Позивний “Анест”

Сьогодні я б хотів поділитись з вами історією однієї людини, з якою мені пощастило познайомитись. Людиною, що була лікарем до 24 лютого і стала медиком після. Вирішив я це написати, бо переконаний, що ми маємо знати про таких людей набагато більше. Тож, Микола Дем’яненко, позивний “Анест”…

Дитинство. 

Я виріс в сім’ї лікарів. Мій батько лікар-невролог, він відкрив неврологічне відділення в Косівській районній лікарні, сам його сформував і розвивав. Мама не відставала і почавши кар’єру педіатром, перекваліфікувалась в терапевта і далі стала діагностом, мій старший брат пішов тим самим шляхом, тож моя майбутня професія була визначена. Мені завжди подобалось слухати, як мої батьки приймали пацієнтів. Я люблю лікарську справу, тому вона давалась мені легко як у навчанні, так й на практиці. 

 Професійне життя. 

Мій вибір в спеціальності пав на анестезіолога, бо це відповідальність, це динамічна робота, яка потребує швидкої реакції й обдуманих алгоритмів дій. Саме за цією спеціальністю я закінчив Івано-Франківський медичний університет, отримавши відзнаку і червоний диплом. Мені справді пощастило, бо цей університет окрім знань, дав мені справжніх наставників, які й надалі впливали на моє життя. Я пройшов інтернатуру в Охматдиті, де мені давали розвиватись в напрямі дитячої анестезії, там я й залишився після навчання. Займався знеболювальними блокадами в діток і не тільки. Багато чому вчився, як в Україні, так і за її межами, наприклад, Великій Британії, Німеччині, США, Китаї та інших країнах світу. Багато серйозних курсів, платформ і практик я пройшов за весь цей час. Такий великий досвід дав мені змогу впровадити найсучасніші підходити в українську медицину. А також опановувати нові галузі, останнім моїм захопленням було пластична хірургія ока, в якій я теж досяг певного успіху. Весь цей час поруч зі мною були мої колеги-друзі, що мають найвагомішу роль в моєму житті. 

 Скоро війна. 

Я відчував, що щось скоро почнеться, та й багато хто відчував. Саме тому я рятував найдорожче для мене, мою сім'ю — дружину з дитиною, вони моя мотивація і сила. Не хотів, щоб вони бачили жахи війни і щоб це вплинуло на життя моєї маленької доньки, їй треба вчитись і радіти життю. Зараз вони в Гамбурзі, проте я знаю, що вони повернуться в Україну, бо вони українки й будуть робити нашу країну саме такою, якою вона має бути. Головною проблемою було те, що я не маю військового досвіду, тому готувався швидко пристосуватись до тактичної медицини, благо базове розуміння у мене було. 

 День, що змінив все. 

24 лютого у мене не було жодних вагань, ми списались з моїми колегами й чітко вирішили, що йдемо прямо сьогодні, залишивши у вчора наше мирне життя і кар’єру. Ми потрапили у різні батальйони й групи, бо така була ситуація, ніхто не обирав. Мені пощастило вступити до 128 батальйону 112 бригади ТрО. З першого дня я поїхав на завдання. Буквально, записавшись зранку, я вже ввечері потрапив на бойові, там і отримав свій позивний «Анест», бо на війні дуже складно запам’ятовувати імена і прізвище, а комунікувати треба, тому отримав позивний від своєї професії — анестезіолог. Цей день поділив моє життя на до і після. До я рятував маленьких діток за допомогою медицини, а після я вже рятую свою країну за допомогою також й зброї. З того дня довелось змінитись повністю, бо цього вимагає час. 

 Згадати минуле.

Довелось мені на війни рятувати й дітей… На жаль, це теж відбувається. Ніколи не забуду, як ми проводили евакуацію з пологового будинку Чернігова. Ми відправились з Києва, коли прилетіло в той самий пологовий будинок. Там зовсім новонародженні дітки були, одна дівчинка важила дещо більше кілограма. Заходимо всередину, а там… потрощені вікна, страх, що застиг в повітрі, галас мам, плач дітей, що перекрикували лише звуки нових прильотів. Я відключив всі емоції й працював, як професіонал, адже ніхто, окрім мене, цим дітям не допоможе. Те, що відбулось далі вразило мене назавжди, виходячи з пологового будинку, до мене підбігали мами та благали забрати діточок, евакуювати їх. Ті емоції зі мною і сьогодні, тоді я зрозумів, що наші люди готові на все, тільки б дати хоч шанс своїм дітям. Маючи лише ліхтарик на лобі, як єдине джерело світла, я провів реанімацію й ми впорались із цим складним завданням, провівши евакуацію. Це єдиний раз за всю війну, коли я відчув страх, страх, що не врятую цих дітей…

 Місто з двома наголосами. 

Наступний етап настав, коли я перейшов в 58 ОМПБр ім. Івана Виговського і потрапив в Бахмут. В цьому місті люди, яких я називав друзями, стали для мене сім’єю, там все змінюється. Вже в другу ніч чергування, я переливав свою кров військовому. Це була пів на шосту ранку, нам приносять важкого пораненого, велика втрата крові, швидко провівши тест, я зрозумів, що у нього така сама група крові, як й у мене. Жодних вагань одразу знав, що робити, поки йому відкачували, ми почали збирати мою кров для переливання, нам вдалось його врятувати. Це не мій подвиг, я мав так вчинити, бо він ризикував життям, виконуючи бойове завдання, для мене, для моєї сім’ї, а моя задача — врятувати його. Я був настільки щасливий в той момент, зрозумів, що я саме там, де маю бути. В Бахмуті, як ні де в іншому місці, ти розумієш ціну свободи й перемоги — це життя, багато життів. Таку ціну ми платимо щоденно і про це неможливо забувати. 

 Про сьогодні та завтра. 

Коли я повертаюсь з фронту, то навчаю молодих бійців тактичній медицині. Почав з маленьких курсів на запрошення, а тепер проводжу великі тренування для цілих бригад. Я вважаю так, кожен навчений мною боєць врятує чиєсь життя, це і є моя робота. Дуже приємно, коли мені телефонують вночі й щасливим голосом кричать:«Анесте, Анесте, я зміг, я врятував його, все завдяки тобі!»- це найбільша нагорода для мене. Як тільки закінчиться війна, я повернусь на свою роботу, я вважаю, що так має зробити кожен українець, щоб бути корисним на своєму місці, щоб наша перемога і ціна, яку ми заплатили за неї не були марними. А перед тим, як повернутись, ми домовились з друзями, що в день перемоги, візьмемо свої сім’ї й поїдемо кудись відпочити, це наша мрія, звісно, після перемоги.

Отака історія звичайного лікаря, проте надзвичайної людини. Я вірю, що “Анест” зможе втілити свої плани, а поки ми маємо почути його слова про ціну свободи й не забувати про це. Знайте наших героїв, шануйте їх й не забувайте.