Карти, які ми звикли бачити, часто брешуть, бо фіксують не географію, а межі чужого політичного домінування. Поняття «Східна Європа» є типовим прикладом такого інтелектуального насилля — штучним ідеологічним реліктом Холодної війни, який уніфікував і прирівняв увесь простір на схід від Берліна до радянської та російської імперської матриці. Цей поділ є хибним, оскільки він ігнорує фундаментальну цивілізаційну прірву в політичній і правовій культурі. Насправді простір між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями формує абсолютно самостійне інтелектуальне тіло — Центрально-Східну Європу.
Класичне німецьке поняття Mitteleuropa (Центральна Європа) історично було германоцентричним і передбачало домінування Німецької та Австро-Угорської імперій. Натомість концепт Центрально-Східної Європи фіксує унікальну самобутність не-німецьких і не-російських націй. Поки на справжньому Сході (у Московії) визрівала деспотія, побудована на царопапізмі та тотальному підпорядкуванні індивіда державі, Центрально-Східна Європа розвивалася на засадах договірного права, виборності влади, сильних станів та поваги до правових прецедентів.
Україна повноцінно й невіддільно належить до цього простору, оскільки її інституційна логіка повністю суперечить євразійському авторитаризму. Уже в Середньовіччі Королівство Русі (Галицько-Волинська держава) перебувало в єдиному дипломатичному, правовому та династичному полі з Угорщиною, Чехією та Польщею. Коронація Данила Романовича у 1253 році зафіксувала українські землі в західноєвропейській юридичній ієрархії. Поки на Сході земля вважалася умовним утриманням за службу монарху, українські міста століттями жили за Магдебурзьким правом, формуючи культуру міського самоврядування, де громадянин є автономним суб'єктом права. Україна реалізувала головну формулу цього макрорегіону — культурний синкретизм, поєднавши східний візантійський обряд із західною латинською методологією освіти, права та філософії.
Сучасний альянс країн Центральної Європи, відомий як Вишеградська четвірка, апелює до середньовічної співпраці, але без України ця конструкція залишається геополітично неповною. Вишеградська четвірка історично мала бути п’ятіркою.
По-перше, Карпатський простір ніколи не розділяв, а навпаки — об'єднував ці нації в систему спільної безпеки. Стабільність Угорщини чи Польщі завжди прямо залежала від того, хто контролює руські перевали та міста. Без України Вишеградська група перетворюється на вразливий і штучно урізаний фронтир, позбавлений свого природного стратегічного тилу.
По-друге, цей простір цементує спільна екзистенційна доля та травма — усвідомлення крихкості власного буття перед загрозою тоталітарного поглинання зі Сходу. Чи то Монгольська навала, чи доба розквіту та експансії Османських султанів, чи доба імперії 19. століття.
Повстання в Будапешті 1956 року, Празька весна 1968 року та кривава війна України проти російської експансії — це ланки одного метафізичного опору імперській уніфікації.
Деколонізація ментальних мап вимагає остаточно відкинути ярлик «Східної Європи». Україна є невід'ємною частиною Центрально-Східної Європи за своєю правовою генезою, інституційним досвідом та культурою. Тільки через відновлення історичної «Вишеградської п'ятірки» та інтеграцію України архітектура безпеки та ідентичності всього макрорегіону набуде своєї завершеної, раціональної та стабільної форми.
