Перепрошую за похмуру тональність, але намагатимусь передати вам ті реальні настрої, які панують на фронті і ті думки, які існують серед захисників.
Всередині четвертого року війни, відносини між державою, армією і суспільством набули ознак системної кризи.
Суспільство все менше підтримує армію, через знекровлення шизофренічними податками, неконтрольоване підвищення цін, згортання бізнесу та зникнення учорашнього «середнього класу», а ще через розчарування несправедливістю і брехнею, безкарними утисками прав і свобод, вкупі із тотальним свавіллям можновладців на всіх рівнях. Сільські територіальні громади «вбиваються» недолугою ТЦКшною мобілізацією. На землі вже нікому працювати, бо залишилися самі пенсіонери, молодь або повтікала, або була «бусифікована», або вже вбита і скалічена. Міські громади ще якось тримаються за рахунок «броні» та корупції, але гроші з місцевих бюджетів вимиваються фіскальною політикою центру та згортанням економічної активності бізнесу.
Ось нещодавно Київська мерія, яка має найбільший бюджет серед усіх міст та регіонів України відрапортувала що з початку року передала ЗСУ аж 16 000 дронів...
Лише мій батальйон, який щоправда входить до ТОП-15 за існуючим рейтингом бойової ефективності, витрачає таку саму кількість дронів за 3 місяці щоденної бойової роботи (150-200 штук щоденно). При цьому дронів постійно не вистачає і увесь час їх доводиться шукати, купляти, збирати самім. А є ще більші за чисельністю полки, бригади, інші батальйони, зведені загони і т.д. яких налічується кілька сотень. Уявіть собі масштаби загальних потреб!
Армія переживає відчутний дефіцит вмотивованих кадрів (навіть тих, хто мав би прийти «за гроші»), нестачу ефективних засобів ведення бойових дій (насамперед дронів, розхідників і супутніх матеріалів до них, які нібито виробляються у великій кількості, але яких досі ніхто так і не побачив), безліч проблем соціально-психологічного та побутово-повсякденного рівня, а що найголовніше – немає розуміння справжніх цілей війни (хто наші союзники, якими є наші спільні цілі, які «карти на руках» ми маємо і яким нарешті має бути фінал).
Військові, особливо із числа добровольців, на фронті живуть із відчуттям що потрапили у рабство і нікому не потрібні. А ще із передчуттям, що після війни буде ще гірше. Багато хто вже втратив сім’ї, роботу, активи, бізнес-партнерів, особисте майно, соціальні зв’язки, а головне – час на життя і продуктивну діяльність. Натомість, нічого не втратили «хитровани», які відкупилися і продовжують кайфувати в тилу. Рідні та близькі військових, яких увесь час кошмарять ТЦК, податкова, поліція та ін., стикаються із такими ж самими емоціями, що лише посилює відчуття обману і зневіри. Як у таких умовах пояснити людям за що вони воюють?
Держава не в змозі запропонувати громадянському суспільству та власній армії нічого, окрім перспективи так званого «перемир’я». Хоча усі розуміють, що ця ідея орієнтована виключно на Трампа. Яким би реалістичним і тривалим воно не було, «перемир’я» не може бути ціллю ані у нашій національно-визвольній боротьбі, ані у військовій стратегії демократичного Заходу щодо росії. Як позначиться будь-яке «перемир’я» на нашій обороноздатності? Не думаю що відповідне скорочення бойових виплат і «стоялово» зміцнять наш бойовий дух, а потік донатів зросте. Навряд чи збільшиться і зовнішня військова допомога. У те що це буде період «розбору польотів» та якихось перетворень в державній політиці - не віриться тим більше.
Як наслідок, влада дедалі частіше отримує «зворотній зв'язок» у вигляді масових СЗЧ, нищівної критики в соцмедіа, відвертого похуїзму з боку «бусифікованих», демаршів з боку принципових командирів та наростаючих проявів спонтанного народного насильства над представниками ТЦК. В якості реакції на ці явища лунають пропозиції заблокувати Тік-Ток і Телеграм, що вкотре доводить клінічний характер пануючого дебілізму. Невже ми б’ємося із росією для того, аби стати такими як вони?
Тож ми живемо і воюємо лише сьогоднішнім днем та за рахунок раніше накопичених ресурсів – грошей, людей, довіри і Віри. Без спроби зазирнути у майбутнє і створити щось нове. Що буде далі, якщо війна затягнеться на роки – не знає ніхто.
Для кожної адекватної людини очевидно, що все це нежиттєздатна система, яка одного разу обов’язково розсиплеться. Хрін із тими можновладцями, яких вона під собою розчавить, але як і 2014 року, цим не погребують скористатися наші вороги, яких із початком повномасштабної війни відчутно побільшало.
Як на мене, не треба чекати ані «Рамштайнів», ані Самітів НАТО, ані «прозріння Трампа щодо путіна» для того щоб:
Провести системний аудит усіх існуючих соціальних категорій, які отримують пільги та преференції від держави (із акцентом на пільговиків-держчиновників та «доларових інвалідів 2022-2025 років»), та позбавити такої підтримки кожного, хто отримав її на спірних підставах;
Негайно впровадити механізми ШІ до системи розгляду справ про надання броні, відстрочок та встановлення ступенів придатності до військової служби (обов’язково промоніторити вже існуючі бази даних та виявити усіх «хитрозроблених»);
Почати чесно і показово мобілізовувати «блатних», яких виявить об’єктивна перевірка по базам ТЦК (для цього не треба робити облав по ресторанах, достатньо задіяти сучасне програмне забезпечення та усунути суб’єктивно-корупційні чинники);
Негайно позбавити статусу військовослужбовців, переформатувати та оцивільнити діяльність ТЦК;
Офіційно заморозити будь-яке подальше підвищення зарплат і пенсій для правоохоронців, суддів, чиновників та менеджменту держкомпаній;
Запровадити реальний державний контроль за цінами і тарифами, зупинити підвищення податків і зборів, вжити заходів щодо підвищення фінансової спроможності територіальних громад;
Кардинально оновити склад Уряду, з акцентом на соціальний та економічний блок, домогтися подання офіційної Програми його діяльності та періодичної звітності за її реалізацію (в період воєнного стану неможливими є вибори, але не публічна звітність!);
Представити стратегію повоєнного відродження економіки України з акцентом на низькі податки, широкі економічні свободи, боротьбу із корупцією, дерегуляцію, дебюрократизацію, розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження інновацій і високих технологій (той хто не згоден із такою постановкою питання – має піти геть із влади негайно);
Сформувати пакет якісних демократичних перетворень на повоєнну перспективу, тобто тих, які політично згуртують суспільство та мають бути обов’язково реалізовані після війни, повернення вільних виборів і відновлення повноцінної політичної конкуренції!
Багато хто зауважить, що навіть ці очевидні зміни нема кому робити. Ті, хто найбільш цього прагнуть і спроможні – або сидять в окопах або ведуть соціально ізольоване тилове крипто-життя. Але це не означає що слід опустити руки і звільнити розум від думок. Боротьба за свою країну та її майбутнє – це не вибір серед кількох альтернатив, це не питання підходящого моменту, це не те, що можна комусь делегувати. Це внутрішнє почуття відповідальності і те, чого не можуть не робити Свідомі та Вільні Громадяни. Це прояв самої природи таких Людей. Вони і є Україна! Саме тому досі і тримаємося.
А ще, це те, чого ніколи не зрозуміють ані росіяни, ані більшість з представників нинішньої так званої української «політеліти».
Борімося і поборемо!
Воюймо і переможемо!
