний момент. Значною мірою ця невдача була політичною. У США рекомендували надати Україні DPICM восени 2022 року, а ATACMS - на початку 2023 року. Надання цих систем було схвалено із запізненням. Питання, на яке мають відповісти країни-члени НАТО, полягає в тому, чи їхні системи управління спонукають лідерів приймати рішення тоді, коли вони мають бути прийняті, щоб мати бажаний ефект, або ж система допускає затримку аж до моменту, як вони стають неактуальними.

IV. Виявлення нових тактичних викликів

Проведення широкомасштабних наступальних операцій з прориву оборони є одним з найскладніших завдань, які повинні бути здатні виконувати сухопутні війська. У Першій світовій війні країнам Антанти знадобилося три роки, щоб розробити концепції, можливості і створити потенціал для ефективного прориву німецької оборони на Західному фронті. Утримання підрозділів, оснащених і підготовлених для цієї операції, вимагає найбільших витрат ресурсів у більшості армій. Наприклад, хоча у Великій Британії є багато підрозділів, які мають широке застосування, лише Третя Британська дивізія (3 UK Division), яка є найдорожчим елементом польової армії, буде здатна провести широкомасштабну наступальну операцію з прориву оборони, і наразі вона не має для цього необхідного оснащення.

Доктринальна основа для наступального прориву залишилась по суті незмінною з часу формулювання концепції «повітряно-наземної битви» (AirLand Battle) у 1980-х роках. Востаннє західні війська здійснювали масштабний наступальний прорив в ході операції «Буря в пустелі» в 1991 році, і це, як видається, підтвердило ефективність обладнання, структури формувань, тактики і доктрини, що лежать в основі концепції «повітряно-наземної битви». До 2023 року єдиною широкомасштабною наступальною операцією з прориву оборони, яка була проведена в ході конвенційної війни з 1991 року, була операція Азербайджану з повернення Нагірного Карабаху в 2020 році.106 Однак ця операція була проведена проти вірменських сил, які майже не зазнали модернізації з 1980-х років. Таким чином, усталена формула знову виявилася успішною. Операції з прориву в Іраку під час війни проти Ісламської держави та в Афганістані під час боротьби з Талібаном вимагали прориву через складні поля саморобних вибухових пристроїв, але вони не були прикриті артилерійським вогнем, і тому коаліційні сили диктували темп маневру. Тому є підстави стверджувати, що спроби України прорвати «лінію Суровікіна» влітку 2023 року були першими спробами масштабних наступальних операцій з прориву за останні 30 років.

За цей час нові технології суттєво вплинули на те, як воюють армії. Тому варто вивчити досвід ЗСУ, щоб оцінити, до якої міри усталена доктрина залишається актуальною і де вона потребує адаптації або перегляду. Ці уроки важливі не лише для ЗСУ, які намагаються відновитися і підготуватися до майбутніх наступальних операцій, але й для міжнародних партнерів України, які повинні заслуговувати на довіру, якщо вони хочуть утримати росію від порушення Статті 5 Північноатлантичного договору в найближчі роки.

Бойові дії в Україні протягом 2023 року виявили низку вимог і проблем, з якими не стикалися широкомасштабні сили НАТО і які не знайшли ефективного відображення в західних доктринах. Ці питання необхідно продумати під час планування майбутніх сил і операцій. Деякі з цих викликів розглядаються в цьому розділі.

Повсюдне спостереження та прицільний вогонь

Під час наступу обидві сторони широко використовували БПЛА для спостереження за полем бою над лінією фронту і в тилових районах супротивників. Російські війська активно використовували «Ланцет-3М» для нанесення точних ударів по українській артилерії та елементах підтримки. Українські війська, в свою чергу, використовували все більше FPV-дронів, коли вони перейшли до оборони і коли їхні власні запаси артилерійські боєприпаси вичерпалися. Для обох сторін ці можливості виявилися більш ефективними в оборонних, ніж у наступальних операціях. Це пов'язано насамперед з тим, що ці системи легше вивести з ладу, коли власні війська менше маневрують, тому що використання їх у ближньому бою проти військ, що наступають, означає, що вони знаходяться ближче до своїх станцій управління, ніж до ворожих засобів глушіння, і тому що саме сторона, яка атакує, повинна збільшити свою сигнатуру і випередити свою здатність використовувати оману або декої, щоб захистити себе, оскільки атакуюча сторона повинна просуватися вперед.

Використання засобів РЕБ і ППО [для ураження цілей] на малих висотах для наступальних операцій існувало в старій доктрині. Однак, здебільшого це була відповідальність дивізій, як і в американських концепціях. Сьогодні локальна здатність вести високоточний вогонь означає, що всі підрозділи потребують радіоелектронного захисту. Теоретично, наступаючі формування повинні бути здатні створювати електронні бар'єри, а оскільки підрозділи навряд чи матимуть спеціальні засоби ППО, системи повинні бути багатофункціональними, з можливістю ураження невеликих повітряних цілей. Засоби захисту в електромагнітному спектрі є надто вразливимм, якщо їх розміщувати на невеликій кількості спеціальних платформ. Натомість, хоча модулі захисту в електромагнітному спектрі мають бути програмованими і відносно автономними, вони мають бути широко розповсюджені. Антени стануть важливим елементом системи захисту, вразливим до прямого вогню. Тому вони повинні бути замінними, а не невід'ємними від пристрою, що генерує перешкоди на різних частотах. Проєкція навігаційних перешкод особливо важлива для забезпечення захисту території від високоточного вогню.

Водночас, існує вищезгадана дилема, як військам, які мають створити обмежений у часі «купол» захисту від високоточного вогню, уникнути збільшення своєї вразливості від «статистичної» артилерії (неточних боєприпасів). Стара відповідь - виграти контрбатарейну боротьбу - є лише частковим рішенням, тому що високоточна розвідка, спостереження та рекогносцировка (РСР) тепер дозволяє меншій кількості гармат завдавати більш концентрованих ударів, таким чином підвищуючи поріг придушення, необхідний для захисту сил. Таким чином, поряд з вимогою захистити війська від дублюючого спостереження, необхідно також мати можливість уражати ворожі БПЛА більшої дальності, або на малій висоті, але на відстані до 10 км, або на середніх висотах над стелею ураження засобами ПЗРК. У поєднанні з тим фактом, що цілі, яким буде завдано ураження, часто будуть відносно недорогими, це становить ключовий виклик для ППО ближнього радіусу дії. Існує також вимога змістити завдання з контрбатарейних ударів на ураження ворожої артилерії до відкриття нею вогню. Це привносить в ближній бій концепції, які раніше були більш релевантними для дискусій про інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону.

Управління бойовим простором в електромагнітному спектрі

Сили, які можуть застосовувати високоточний вогонь у відповідь, швидше за все, будуть непропорційно ефективнішими порівняно з їхнім супротивником. Здатність мінімізувати концентрацію одночасно залежить від координації дій в зоні досяжності або поза межами прямої видимості. Це залежить від доступу до електромагнітного спектру (ЕМС). В результаті, навіть за відсутності ворожих засобів РЕБ, ЕМС стає переповненим. Кількість систем, що взаємодіють, зростає. Обсяги даних, що передаються, зростають. І переваги, які можна отримати, порівняно з вразливостями, якими можна поступитися, не оспорюючи контроль над ЕМС, зміщуються до точки, де, хоча війська повинні бути здатні діяти без своїх основних систем, це не означає, що вони повинні змиритися з втратою зв'язку.

Необхідно звернути увагу на спірний характер ЕМС та його вплив на ефективність вогневої підтримки і маневрів. В обороні можна використовувати ординарців, прокладений в землі кабель та інші атавістичні методи для обмеження трафіку, сигнатури і вразливості. У наступі ці варіанти не є життєздатними. Без ретельного управління частотами війська можуть вдатися до широкомасштабного фратріциду в ЕМС, в тому числі погіршити ефективність і живучість власних БПЛА. Це було серйозною проблемою в Україні і часто змушувало командирів обмежувати радіоелектронний захист своїх сил, підвищуючи таким чином власну ситуаційну обізнаність, але також надаючи свободу ворожим засобам розвідки і вогню (авторські інтерв'ю зі штабним особолвим складом українських бригад і батальйонів, Україна, липень 2023 і лютий 2024 року). Російські війська змінювали свої частоти кожні 24 години, запобігаючи конфліктам БПЛА на їх маршрутах, і синхронізували РЕБ з маневрами, так що, коли потрібно було отримати точні координати, радіоелектронний захист знижувався, а потім знову підвищувався. Цього було досягнуто, незважаючи на те, що зс рф розподілили можливості РЕБ на ротний ешелон. Для України абсолютна нестача систем зменшувала складність завдання, але більшість засобів РЕБ все ж таки застосовувалися на бригадному ешелоні, і навіть тоді вони часто не використовувалися максимально ефективно через труднощі, які це створювало для системи командування та управління і РСР.

Необхідність виділення достатньої пропускної здатності для програмно-визначених систем, щоб уникнути широкосмугового глушіння, і при цьому мати достатньо спектру, доступного для діапазону систем сучасних збройних сил, є серйозною проблемою. Більшість військовослужбовців не навчені її вирішувати. Проте це стає ключовим обмеженням планування на всіх рівнях. Існує потреба в тому, щоб зв'язківці проходили іншу підготовку, яка б відповідала цим вимогам аж до рівня бригади і бойової групи. Водночас, командири родів військ мають бути краще навчені тому, як використовувати засоби РЕБ і як планувати маневр в ЕМС. Підвищення кваліфікації зв'язківців має мало сенсу, якщо рівень розуміння між іншими родами військ розходиться, а не збігається, що призводить до нехтування можливостями або їх неправильного застосування.

Прискорені цикли оновлення спроможностей

Не новим є спостереження про те, що інноваційні засоби мають найбільший вплив на етапі їхнього початкового застосування, а потім пропонують меншу перевагу в міру того, як противник адаптується. Цю проблему добре розуміли ще після Першої світової війни. Проте сьогодні програмно-визначені системи є дуже вразливими до спеціальних електронних засобів протидії і водночас непропорційно ефективні порівняно з не програмно-визначеними засобами. Це означає, що збройні сили повинні використовувати програмно-визначені системи, щоб бути конкурентоспроможними, але пікова ефективність програмно-визначених засобів є нетривалою в оперативному плані і після того, як противник адаптується, тактично нестабільною.

Під час наступу 2023 року це проявилось у різний спосіб. По-перше, припущення західних планувальників щодо впливу високоточних боєприпасів виявилися перебільшеними через контрзаходи противника. Від цього постраждали «Екскалібури» і GMLRS. По-друге, Україна виявила, що такі системи, як БПЛА, потребують швидкого оновлення як програмного забезпечення, так і радіостанцій для підтримання їхньої ефективності. Це, однак, заважає їм масштабувати виробництво і, відповідно, отримувати вигоду від своєї технічної переваги. Натомість інновації випробовувалися б у невеликих масштабах і розгорталися б у середніх масштабах, коли промисловість могла б почати постачати відповідні рішення. Проте супротивник розробить витончені контрзаходи ще до того, як виробництво буде прискорено.

Очевидно, що така взаємодія стане характерною рисою майбутніх конфліктів. Вона створює серйозні виклики для того, як армії НАТО укладають контракти з промисловістю, як випробовуються і перевіряються системи, як здійснюється управління підготовкою і безпекою систем. За винятком сил і засобів «першої ночі», призначених «відкрити двері», очевидно, що збереження технологічної - а, отже і якісної - переваги, має ґрунтуватись на наявності інженерів-програмістів в тактичних формуваннях, які мають право втручатись в роботу систем, і здатності швидко замінювати апаратні компоненти, такі як радіостанції, без необхідності відмовлятись від платформ, до яких вони були прикріплені. Постачальники повинні бути зацікавлені в тому, щоб надавати підсистеми і розуміти, що вони будуть циклічно адаптувати свої продукти, замість того, щоб удосконалювати один продукт і намагатися прив'язати замовника до нього. У багатьох країнах це вимагатиме законодавчих змін у сфері нагляду. Однак в оперативних, а не тактичних часових рамках це має вирішальне значення для збереження темпу.

Диверсифікація логістики «останнього кілометра»

Постійне спостереження за лінією фронту в поєднанні з дешевими і масштабованими високоточними ударами з використанням БПЛА становить особливу загрозу для постачання військ, оскільки наявні наземні лінії зв'язку обмежені здійсненими проломами [в лінії оборони], а отже, їх легко відслідковувати. Крім того, омана та інші методи, спрямовані на збереження життя транспортних засобів постачання, не мають значення, коли вони змушені рухатися відомими маршрутами, де противнику не доведеться мати справу з «хибними спрацьовуваннями». Більше того, тиск, який противник чинить на передові підрозділи за допомогою контратак, які він може здійснити, коли поповнення запасів і евакуація поранених є найбільш важливими, обмежує можливості наступаючих сил у створенні умов для поповнення запасів на «останньому кілометрі». Транспортні засоби постачання також повинні мати підтримку в подоланні мінних загороджень, встановлених артилерією.

Одна з відповідей на це питання полягає в тому, що поповнення запасів на «останньому кілометрі» стає комбінованою операцією, що вимагає застосування ППО, засобів контрбатарейної боротьби, РЕБ, інженерної підтримки та інших заходів для створення «вікон можливостей» для пересування. Це надзвичайно ресурсомісткий процес, а у випадку України ресурсів бракує. За певних обставин поповнення запасів може стати основним завданням сил підтримки, але це вкрай небажано і, в будь-якому випадку, обмежує кількість поповнень, які можуть бути здійснені. Хоча це і не пов'язано безпосередньо з постачанням «останньому кілометрі», але неможливість просування менш захищених платформ підтримки, таких як артилерія і медеваки, через постійну загрозу високоточних ударів по лінії бойового зіткнення, є ще однією проблемою, яка обмежує здатність підтримувати просування вперед бойової техніки і засобів забезпечення.

Крім того, необхідно знайти методи диверсифікації постачання на «останньому кілометрі». Велика Британія, зокрема, активно експериментує з безпілотними системами в цій ролі. Хоча гелікоптери дорогі в експлуатації і вразливі перед російськими засобами протиповітряної оборони, БПЛА можуть запропонувати засоби для переміщення палет з їжею, водою і боєприпасами вперед. Використання наземної безпілотної техніки подолання загороджень також дає можливість розширити і збільшити кількість шляхів, якими можуть проходити вантажі. Безпілотні наземні машини наразі не ідеально підходять для прориву загороджень у наступі, оскільки вони легко виводяться з ладу через пошкодження ключових датчиків і часто залежать від дистанційного керування, в той час як такий прорив повинен здійснюватися або з безпосередньої близькості до машини, або за допомогою стаціонарного кабелю. Однак, опинившись за ЛБЗ, такі системи мають значний потенціал, і експерименти в цій сфері можуть вдосконалити їх до рівня, коли вони будуть здатні підтримувати наступальні операції з прориву. Збільшення пропускної здатності постачання матеріальних засобів і, таким чином, розширення досяжності і витривалості штурмового підрозділу виграє час для розширення прориву, для ешелонування додаткових сил і, зрештою, для підтримання динаміки. Медична евакуація за допомогою БПЛА є більш складною з моральної точки зору, але в багатьох випадках може значно підвищити рівень виживання, дозволяючи евакуювати поранених на складній або важкодоступній місцевості до медичного закладу, який знаходиться в більш захищеному місці і може забезпечити кращий рівень медичної допомоги. Підвищення рівня виживання після поранень також позитивно впливає на моральний дух, сприяючи збереженню динаміки.

Можливо, найважливіший контекст, в якому члени НАТО повинні розглядати цю проблему, - це те, як вона пов'язана з подоланням перешкод. Контроль росії над Херсонською областю зрештою став нестійким через здатність України перекрити ключові точки [ліній постачання]. Рішення України не розвивати свої спроможності в Кринках було зумовлене оцінкою того, що сили, достатньо великі для того, щоб мати значний вплив на лівому березі Дніпра, не можуть бути забезпечені через ріку. Будь-який аналіз місцевості на східному фланзі НАТО показує, що водні перешкоди є звичайною особливістю рельєфу. Тому питання про те, як члени НАТО можуть розвивати сили і засоби для розгортання і захисту переправ, є життєво важливим концептуальним напрямком для дослідження.

Вразливість критично важливих засобів

Останньою важливою проблемою, яку необхідно подолати на концептуальному рівні, є вразливість критично важливих засобів, таких як інженерна техніка. Історично ця проблема вирішувалась шляхом посиленого захисту цих платформ і прикриття їх основними бойовими танками. Концепція полягала в тому, що хоча оператори ПТРК і ворожі основні бойові танки намагатимуться атакувати машини прориву, це розкриє їхні позиції і дасть змогу знищити їх прямим вогнем. Психологічно загроза такої швидкої і смертоносної відповіді має ефект придушення масштабу, в якому проявляється загроза. Швидкість зменшує час, який залишається у противника для безпечного ведення вогню.

У сучасних умовах ця концепція спостереження є глибоко хибною. Проблема полягає в тому, що дедалі більша кількість систем, що несуть загрощу, від FPV-дронів до ПТРК, що знаходяться за межами прямої видимості і встановлених на БПЛА лазерних цілевказівників для артилерійських боєприпасів, можуть запускатися і спрямовуватися з прихованих позицій. Це означає, що для ураження можливо вибрати індивідуальні одиниці важливого обладнання. Це також збільшує часовий проміжок, протягом якого ціль може бути уражена, тому що ті, хто запускає ці боєприпаси, можуть стріляти кілька разів і можуть зосередитись на наведенні своїх боєприпасів, не турбуючись про те, що їх можуть обстріляти [у відповідь]. Результатом цього є висока ймовірність ураження ключового обладнання, що перешкоджатиме виконання його задачі.

Вирішення цієї проблеми вимагає нових підходів до придушення у наступі і до розробки відповідного обладнання. Для наступального придушення використання «баражуючих» боєприпасів, які отримують координати цілі від баз РЕБ, може дозволити завдавати ударів по операторах систем, що несуть загрозу, які в іншому випадку перебувають у безпеці поза межами прямої видимості своїх цілей. Для цього був би дуже корисним еквівалент «Ланцет-3М». Це також вимагатиме збільшення щільності українських засобів РЕБ на рівні бригад для виявлення операторів ворожих БПЛА і їх знищення. Що стосується оборонних заходів, то використання мультиспектрального диму могло б допомогти, хоча і не вирішити проблему повністю.

Критично важливим напрямком зусиль, однак, є те, що якщо ці машини можуть бути уражені, то це означає, що вони будуть знищені. Тому їх потрібно більше. Наразі це часто високоцінні засоби, вони добре захищені і здатні виконувати цілий ряд функцій. Цілком ймовірно, що кількість машин в інженерних підрозділах має зрости, а їхня гнучкість і складність - зменшитися, щоб зробити таке збільшення кількості платформ доступним за ціною. Крім того, пріоритетом має стати диверсифікація завдань, які можуть бути виконані за допомогою модулів, встановлених на інших броньованих машинах. Якщо такі системи є цілеспрямованими, то метою має бути зменшення кількості цілей, які можуть стати єдиною точкою поразки у здатності військ проривати загородження. Примітно, що Ізраїль, коли входив до Гази, визначив, що йому потрібно 20 броньованих бульдозерів D9 на бригаду для подолання очікуваної загрози від саморобних вибухових засобів. Можливо, D9 не ідеально підходять для ведення бойових дій в Україні, але щільність парку таких машин є гарним мірилом того, що має бути метою. Вимога такого збільшення кількості платформ свідчить про необхідність зміни пріоритетів у проектуванні платформ, призначених для виконання цих завдань.

Висновок

Причини невдач наступальних операцій України у 2023 році можна підсумувати як брак особового складу та критично важливої техніки, недостатній час для підготовки та злагодження відповідних сил, неправильний розподіл особового складу за визначеними напрямами, а також відсутність рішень для низки визначених тактичних проблем. Для того, щоб ці помилки не повторилися, потрібен більш цілеспрямований і тривалий процес формування сил, а міжнародні партнери України повинні узгоджувати надання обладнання з тими результатами, яких вони хочуть досягти, а не з тим, що політично вигідно надати в короткостроковій перспективі. Враховуючи, що вирішення цих проблем вимагає промислової мобілізації Європи, яка розпочалася із запізненням, пройде певний час, перш ніж Україна зможе відновити масштабні наступальні операції. Створення умов для остаточного завершення війни на сприятливих умовах має бути досягнуто шляхом формування у проміжному періоді. Це призвело до змін у поглядах України на ведення війни.

На поточному етапі конфлікту ЗСУ зосереджені на завданні максимальної шкоди російській федерації, а не на звільненні українських територій за будь-яку ціну. На полі бою ЗСУ надають пріоритет знищенню тих систем, які зс рф буде важко замінити або відремонтувати. ЗСУ також будують розгалужені оборонні позиції, намагаючись максимізувати втрати зс рф за будь-яку перемогу на полі бою. Такий підхід, орієнтований на завдання шкоди, має на меті виграти максимально можливий час, як для накопичення сил, так і для нанесення шкоди в глибині. Для міжнародних партнерів України надання артилерійських боєприпасів та ударних систем великої дальності є найбільш важливими для підтримки цих зусиль.

Спроможність росії продовжувати свою агресію проти України в основному є результатом її великих резервів капіталу. Здатність платити високі зарплати солдатам-контрактникам дозволяє росії відновлювати живу силу, а гроші, отримані від експорту нафтохімічної продукції, дають змогу розширювати виробництво військової техніки, навіть попри те, що санкції та перебої в постачанні призводять до зростання цін. Тому Україна націлилася на нафтогазову інфраструктуру в росії, щоб спочатку зменшити запаси нафтогазового виробництва, а потім і доступність ліквідного капіталу. Міжнародні партнери України можуть підтримати ці зусилля, націлившись на виробничі потужності російської оборонної промисловості та глобальні ланцюги поставок, які дозволяють росії підтримувати війну, шляхом жорсткого застосування санкцій.

Ще одним напрямком завдавання шкоди росії є використання інформаційних операцій для зниження довіри росіян до рубля та вжиття заходів для підвищення інфляції. Створення у російського населення відчуття вартості конфлікту і покладання провини за це відчуття на місцеву владу збільшує небезпеку для російського уряду в міру затягування війни.

Виграш часу і сповільнення розширення російських військ - це способи підтримати відновлення наступальної бойової потужності. Щоб відновити цю силу, Україна повинна залучати війська, які вона не буде негайно використовувати для ротації на полі бою, а натомість дозволить їм проходити колективну підготовку, поки вони не набудуть тактичних навичок. Це вимагає можливості проводити штабні навчання, щоб дати можливість українським підрозділам діяти в повному масштабі. Офіцери бойових підрозділів, які очолюють такі формування, також повинні бути знайомі з використанням захисту електромагнітного спектру, розвідки і нападу, щоб вони могли захистити свої підрозділи після того, як вони будуть задіяні в бою.

Планування залучення додаткових сил не повинно бути прив'язане до часових рамок, що визначаються політичними очікуваннями. Замість цього ЗСУ повинні планувати операції з формування [поля бою], щоб створити умови для проведення наступальних операцій. Поки створюються критичні умови, міжнародні партнери України мають працювати з цими підрозділами над розробкою методів подолання загрози від російських обстрілів далекобійними засобами ураження. Це включає в себе ефективну контррозвідку, а також здатність захистити логістичні шляхи для підтримки наступальних операцій та ключові засоби, що забезпечують наступальні дії. Якщо цих заходів не буде вжито, Україна ризикує затягнути конфлікт без зміни його траєкторії, що матиме трагічні наслідки як для країни, так і для безпеки Європи.