Вашингтон не може змінити або контролювати наслідки поразки у цій війні.
Важко уявити час, коли Сполучені Штати зазнавали повної поразки в конфлікті — настільки рішучої невдачі, що стратегічну втрату неможливо було б ані виправити, ані ігнорувати. Катастрофічні втрати в Перл-Гарборі, на Філіппінах і по всьому Західному Тихому океану в перші місяці Другої світової війни зрештою були компенсовані. Поразки у В'єтнамі та Афганістані були дорогими, але не завдали тривалої шкоди загальному становищу Америки у світі, оскільки вони відбувалися далеко від головних театрів глобальної конкуренції. Початкова невдача в Іраку була пом'якшена зміною стратегії, яка врешті залишила Ірак відносно стабільним і безпечним для сусідів, зберігши домінування США в регіоні.
Поразка в нинішньому протистоянні з Іраном матиме зовсім інший характер. Її не можна ані виправити, ані ігнорувати. Не буде повернення до того, з чого все починалося, не буде остаточної американської перемоги, яка скасує або подолає завдану шкоду. Ормузька протока не буде «відкритою», як колись. Контролюючи протоку, Іран стає ключовим гравцем у регіоні та одним із ключових гравців у світі. Роль Китаю та Росії як союзників Ірану посилюються; роль США суттєво зменшується. Замість демонстрації американської могутності, як неодноразово стверджували прихильники війни, конфлікт продемонстрував ненадійну Америку, нездатну завершити розпочате. Це спричинить ланцюгову реакцію в усьому світі, коли друзі та вороги пристосовуватимуться до невдачі США.
Президент Трамп любить говорити про те, хто має «козирі», але чи залишилися в нього хороші карти — незрозуміло. США та Ізраїль завдавали нищівних ударів по Ірану 37 днів, знищивши більшу частину керівництва країни та її армії, але не змогли повалити режим або добитися хоча б найменшої поступки. Тепер адміністрація Трампа сподівається, що блокада іранських портів досягне того, чого не зміг зробити масований військовий напад. Це можливо, але режим, який не вдалося поставити на коліна п'ятьма тижнями безперервних атак, навряд чи поступиться лише під економічним тиском. Він також не боїться гніву населення. Як нещодавно зазначила іранознавиця Сюзан Малоні, «режим, який убивав власних громадян, щоб придушити протести в січні, повністю готовий запровадити економічні труднощі для них зараз».
Деякі прихильники війни закликають до відновлення військових ударів, але не можуть пояснити, як новий раунд бомбардувань досягне того, чого не зробили 37 днів. Ще більша кількість військових дій неминуче призведе до помсти Ірану сусіднім країнам Перської затоки. Трамп зупинив атаки на Іран не тому, що йому стало нудно, а тому, що Іран завдав удару по життєво важливих нафтових і газових об'єктах регіону. Переломний момент настав 18 березня, коли Ізраїль розбомбив іранське газове родовище «Південний Парс», а Іран у відповідь атакував промислове місто Рас-Лаффан у Катарі — найбільший у світі завод з експорту природного газу, завдавши шкоди виробничим потужностям, які відновлюватимуть роками. Трамп відповів мораторієм на подальші удари по енергетичних об'єктах Ірану, а потім оголосив припинення вогню, хоча Іран не зробив жодної поступки.
Морато́рій — відстрочення виконання зобов'язань, що встановлюються урядом на певний термін або до закінчення яких-небудь надзвичайних подій.
Розрахунок ризиків, який змусив Трампа відступити місяць тому, залишається в силі. Навіть якщо Трамп виконає свою погрозу знищити іранську «цивілізацію» бомбардуваннями, Іран все одно зможе запустити багато ракет і дронів, перш ніж його режим впаде — якщо він взагалі впаде. Лише кілька успішних ударів можуть паралізувати енергетичну інфраструктуру регіону на роки, а то й десятиліття, затягнувши світ і США в тривалу економічну кризу. Навіть якщо Трамп захоче бомбити Іран далі — показуючи силу, щоб замаскувати відступ, — він не може цього зробити без ризику катастрофи.
Якщо це не мат, то майже мат. Останніми днями Трамп, за повідомленнями, попросив розвідувальне співтовариство США оцінити наслідки простого оголошення перемоги та відходу. Його можна зрозуміти. Сподіватися на колапс режиму — не дуже стратегія, особливо коли режим уже пережив численні військові та економічні удари. Він може впасти завтра, або через шість місяців, або взагалі не впасти. У Трампа немає стільки часу, щоб чекати, оскільки нафта наближається до 150 або навіть 200 доларів за барель, інфляція зростає, і починаються глобальні нестачі продовольства та інших товарів. Йому потрібне швидше вирішення.
Але будь-яке вирішення, крім фактичної капітуляції Америки, несе величезні ризики, на які Трамп досі не був готовий піти. Ті, хто легковажно закликають Трампа «довести справу до кінця», рідко визнають витрати. Якщо США не готові до повномасштабної наземної та морської війни для усунення нинішнього іранського режиму, а потім до окупації Ірану, доки не сформується новий уряд; якщо не готові ризикувати втратою військових кораблів, які супроводжуватимуть танкери через спірну протоку; якщо не готові прийняти руйнівну довгострокову шкоду продуктивним потужностям регіону в результаті іранської помсти — то відхід зараз може здатися найкращим варіантом. Політично Трамп, можливо, відчуває, що має більше шансів пережити поразку, ніж вижити в набагато більшій, довшій і дорожчій війні, яка все одно може закінчитися невдачею.
Поразка США, отже, не лише можлива, а й імовірна. Ось як вона виглядає.
Іран продовжить контролювати Ормузьку протоку. Поширене припущення, що так чи інакше протока відкриється після завершення кризи, є безпідставним. Іран не зацікавлений у поверненні до того, що було до початку цієї війни. Говорять про розкол між жорсткими лініями та поміркованими в Тегерані, але навіть помірковані мають розуміти, що Іран не може дозволити собі втратити протоку, незалежно від того, наскільки хорошу угоду він міг би отримати. По-перше, наскільки надійною є будь-яка угода з Трампом? Він майже хвалився тим, що повторив японську атаку на Перл-Гарбор, схваливши вбивство іранського керівництва під час переговорів. Іранці не можуть бути впевнені, що Трамп не вирішить атакувати знову через кілька місяців після укладення угоди. Вони також знають, що ізраїльтяни можуть атакувати знову, оскільки вони ніколи не відчувають обмежень, коли вважають, що їхні інтереси під загрозою.
Але й інтереси Ізраїлю будуть під загрозою. Як зазначали багато експертів з Ірану, режим у Тегерані зараз виходить із кризи набагато сильнішим, ніж до війни, зберігши не лише потенційну ядерну здатність, але й отримавши контроль над ще більш ефективною зброєю: можливістю тримати світовий енергетичний ринок у заручниках. Коли іранці говорять про «відкриття» протоки, вони все одно мають на увазі збереження контролю над нею. Іран зможе не лише вимагати плату за прохід, але й обмежувати транзит для тих країн, з якими має не дуже добрі відносини. Якщо якась держава поводитиметься так, як не подобається іранським правителям, вони зможуть покарати її, сповільнюючи потік вантажних суден через протоку.
Можливість перекрити або контролювати судноплавство через протоку є більшою та більш реальною загрозою, ніж теоретичний потенціал іранської ядерної програми. Цей важіль дозволить лідерам у Тегерані змусити країни зняти санкції та нормалізувати відносини або зазнати покарання. Ізраїль опиниться в ще більшій ізоляції, оскільки Іран стане багатшим, переозброїться та збереже можливість стати ядерною державою в майбутньому. Можливо, виявиться, що він навіть не зможе завдати удару по союзникам Ірану: у світі, де Іран має вплив на постачання енергоносіїв до багатьох країн, Ізраїль може зіткнутися з величезним міжнародним тиском, який змусить його не провокувати Тегеран у Лівані, Газі чи будь-де інде.
Новий статус-кво в протоці також спричинить значні зміни у співвідношенні сил та впливу як у регіоні, так і в глобальному масштабі. У цьому регіоні США проявить себе лише паперовим тигром, чим змусить країни Перської затоки та інші арабські держави підкоритися Ірану. Як нещодавно писали іранознавці Руель Герехт і Рей Такі, «економіки арабських країн Затоки будувалися під парасолькою американської гегемонії. Заберіть її — і свободу судноплавства, яка з нею пов'язана, — і держави Затоки неминуче підуть до Тегерану».
Вони будуть не єдиними. Усі країни, які залежать від енергії з Перської затоки, муситимуть укладати власні угоди з Іраном. Який вибір у них буде? Якщо США з їхнім могутнім флотом не можуть або не хочуть відкрити протоку, жодна коаліція сил із лише часткою американських можливостей також не зможе цього зробити. Англо-французька ініціатива патрулювати протоку після припинення вогню — це трохи смішно. Президент Франції Еммануель Макрон чітко дав зрозуміти, що ця «коаліція» діятиме лише за умов миру в протоці: вона супроводжуватиме кораблі, але лише в тому випадку, якщо вони потребуватимуть охорони. Але під контролем Ірану протока не буде безпечною ще довго. Китай, імовірно, має певний вплив на Тегеран, але навіть Китай не може самостійно відкрити протоку.
Одним із наслідків цієї трансформації може стати розширення гонки великих морських держав. У минулому більшість країн світу, включаючи Китай, покладалися на США в запобіганні та вирішенні таких надзвичайних ситуацій. Тепер країни Європи та Азії, які залежать від доступу до ресурсів Перської затоки, безпорадні перед втратою енергопостачання, життєво важливого для їхньої економічної та політичної стабільності. Як довго вони зможуть терпіти це, перш ніж почнуть будувати власні флоти як засіб впливу в світі, де кожен сам за себе, а порядок і передбачуваність зникли?
Поразка Америки в Затоці матиме ширші глобальні наслідки. Весь світ бачить, що за всього кілька тижнів війни з другорядною державою звели американські запаси зброї до небезпечно низького рівня. Питання, які це викликає щодо готовності Америки до нового великого конфлікту, можуть спонукати Сі Цзіньпіна атакувати Тайвань або ж Володимира Путіна посилити агресію проти Європи. Але принаймні союзники Америки у Східній Азії та Європі повинні серйозно замислитися над стійкістю США у разі майбутніх конфліктів.
Глобальне пристосування до світу після епохи американського впливу набирає обертів. Зміни насамперед підірвали домінуючі позиції США в Перській затоці.
Джерело — The Atlantic
