Ми вийшли з крамниці і зупинились, сонце вдарило в очі і треба було мить постояти.
Поруч зупинилась і вона.
Я не знав, як її звати. Бачив кілька разів у дворі, жінка років сорока, стильна, тиха, завжди трохи в бік від усіх. Ніколи не кричала на дітей, ніколи не реготала голосно зі знайомими на алеї.
Просто проходила, і її майже не було видно. Вона була дуже худа, і тоненькі, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають.
-Гарна сьогодні погода, сказала вона, ні до кого особливо не звертаючись.
-Гарна, погодилась я.
Вона подивилась кудись поверх дахів.
-Я от думаю часом піти на той курс малювання. Он оголошення висить уже третій місяць.
-То й підіть.
Вона трохи помовчала.
-Та ні, сказала врешті. Зараз незручно.
Я потім ще думала про неї, де в тому «зараз незручно» була ціла система. Велика, вивірена, роками будована. Зі своїми стінами, своїм дахом, своїм порядком.
Вона жила в цій системі, як у добре знайомій хаті. Знала, де скрипить підлога, де протягує з вікна. Незручно, але своє. Безпечне.
Правила були прості: спочатку зроби все правильно, а тоді вже дозволь собі. Спочатку заслужи, а тоді вже хочи. Спочатку доведи, що не соромно, не страшно, не винна, і тільки тоді можна вийти на вулицю з тим, що всередині.
Хто розповів їй про ці правила вона вже й не пам’ятала. Може, мати. Може, перший клас. Може, просто повітря, яким дихала все дитинство.
Але підтверджень було багато і це головне. Коли порушувала правила, виходило погано. Значить, правила правильні.
Всередині неї жила одна маленька, і ця маленька бачила, чого хоче. Бачила чітко: отакі-о кольори, ось така музика, ось так сидіти на підвіконні з книжкою до ночі, ось так говорити вголос про те, що думаєш.
Але щоразу, як вона простягала руку до чогось свого, зовні ставало незручно.
І маленька прибирала руку.
-Потім, казала собі та, що керувала. От вирішиться оце, і тоді.
Маленька вірила. Перший рік, вірила. Другий, вірила трохи тихіше. На десятий,просто сиділа й дивилась у стіну.
Вже давно вона покинула планувати сьогодні починати.
Одного разу прийшла криза.
Тиха, як вода під підлогою , довго непомітна, аж поки не провалюєшся.
Не було підтримки. Не було нікого, хто взяв би за руки й сказав: ходімо.
Все те, що мало спочатку вирішитися, не вирішилося. Пункти зі списку не зменшувались, а ставали важчими.
І вона відчула що можливо «потім» це не час доби.
«Потім» це окрема країна, куди не їдуть потяги.
Вона вийшла того вечора надвір і довго стояла біля оголошення про курс малювання.
Папірець вже пожовк по краях, намок і висох кілька разів.
Маленька всередині підвела голову.
І раптом щось у грудях стиснулось і прорвалось.
-Хочу справжнього! сказала вона вголос, і голос зламався.
Не потім, коли вирішиться і буде не соромно.
Зараз!
Вона плакала біля облізлого папірця на стовпі, і перехожі обходили її стороною, а вона й не помічала бо нарешті, вперше за багато років, їй було не до пристойності.
Їй хотілось справжнього. Дуже хотілось.
І "маленька" всередині плакала разом з нею і теж хотіла. Вже так давно хотіла.
