Він дав мені багато, але не те, що повинен був дати.
Тут не буде логічного продовження щоденника. У цьому немає потреби. Мені було добре відомо, що дофаміновий детокс - не вирішення проблеми. Я користувався ним двічі. Тоді я не висовував носа з телефона і не робив нічого. Мені вистачало 2-3 дні перезагрузки і все вирішувалося. Я починав активно працювати і мені це подобалося. Цього разу ситуація була трохи інша. До телефона, як я вже казав, майже не торкався. Я щодня читав приблизно годину. Я щодня дізнавався щось нове. Тоді я не мав нічого. Цього разу переді мною стояв вибір: розвивати далі телеграм-канали з надією, що вони дадуть щось більше розміру стипендії, або сісти назад за програмування та постаратися влаштуватися на роботу. За майже рік ведення каналів я від них трохи втомився, я вдячний їм, але не впевнений, що зараз хочу займатися цим серйозно. Я запускав проєкт, який потенційно міг принести мені гроші на розвиток каналів. Але я замість розміренної, пропрацьованної стратегії публікації і підводки вирішив просто вивалити все, що підготував. Сподівався, що і так спрацює. По дитячому, так, але як є. Програмуванням я займався досить серйозно і мені це подобалося, починав проходити співбесіди і не можу сказати, що нічого не виходило. Але я побоявся продовжувати і здався. Знову ж, по дитячому, але так як є.
Перейдімо назад до детоксу. Він не дав мені ні концентрації, ні ефективності. Мені просто це не потрібно було. Проблемою було зовсім не це. Якщо проблема ще не зрозуміла, то варто перечитати перший абзац.
Чому я це пишу?
Як мінімум, це цікавіше за щоденник дофамінового детоксу. Я міг би знову написати про те, що я цілий день нічого не дивився, читав книги, статті і т.д. В кінці я дав би вам прикладну пораду і ми розійшлися б. Мені це не дуже цікаво.
Я нижче приведу абзац, який я писав для свого телеграм-каналу і ще нижче доповню його.
Найчастіше ускладнюють собі шлях люди, на яких змалку покладають високі надії. Такі люди найбільше бояться провалу, а отже й займаються самоускладненням, щоб не допустити провалу, за рахунок власної некомпетентності. Це прямо таки про моє життя. Я дуже добре вчився в першій школі. У 4 класі перша олімпіада. Перша мрія - стати журналістом. Ще хотів стати військовим, звичайно ж, офіцером, але якось життя віддалило нас з армією. Остання така мрія в першій школі - стати лікарем. Досить серйозні професії. Дрова в багаття підкидувала мама з надіями про мої "білу сорочечку, краватку та офіс". Потім науковий ліцей, КНУ. Великі надії. Тільки, на щастя, я їх почав ламати п'ятірками в табелі в ліцеї, а потім забиранням документів з унівеситету. Я не можу сказати, що це точно правильне рішення, тому що пройшло не так багато часу, 3 роки, але поки що я дуже задоволений. Мені це дало спокій. У мене не було дня в першій школі, щоб мене не нудило від переживань перед уроками. Це при повній лояльності як однокласників, так і вчителів. Дуже дружня атмосфера, але ніяк не міг позбутися переживань і страху провалитися.
Я завжди вважав, що не "хворію" на перфекціонізм. Частково це так. Мені не потрібна ідеальність в побутових речах, я можу викласти допис навіть не перечитавши його хоча б раз. Але я страждаю від чогось серйознішого. Від перфекціонізму в великих речах. Робота, відносини, дружба. Це все має бути ідеальним.
Абзац вище відноситься до допису самоускладнення та страху провалу. Для мене було провалом влаштуватися не на роботу мрії, а на щось простіше; запустити не ідеальний, а хороший проєкт; побудувати не ідеальні, а просто нормальні відносини.
Я так сильно хотів не бути в чужих очах лузером, що взагалі припинив з'являтися в чужих очах. Я формував свою особистість не шляхом накладання шару за шаром глини на мою скульптуру, а шляхом відсікання того, що, на мою думку, було потворним і його обов'язково потрібно було сховати від всіх. Так від мене не залишилося нічого.
Що я планую з цим робити? Від'єбатися від себе і жити своє неідеальне, просте життя, про яке насправді і мрію.
Це сповідь і маніфест разом. Це великий крок показати себе світу таким, який я є насправді. Комусь потрібно 40 років на таку сповідь, я хоч і не так гарно, але написав свою в 21. І я цьому дуже радий. Це не означає, що вже завтра все зміниться і я заживу повним життям. Нещодавно почув, що в середньому курці кидають палити на 7 раз. Це не перше моє усвідомлення проблеми, а отже я на крок ближче до того, щоб кинути боятися.
Пізніше я може поміняю заголовок для довгочита, а то хто зайде читати дофаміновий детокс день 4.
Ілля.
