Минулого тижня майже щоночі я прокидалася в Києві від пронизливого звуку сирен повітряної тривоги. Як і безліч інших українців, я вискакувала з ліжка, хапала кілька найнеобхідніших речей і бігла до бомбосховища.
Не всі дотримуються цієї рутини. Деякі люди, втомлені нічними бомбардуваннями, вирішують спати під час повітряної тривоги, навіть якщо це означає ризик потенційної смерті. Багато інших, зокрема люди похилого віку та особи з фізичними вадами, не в змозі спускатися вниз щоразу, коли лунає сирена. Кожен новий російський напад нагадує про те, наскільки невизначеним стало життя в Україні під час війни.
Поки цивільне населення бореться за збереження відчуття звичного життя, реальність на передовій не може бути драматичнішою. Українські війська перевантажені і гостро потребують підкріплення, боєприпасів та обладнання. Крок за кроком російська армія продовжує наступати, шукаючи слабкі місця і використовуючи кожну вразливість.
Незважаючи на ці неймовірні виклики, українські військові продовжують адаптуватися і впроваджувати інновації, намагаючись утримати позиції за допомогою нових інструментів і стратегій, що постійно розвиваються. Воля до опору залишається незламною, але ціна, яку доводиться платити за цю боротьбу солдатам, їхнім сім'ям і всій українській нації, часто здається нестерпною.
Поки українці борються за виживання нації на полі бою, інша боротьба розгортається проти внутрішньої корупції. Зусилля України щодо переходу до більш підзвітної та демократичної системи управління є основною причиною ескалації агресії з боку Москви, оскільки Путін розглядає українську демократію як екзистенційну загрозу російському авторитаризму. Українці розуміють, що боротьба з корупцією є такою ж важливою в цій війні, як і опір Росії на полі бою.
Українське суспільство намагається боротися з корупцією вже десятиліттями. Рівно 25 років тому Україну сколихнув скандал «Кучмагейт». Він був пов'язаний із вбивством мого чоловіка Георгія Гонгадзе, видатного журналіста-розслідувача та засновника новинного сайту «Українська правда», до якого був причетний тодішній президент Леонід Кучма. Тоді шлях до правди розпочався з єдиного інформатора з президентської охорони, який пішов на величезний ризик, щоб викрити те, що він вважав серйозним порушенням.
Чверть століття по тому є вагомі ознаки того, що Україна досягає прогресу в боротьбі з корупцією. Наприкінці листопада один із найвпливовіших людей України, глава Адміністрації Президента Андрій Єрмак, подав у відставку після обшуку його будинку антикорупційними органами країни на тлі скандалу, що швидко розгортався і зачіпав осіб, наближених до найвищих гілок влади.
Журналісти «Української правди» знову відіграли важливу роль у висвітленні цієї історії, але різниця між тодішньою ситуацією і сьогоденням також вражаюча. Тоді, коли вбили мого чоловіка, не існувало інституційних механізмів контролю і не проводилися обшуки в будинках високопосадовців. Сьогодні Україна створила інституції, здатні протидіяти корупції і досягати результатів.
Звісно, привиди корупції все ще блукають коридорами влади України, але безкарність поступається місцем відповідальності. Саме за таку трансформацію борються багато українців, і це одна з головних причин, чому Україна так лякає Путіна. Після майже чотирьох років повномасштабної війни більшість українців прагнуть миру, але вони також усвідомлюють, що мир буде можливим лише за умови справедливості та безпеки. Протягом цілого покоління українці боролися за ці цілі. Вони знають, що просто припинення стрілянини не принесе справжнього миру, і прагнуть закінчити війну таким чином, щоб вона не повторилася.
Від Києва до Львова я чую одне й те саме від людей, які відчайдушно хочуть, щоб війна закінчилася, але розуміють, що поспішний мир може мати катастрофічні наслідки.
«Ми занадто довго ховалися в темряві, щоб погодитися на несправедливий мир», — прокоментувала одна жінка.
«Наші сини та дочки борються не тільки за захист нашої землі, але й за справедливість, яка має настати після цього», — сказав мені таксист.
Світ повинен зрозуміти, що вторгнення Росії вже змінює глобальну безпеку. Путін не просто захоплює українську територію; він намагається знищити Україну як націю і підірвати весь міжнародний порядок. Якщо світ дозволить цьому статися, набагато більша війна перестане бути віддаленою загрозою. Вона стане неминучою.
Зараз існує реальна небезпека, що західні лідери підтримають поспішну і несправедливу мирну угоду. Це стане небезпечним сигналом, що агресія окупається. Автократи у всьому світі зроблять очевидний висновок, що вони можуть змінювати кордони силою. Це підірве основоположні принципи міжнародних відносин, встановлені в післявоєнний період. Європа не може дозволити собі створити такий прецедент.
Російське вторгнення вступає у критичну фазу, а гібридна війна Москви поширюється по всій Європі, тому час діяти настав саме зараз. Оборона України — це оборона Європи. Захід повинен посилити підтримку і зупинити Путіна, перш ніж він зайде ще далі. Було б ілюзією думати, що принесення в жертву Україну задовольнить Росію. Навпаки, поганий мир призведе лише до ще більшої війни. Ціна вагань буде набагато вищою, ніж вартість дій.
Авторка статті — Мирослава Гонгадзе, старша науковв співробітниця Євразійського центру Атлантичної ради та старша наукова співробітниця організації «Друзі Європи».
Джерело — Atlantic Council
