Кожна людина живе у власному світі, трактує його і показує у реальність. Цей світ не пов’язаний із хворобою чи фантазизмом. Це фундаментальна архітектура людської свідомості — особистий світ розуму, де кожна людина залишається абсолютно самотньою. Це її емоції, це її думки.
Цей внутрішній простір — не вигадка і не втеча від реальності. Проблема в тому, що він герметично закритий від інших. Спроба винести його назовні, трансформувати у реальність, вимагає колосального, майже нестерпного розумового зусилля.
Тверезий розум часто виявляється занадто боязким, занадто скутим соціальними фільтрами та префронтальним контролем, щоб випустити ці ідеї на волю. Він захищає себе від екзистенційного болю, блокуючи масштаби власного мислення. Розуму простіше підлаштуватися під зовнішній шаблон, ніж проживати біль від того, що твою особистість ніхто так і не зможе до кінця зрозуміти.
А потім приходить вигорання. І це ніяк не пов'язано з перепрацюванням чи забитим графіком. Це момент, коли ламається сам механізм цензури власної свідомості. Психіка просто втомлюється щодня перемелювати масштабні ідеї на дрібний пил, який зручний для суспільства. І в результаті витрати цього колосального ресурсу твій розум оголошує страйк, тобто на свідомому рівні більше не хочеться ні адаптуватися, ні пояснювати, ні перекладати себе іншим. Тому свідомість просто гасить світло, тому що втомилася світити в порожнечу.
