За своє життя я встигла подивитись дуже багато кіно. Я дивилась і серіали теж, але мене завжди більше цікавило кіно через те, що це різновид візуального мистецтва. Крім того, я люблю історії, сюжети, з дитинства багато слухала розповідей від своїх батьків, бабусь і дідусів, родичів, друзів, у школі…
Я намагалась бути неупередженою у виборі кіно на перегляд, хоча завжди недолюблювала сучасне кіно, те, яке йде в кінотеатрах. Я намагалась обходити стороною популярні фільми, які бачили усі і усі обговорюють.
Найменше я бачила фільмів жахів та комедій: мені в житті достатньо страху і я, мені здавжди так здавалось, маю специфічне почуття гумору. Я легко плачу від кіно, не прям від будь-якої мелодрами, але я емоційно відкрита і інколи мене розчулюють банальності.
В наймолодші мої роки у мене були мультики на касетах, VHS. Потім у нас був DVD-програвач і ми періодично з батьками їздили на Петрівку по нові диски із фільмами та іграми на комп’ютер. Крім того, ми часто дивились вечірнє кіно по ТБ усією родиною.
В однієї моєї бабушки стояв телевізор на 4 канали, і вони були усі на той час не найцікавіші для дитини: Інтер, Тоніс, ТЕТ і ICTV. Дивитись по них зазвичай було нічого. Бабушка рідко перемикалась з першого каналу на інші, тож частіше за все, коли я гостювала у неї, мені доводилось слухати якусь дурну нудятину, новини або Караоке на Майдані. Вдома я жодного разу не дивилась цей телеканал, мені здається, у нас його просто не було.
Я ніколи не дивилась телевізор вранці з двох причин: я прокидалась у школу о 7:30-7:40, а уроки починались о 8:20. Я за цей час встигала вдягнутись, зібратись, випити чаю, почистити зуби і інколи пішки, а інколи маршруткою, дістатись школи. Я сама не хотіла вставати раніше, бо не могла проснутись рано. Я не знаю що це за властивість тіла або організму: просто я не могла проснутись і все. Скільки б не спала до того.
Періодично мені доводилось ходити на нульовки – нульові уроки – які починались о 7:50 чи типу того, і мені тоді доводилось вставати о 7:00-7:10, але все одно не раніше. Я ходила на додаткові з французської аж до 9-го класу школи, поки не вступила в художку, і інколи вчителька призначала їх на ранок. Потім нам запропонували відвідувати факультатив з російської мови (я навчалась в україномовній школі), і я інколи туди ходила із власного бажання на самий ранок.
Телевізорів у нас вдома було два: у вітальні та у спальні батьків. Телевізора на кухні в нас не було, лише магнітофон з радіо, тому у нас не було такого явища, як постійно увімкнений телевізор на кухні. І радіо теж зазвичай вмикалось або коли мама на кухні довго щось готувала, або коли ми всі разом сідали їсти. У нас так було заведено, що двічи на день – на обід та на вечерю, – ми обов’язково разом сідали за стіл для спільного прийому їжі. Я не знаю чому так, мої батьки просто підтримували таку традицію.
Інколи я обідала або вечеряла у бабушки з дідом, але це теж було спільне застілля і воно не звільняло мене від домашньої компанії.
У другої бабушки, тієї, в якої на ТБ було 4 канали я бувала не часто, і зазвичай на вихідних із ночівлею. У неї зазвичай збирались усі мої брати і всі лишались у неї на ніч. Ми всі жили на відстані одне від одного, тому ми не дуже часто перетинались і цей час у бабушки був для всіх спільним і приємним.
У мене є спогад про першу еротичну сцену з кіно, яка мене вразила на усе подальше життя. Мені було років 9-10, ми усі були у бабушки і мої брати ввечері по ТБ дивились «From dusk till dawn», вже було пізно і я мала б спати, але я якось одним оком побачила сцену в стрипусі, де Сальма Хайєк танцює із змією, ходить по столу і пхає пальчики своєї ніжки якомусь чоловікові до рота. Мене це вразило. Це було дуже гарно. Я це запам’ятала.
В підлітковому віці, це десь років у 12, я почала самостійно читати і читала мамині жіночі книжки типу Ірен Роздобудько, Діни Рубіної, Януша Леона Вишневського («Одіночєство в сєті»), а потім опанувала інтернет і завела собі список «кіно на перегляд» і «кіно яке вже бачила».
Я не знаю чому та як мені вистачало capacities мозку, але я часто відчувала, що при усьому моєму шкільному навантаженні, мені нудно і чимось треба себе ще дозаймати.
До певного віку у мене була подруга-знайома, яка мені дуже подобалась. Вона була старшою за мене і ми нечасто бачились. Її звали Аня, вона була донькою одного з татових друзів. Вона здавалась мені гарною і напевно вона просто добре до мене ставилась попри нашу різницю у віці. Зараз я дуже погано пам’ятаю якою вона була за характером, як часто ми бачились, чим ми займались, що обговорювали.
У неї була подруга, ближча за мене, Таня. Донька іншого татового друга, який жив недалеко від нас. Тоді було популярно носити стіли та шиповані ремені, слухати емо-кор, і вони були такі, а мені напевно хотілось до них примазатись. Я і себе у спілкуванні з ними погано пам’ятаю.
Якось вони взяли мене із собою в кіно. Мені було 12, а кіно мало віковий ценз «12+», і я дуже переживала, що мене не пустять у залу. Це був фільм «Брати Грім», це не жахастик, а щось таке типу темно-містичне. Сюжет я пам’ятаю погано, я його після того передивилась лише один раз, і все одно не сильно запам’ятала. Але для мене тоді це було дуже страшне кіно. Можливо не дуже, але були сцени, які мене лякали і які я навіть намагалась не дивитись.
З тією Анею я бачила ще два справжні фільми жахів, при чому ми дивились їх у мене вдома ввечері у темряві на DVD. Це був фільм «Відьма з Блер» – він, наскільки я пам’ятаю, взагалі ні про що, там немає жодної лякливої або кривавої сцени, та кіно «13 привидів». У другому було дуже багато крові, смерті, кінцівок, і просто чистого залякування, так, що я після його перегляду боялась поставити ноги з дивана на підлогу.
Напевно потім різниця у нашому віці стала разючою і тому ми перестали бачитись і підтримувати спілкування, але на згадку мені від неї у подарунок дістались стіли, розфарбовані типу прапор Великобританії. Я їх навіть носила.
Згодом я почала самостійно вишуковувати страшні фільми, але я обирала завжди щось із категорії «триллер». Мені легко сприймати старе кіно, те, яке вийшло до 2000-го року. Не знаю чому, можливо дитиною звикла дивитись французські комедії із П’єром Рішаром. Так я подивилась «Цвинтар домашніх тварин», «Байки зі склепа», декілька фільмів про вигнання демонів, включно із тим найвідомішим, де демон у тілі дівчинки повзає по стелі, «Молчаніє Ягнят», «Shining» і перешла до менш відомих робіт Стенлі Кубрика типу «З широко заплющеними очима».
Тоді існував російський аналог сайту IMDB, Кинопоиск. Можливо, він і зараз існує, але у нас він вже якийсь час заблокований. Там були такі приколи як ТОП-100 фільмів, гра «вгадай кіно по кадру», гра «вгадай актора по кадру» і подібне. Я там часто зависала. Я йшла по тому списку «ТОП-100» і подивилась із нього більшу частину запропонованих кінокартин. Щось мене зовсім не цікавило, тому я бачила точно не всі 100. Завдяки тим іграм-тестам я запам’ятала імена багатьох акторів, навіть тих, яких не бачила у фільмах і не сильно хотіла їх знати.
У мене був блог з репостами на Tumblr, а сам цей сайт на той час підкидав мені дуже багато рекомендацій фоток акторів, музикантів, кадрів та вирізок з кіно, тож я надивилась на акторські фотосесії, червоні доріжки, позакадрові моменти і таке інше.
У мене були улюблені актори, це здебільшого були чоловіки, і я зберігала собі на комп’ютер в окрему папочку їхні фото, щоб на них дрочити. Не насправді дрочити як на порножурнал, а просто там були гарні фотки і гарні чоловіки, і мені подобалось на них дивитись. Іноді я використовувала їх як фотки аватарів у своєму бложику.
Серед улюблених у мене були Тім Рот, Гері Олдман, Юен Макгрекор та Майкл Фасбендер. Фасбендер це взагалі був мій краш, але найбільше мені подобався Макгрегор.
Я побачила його у якомусь фільмі, скоріше за все у «На голці», і потім передивлялась де ще він грав. Наприклад у «Big Fish» та «Мулен Руж». Кинопоиск розповів мені, що є типу реаліті типу серіал, де він зі своїм другом на мотоциклад здійснюють навколосвітню подорож. Це було 2003 чи 2004 року і там була серія, присвячена їхньому проїздові Україною, тож мені було особливо цікаво це дивитись.
Де, в якому фільмі, я вперше побачила Фасбендера я не пам’ятаю. Моя інтернет-подруга з Росії любила подивитись на нього у фільмі «Чужой», і ми разом з нею наштрикнулись на ПІСЮН ФАСБЕНДЕРА у фільмі «Сором». Просто він здавався мені привабливим, і я зберігала багато його оголених фотографій, бо в нього, як на мій смак, було гарне тіло.
Я можу продовжувати тему про кіно безкінечно.
Я, як і усі, дивилась «Гаррі Поттер», після того я побачила кіно «Парфумер», де теж грав Алан Рікман. Я дізналась, що частина акторів, які мені подобаються, англійці, і що більшість з них є акторами театру «Shakespear’s Globe». Напевно у Вконтакте в розділі Музика я натикала що існують прочитання поезій від відомих акторів, саме тих, які мені подобались. Я собі усе позберігала: треки, де Алан Рікман читає сонети Шекспіра, де Том Хіддлстон декларує якісь вірші, прочитання казок голосом Стівена Фрая.
Стівен Фрай грав роль Оскара Уайльда у фільмі «Уайльд». Мені дуже подобався «Потрет Доріана Грея», тож мене цікавило це кіно. Я потім з’ясувала, що Стівен Фрай працював у дуеті із Г’ю Лорі, який «Доктор Хаус». По ТБ крутили цей серіал, тому Г’ю Лорі був мені відомий і я ставилась до нього щонайменше нейтрально.
Я натикала «Шоу Фрая та Лорі», «Дживс та Вустер» та телевізійне шоу «QI», де Стівен Фрай був ведучим.
Я дізналась, що він також автор книжок, а у мене був Kindle і інтернет, тож я завантажила собі одразу три штуки, і усі їх три прочитала. Зараз я тьмяно пригадую які вони, я запам’ятала, що вони дотичні теми одностатевих стосунків та шкіл у Великій Британії.
Я цікавилась іншими ролями попсових акторів типу того, що грав самого Гаррі Поттера та Елайджи Вуда, який Фродо з «Володар Перснів». Елайджа Вуд зіграв у дурнуватому серіалі «Wilfred». Цей серіал дивився одних з моїх братів, тому я про нього дізналась. Деніел Редкліф, як виявилось, взагалі справляв враження дуже цікавої освіченої людини, і я подилась із ним серіал, знатий за мотивами «Записки юного врача» Михайла Булгакова. Знято у стилі сатиричної чорної комедії і сюжет там крутиться навколо того, що молодий лікар у забитій російській глибинці отримує морфін і починає колотись. Типу того. Він був не закінчений, і я не перевіряла чи дознімали зрештою той серіал, але він мені сподобався таким, як я його подивилась.
Я намагалась дивитись і жіноче кіно. Деякі фільми радила мені моя двоюрідна сестра, інколи просто ділилась враженнями. Наприклад вона розповіла мені про фільм «Винайдення брехні» саме через те, що там є сцена, де жінка гучно відкрито заявляє про те, що вона мастурбує або їй потрібно цим зайнятись, але її відволікають. Це фільм із категорії комедій, але кіно явно розраховане на вузьку аудиторію. Також від неї я дізналась про «Chaotic Anna». Найяскравіша сцена там відбувається вже наприкінці, коли дівчина, головна героїня, змушена стати повією у великому місті, і їй доводиться покакати клієнтові на лице. Там показано як вона надвисає над ним і як відділяється її какашка і падає йому прямо на обличчя.
Ми з нею або обговорювали, або обидві дивились фільм «Меланхолія». Там грає Кірстен Данст та Шарлотта Генсбур, донька Сержа Генсбура. Це фільм Ларса фон Трієра про клінічний діагноз «Меланхолія». У фільмі описана поведінка двох жінок, які обидві знаходяться у цьому стані меланхолії, але дуже по-різному її проживають.
По-перше, мені подобається Кірстен Данст. Вона грала Марію Антуанетту у фільмі «Марія Антуанетта». Я читала книгу Стефана Цвейга, ця історична тема та історична подія були мені відомі, я вчила історію мистецтв і знаю, хто такий Людовік 14 Король-Сонце, знаю що таке епоха барокко, епоха рококо…Кіно дуже цукеркове, не насолоджуватись тією картинкою неможливо.
По-друге, я переглядала усі фільми по режисерам, в тому числі я передивилась більшість картин, що знімав Ларс Фон Трієр. Він – постійний пацієнт психлікарень, і я маю припущення, що він заїздить туди не на лікування, а пошукати новий сюжет, спілкуючись із іншими пацієнтами.
Той фільм, який я порадила Владиславові, «Часи», теж відноситься до розділу «жіноче кіно». Там зображені долі чотирьох жінок, у тому числі відомої англійської письменниці, яка вчинила самогубство, і після нього у мене лишилось враження, що чоловік це подивитись не зможе, і якщо зможе, то воно йому буде неблизьке і незрозуміле.
Хлопчик з «Один Вдома», Макалей Калкін, усім відомо, згодом чи спився чи зторчався. У нього складна історія його популярності: його батьки використовували його як іграшку для заробляння грошей. А потім він, судячи з усього, трошки підріс і тиск оточення дуже сильно на ньому відобразився. Але мова не про те. Він грав у фільмі «Клубная Мания».
2013 року вийшов фільм з Хоакіном Феніксом «Вона». Про чоловіка, який закохався у Сірі. Штучний інтелект з жіночим голосом, який типу був самостійно розумний як реальна людина. Але без тіла. Там є сцена, де у них відбувається типу віртуальний секс: просто чутно її стогони.
Хоакін Фенікс гарний мужчина, тому я намагалась дивитись і інші фільми із ним.
Коли 2022 чи 2023-го вийшов фільм «Опенгеймер» я не зрозуміла навіщо він вийшов і навіщо його дивитись, бо усім відомо вже існувало кіно «Як я полюбив атомну бомбу», яке зняв той самий режисер, що знімав «Космічна Одісея 2001». Я запропонувала Владиславові повести мене на «Барбі».
Він запропонував мені піти подивитись разом «Старикам тут не место», але я передивлялась його вдома сама. У Владислава була теорія про значення кінцівки цього фільма, він зі мною поділився, я переглянула, потім почитала Вікіпедію…Ми нецікаві тугі занудні люди.
В категорії «гейське кіно про геїв» у мене був улюблений актор-француз, якого, напевно, ніхто ніколи в кіно не бачив. Ромен Дюрі.
Я декілька разів дивилась «Brokeback Mountain». Я бачила кіно, де Шон Пен грає відомого громадського активіста-гея. Я бачила фільм «Філадельфія», де Том Хенкс помирає від СНІД-а, кіно «Мій особистий штат Айдахо» (гомолінія між Кіану Рівзом та іншим маловідомим актором). Я навіть знаю кіно, де ніхто інший як Iron Man, Роберт Дауні Молодший цілується з чоловіком. Kiss Kiss Bang Bang
Із такого, що ще мене вразило – «Піаністка». Французська драма про дорослу викладачку гри на фортепіано, яка живе зі своєю старою матір’ю, у них хворобливі стосунки, вона скидається на лесбійку і на дуже ображену життям людину. В неї з’являється прихильник, або щось типу того, він сильно молодший за неї. Коротше там є сцена, де він пісяє на розкидані по підлозі її фотографії і одночасто із тим на них дрочить. Дуже французське кіно, дуже відверте.
