Уявіть: якби ви були злим генієм і хотіли зруйнувати емансипаційний рух, то діяли б відкрито, привертаючи до нього багато уваги, чи вдали б, що є його частиною, — розмивали б його зміст, зводили до модного дієтичного тренду або розмов про страждання заради демонстрації чеснот, віддаляючи рух від суті й прирікаючи його на небуття? І який це має стосунок до теми статті? — подумаєте ви. Але, любий читачу, про все по черзі.
Уявіть, що ви хочете досягти того, аби повністю стерти емансипаційний рух, бо гноблення, проти якого він бореться, приносить вам значну вигоду й статки, а мораль, справедливість і доля жертв вам байдужі. Як би ви діяли?
Можливо, вам здається, що потрібно відкрито нападати на цей рух, висміювати його або забороняти? Можливо, але це ризикована стратегія, якщо рух чітко формулює серйозну позицію та бореться проти вкорінених переконань, із яких і виникає гноблення. Тоді така стратегія привертає увагу до проблеми й жертв, а люди можуть почати щось усвідомлювати та ставити незручні запитання.
Уявімо, що рух чітко формулює свою позицію: «Особистості — не ресурс. Експлуатувати їх несправедливо. Вони існують для себе, а не для того, щоб бути твоїми рабами».
А опонент руху видає щось на кшталт: «Ахах, оце ви придумали: особистості мають бути рабами» або «Безглуздо не експлуатувати когось, якщо з цього можна мати вигоду» чи «Це мій особистий вибір експлуатувати когось».
Для більшості людей такі заяви опонента руху могли б викликати відразу й, можливо, навіть посіяти сумніви.
Тож ні: якщо ви справді хотіли б його знищити, діяти потрібно було б набагато делікатніше та точніше, удавши, що ви є його частиною.
Отже, до вашої уваги — рецепт знищення емансипаційного руху
Крок перший. Зведіть його до рослинної дієти, перетворіть емансипаційний рух на набір споживчих звичок, коротко кажучи, зробіть з нього лайфстайл або тренд, щось несерйозне й необов’язкове. Хай соцмережі під тегом емансипаційного руху рясніють мільйонами рецептів, фотографіями й відео зі спортзалу, а також сексуальними перформансами. Потім замовте статті в проплачених ЗМІ про шкоду рослинного харчування (не забудьте обов’язково назвати його веганським), і нехай люди сперечаються між собою про харчування й дієти: яка з них корисніша. Ті, хто вважає себе веганами, завзято доводитимуть, що веганство не шкідливе для здоров’я (хоча принципи не можуть бути здоровими чи нездоровими, як і позиція проти рабства. Але кого це хвилює? Тепер люди зайняті суперечками про те, які продукти шкідливі, а які ні, забуваючи, що особистості в принципі не є продуктами), тим самим ставлячи знак рівності між рослинним харчуванням і веганством.
А ще не забудьте почати говорити про вплив «тваринництва», тобто рабства тварин, на довкілля та здоров’я (зводячи тварин майже до рівня пластику), а також про спосіб життя з «веган» (читай «рослинними») вікендами. Це допоможе відвернути увагу від проблеми й навіть посилити її, якщо не забувати регулярно об’єктивувати жертв, зараховуючи їх до категорії «продукти». Використовуйте фрази на кшталт «Альтернатива курячому м’ясу», «Тваринництво вбиває планету» чи «Їж рослинки замість свинки», передбачаючи, що тварини — це одна з опцій у меню. Зробіть із руху культ їжі: що менше люди говоритимуть про жертв і корінь проблеми, то краще.
Крок другий. Якщо ж хтось наважиться говорити про жертв, не забороняйте цього — це може викликати опір. Просто переконайте людей, що проблема не в самому гнобленні, а в стражданні під час гноблення.
Не говоріть про стосунки пана та раба між людьми й тваринами. За будь-яку ціну уникайте розмов про експлуатацію, а ще краще переконайте всіх, що експлуатація є синонімом «страждання», а не «використання».
Говоріть лише про страждання під час гноблення. Зрештою, люди можуть погодитися, що страждання — це погано, але при цьому ніколи не поставити під сумнів саме гноблення, наслідком якого воно є. Що вам це дасть? Ви й далі черпатимете вигоду з жертв, щоправда, періодично доведеться покращувати умови — або вдавати, що покращили їх, і тоді всіх усе влаштовуватиме, а ви не втратите контроль. Ба більше, ви можете почати розвивати нові стартапи, у яких використовуєте жертв (наприклад, «лабораторну плоть»), а «представники руху» будуть вас ще й безкоштовно рекламувати та підтримувати. Якщо переконати всіх, що проблема у стражданні, то достатньо прибрати видимі страждання або створити ілюзію, що їх немає, — і усе, ніхто вам не завадить. Ба більше, деякі організації будуть давати вам гранти на «гуманніші» інструменти забою чи стрижки або на просторіші ангари. Хіба ж не чудово? Ті, хто міг бути загрозою вашій вигоді, стануть вашими союзниками, навіть цього не усвідомлюючи.
Крок третій. Зведіть проблему до окремих експлуатаційних практик, а не до самої логіки, яка передує їм усім і є їхньою причиною. Нехай люди думають, що проблема лише в поїданні плоті, або лише у вбивстві заради хутра, або лише в лабораторних тестах на тваринах чи полюванні на тварин. Створіть безліч петицій, влаштовуйте бойкоти окремих магазинів — що гучніше, то краще, обливайте фарбою, роздягайтеся — це сфокусує увагу на наслідках, а не на причині, а також створить образ агресивних і крикливих людей. Головне — не дозволити людям помітити спільне ядро, яке об’єднує всі ці явища: хибне переконання, що тварини існують для того, щоб служити людям.
Крок четвертий. Розділіть жертв на «справжніх» і «несправжніх». «Справжніми», звісно, будуть ті, чиї страждання помітні, здебільшого ті, кого вбивають заради плоті та одягу. Це дозволить вам ще більше вкорінити думку, що проблема не в експлуатації як такій, і цілком відвести увагу від кореня проблеми. «Несправжніми» будуть ті, ким володіють, продають, використовують, але без забою, з меншими стражданнями або взагалі без них. Для закріплення ефекту додайте ще більше ярликів «службові тварини», «домашні улюбленці», «свійські», коротко кажучи, припишіть їм мету. Якщо усе зробити правильно, то згодом навіть представники «руху» дивитимуться на зображення жертви, на спині якої сидить гнобитель, і захищатимуть гнобителя від критики, а не жертву експлуатації.
Останній, п’ятий, крок, як це часто буває в подібних конструкціях, виглядає майже банально. Коли жертв уже поділено на «справжніх» і «несправжніх», тобто на тих, хто, на думку гнобителя, страждає більше або менше, потрібно лише закріпити у свідомості цей простий і дуже зручний для всіх поділ, а жодна із цих категорій не передбачатиме справжнього запитання про становище тварин під владою людини. Щоб довершити рецепт вишенькою на торті, потрібно ще сформулювати запитання, яке ще більше розділятиме жертв і припускатиме, що є прийнятні форми експлуатації, замість того, щоб бити в корінь проблеми. Щось про любов — із викривленим поняттям любові — і щось про їжу, так наче тварини належать до категорії продуктів. Знаєте, адже якщо постійно твердити, що когось люблять, то важко вже сприймати, що він є жертвою, а якщо когось їдять, то про нього зручно говорити як про того, хто страждає і чиї страждання можна зменшити, але ніколи не говорити про них як про тих, хто взагалі не повинен був опинитися у цій позиції та як про тих, хто повинен бути звільнений.
Здається, саме тут гноблення набуває найефективнішої форми: воно більше не потребує самовиправдання, адже вже сприймається як природний порядок речей. Що важливо, у цей момент будь-яка спроба поставити запитання про спільне переконання, про корінь, який об’єднує всі форми використання тварин, починає виглядати як щось надмірне, радикальне або просто «занадто складне» чи як чіпляння до слів, хоча насправді йдеться лише про послідовність і базовий мінімум — припинити гноблення.
Отут, дорогий читачу, ми підійшли до основної теми статті — до жертв, про яких цей рух не звик говорити. Мабуть, тому, що не вважає їх жертвами. Хтозна, а може, вважає жертвами другого сорту. Хай там як, але це факт, що рух, який був покликаний звільнити жертв від експлуатації, замовчує їх, об’єктивує та висміює. На прикладі жертв, про яких рух не звик говорити, ми розберемо, до чого призводить спотворення руху та комфортна бульбашка рослинного утилітаризму.
Викривлене поняття любові або чому знецінюємо проблему експлуатації тих жертв, яких не їдять
Якщо ви бодай раз цікавилися темою веганства, то, напевно, чули одне запитання, яке взагалі не стосується веганства. Проте через спотворення, яке відбулося наче за описаним вище рецептом злого генія, його вважають чи не головним «аргументом». Це запитання пишуть на плакатах, у дописах, книгах, друкують на футболках, використовують у відео та зображеннях. Це запитання звучить так: «Чому ми одних любимо, а інших їмо?»
На перший погляд воно виглядає логічним, бо справді, якщо суспільство вважає неприйнятним вбивство чи знущання над собакою, але цілком нормально ставиться до такого самого поводження зі свинею, то така суперечність начебто заслуговує на велику увагу. Здавалося б, ну хіба не чудовий спосіб привернути увагу до проблеми?
Проте тут виникає парадокс. Справді, з одного боку, саме собаки та коти давно стали символами зоозахисту. Якщо десь знаходять покинутого собаку, історія може облетіти всю країну; якщо хтось познущався з кота, про це обов’язково напишуть ЗМІ, люди будуть обурюватися в коментарях, збиратимуть кошти на лікування й вимагатимуть покарання для кривдника. Для них створюють притулки, шукають родини, їх рятують волонтери із зон бойових дій, їх беруть під опіку тисячі людей.
«Що не так?» — запитаєте ви. Хіба не так повинно виглядати суспільство, яке починає відмовлятися від експлуатації тварин? Дорогий читачу, зрозумій мене правильно, у жодному разі не заперечую важливість допомоги жертвам. Опіку, збір коштів на лікування й евакуацію вважаю надважливими. Йдеться не про знецінення цих дій, а про те, що передує проблемі загалом, і чому тварини взагалі опинилися у становищі, у якому потребують допомоги.
Саме в цьому й полягає проблема: всі ці розмови майже завжди стосуються жорстокості щодо собак і котів, але майже ніколи не стосуються їхнього становища як такого. Коли люди обговорюють покинутого собаку, майже ніколи не ставлять запитання, чому взагалі він опинився у цій ситуації. Навіть не виникає думки, що це лише наслідок того, що його вважають майном для використання, майном, яке можна продати, купити, подарувати, сприймати як машину для виробництва нових милих іграшок (що заведено називати розведенням), а врешті-решт — позбутися. Ми обговорюємо жорстоке поводження з котом, але майже ніколи не обговорюємо сам факт, що його життя людина від початку спланувала як проєкт. Ми засуджуємо окремих кривдників, але майже не говоримо про причину, яка створює умови для існування таких стосунків між людиною та тваринами.
З іншого боку, «веганський рух» — точніше, його спотворена версія — начебто прагне справедливості для тварин, але чомусь уперто не бачить кореня проблеми: зосереджується лише на тваринах, яких експлуатують заради їжі. Чому? Бо бачить проблему лише у жорстокості. Тоді виникає такий хід думок: «Якщо жорстокість до кішок і собак засуджується більшістю, то чому б не зробити так, аби жорстокість і до свиней і корів засуджувалася так само?» У підсумку рух намагається поширити на інших тварин те саме ставлення, яке люди зазвичай виявляють до собак і котів. За допомогою таких запитань його представники намагаються підняти статус корів, свиней чи курей до рівня собак і котів.
Але чи замислювалися ви, який саме цей рівень? Чому автоматично припускають, що становище собак і котів є еталоном справедливості до тварин? Усі ці розмови завжди виглядають як заклик ставитися до свині так само, як до собаки, але чому б не подивитися критично на саме становище собаки?
У результаті виходить парадоксальна ситуація. Експлуататори не вважають собак і котів жертвами, бо їх нібито люблять. Так само й ті, хто вважає себе веганами, не вважають за потрібне говорити про них як про жертв, бо порівнюють їх із тими, кого вбивають заради плоті. Зрештою тварини, які є жертвами експлуатації, завжди залишаються за дужками цієї дискусії.
Що таке взагалі любов? І чи так звана любов завжди виключає експлуатацію? Якщо ми замислимося критично, а не сприйматимемо її як абстрактне слово, яке одним своїм існуванням знімає будь-які моральні питання, то виникає чимало незручних моментів.
Наприклад, чи перестає хтось бути жертвою лише тому, що його гнобитель називає свої дії любов’ю? Адже неможливо заперечити, що педофіл, найімовірніше, вважає любов’ю своє прагнення до тіла дитини, а схильний до контролю партнер в аб’юзивних стосунках стверджує, що саме любов штовхає до контролю кожного кроку.
Можливо, любов — це бажати блага іншому заради нього самого, а не заради власної вигоди; ставитися до нього як до окремої особистості, а не як до засобу задоволення власних потреб; не прагнути володіти ним чи підпорядковувати його.
Як бачимо, у це поняття кожен вкладає свої сенси. Звісно, справжня любов — це безкорисливість, а не одержимість, яка живить его. Але чи так само думає той, хто має експлуататорську ментальність?
Зрештою, коли ми говоримо про собак і котів, то що саме маємо на увазі під любов’ю? Йдеться про любов до конкретної особистості зі своїми бажаннями, суб’єктивним досвідом та потребами, яка має бути вільна від експлуатації? Чи йдеться про любов до істоти, існування якої повністю відповідає очікуванням людини на рівні любові до гарного серіалу чи пачки чипсів, тобто до чогось, що задовольняє потреби й є джерелом припливу дофаміну? Люди часто говорять про любов до собак і котів і не лише до них, до всіх, кого вони звикли називати «домашніми улюбленцями». Навіть це поняття нібито передбачає любов. Але при цьому саме люди вирішують, коли вони народяться, як минатиме усе їхнє життя від народження і до смерті в ім’я цієї «любові». Звісно ж, заради любові, а як інакше? Вони також вирішуватимуть, кому їх подарують чи продадуть, можливо, вбиратимуть у костюми, або використовуватимуть як експонат на виставках. Насправді перелік можливих сценаріїв нескінченний. Прикро, що більшість із цих речей настільки нормалізовані, що їх майже ніхто не сприймає як несправедливість. Навпаки, їх сприймають як доказ любові.
Але якщо любов означає повне право вирішувати за когось його мету існування, то чи не починає це слово втрачати будь-який зміст? Можливо, проблема полягає в тому, що ми дуже часто плутаємо любов із емоційною прив’язаністю заради вигоди для себе. Людина цілком може бути прив’язаною до когось і водночас не бачити в ньому рівного. Людина цілком може любити те, як служить їй раб, але не вважати його гідним існувати для самого себе. Вона може навіть жертвувати власним комфортом заради когось і при цьому не ставити під сумнів своє право володіти ним.
Як ми з’ясували, це розмите поняття, у яке кожен вкладає свої сенси, а отже любов нічого не говорить нам про наявність або відсутність експлуатації. Інакше можна було б виправдати будь-яке гноблення, щойно той, хто вчиняє несправедливість, починає називати її любов’ю. Тож про яку таку любов йдеться в тій фразі? Чи йдеться про любов до самих тварин як особистостей, які існують заради себе, а отже всім серцем прагнуть звільнення від експлуатації? Чи про любов до ролі, яку вони виконують у людському житті? Здається, відповідь очевидна, якщо їх навіть не вважають за жертв.
Коли жертв не вважають за жертв, то це хіба не фіаско руху, який покликаний їх звільнити?
Здається, план умовного злого генія таки набирає обертів, адже сучасний дискурс про тварин зосередився на споживанні та стражданні й майже перестав говорити про використання як таке. Складається враження, що для багатьох людей проблема починається в момент забою чи очевидних страждань і закінчується там же, тоді як усе, що відбувається до цього, тобто ідея володіти кимось і використовувати тварин заради власної вигоди, — цілком ігнорується.
Саме тому, перш ніж говорити про собак і котів як про тих, кого любимо, варто поставити запитання: ким вони є насправді та яким чином взагалі виникла ця категорія тварин, яких ми звикли називати домашніми улюбленцями?
Категорії, створені людиною, або звідки взялися «свійські», «домашні улюбленці» та «дикі»
Побутує думка, що є три категорії тварин: «свійські», «домашні улюбленці» та «дикі». Цей поділ настільки вкорінений у мисленні, що здається природним порядком речей, який просто існує й узагалі не потребує пояснень. Цього поділу навчають змалечку — у дитячих садочках, школах, книжках, рекламі тощо. Та насправді тварини — це просто тварини. Вони народилися, щоб бути собою, проживати свій суб’єктивний досвід, а не для того, щоб підлягати людським категоріям.
Чи замислювалися ви, звідки бере початок цей поділ і чому він узагалі існує?
На перший погляд це звичайна класифікація, але якщо придивитися уважніше, то можна помітити, що вона описує не тварин, а те, яку мету існування їм приписує людина.
Наприклад, «свійські» — це ті, що існують для використання як їжа та сировина для одягу. Навіть цікаво, що сама етимологія слова відображає ставлення людини до таких тварин. Праслов’янське svojь означало «власний», «той, що належить до свого кола». Від цього кореня і утворилося слово «свійський». Його первісне значення — «той, хто належить своїм». Це значення виникло історично разом із процесом одомашнення (поневолення тварин) та розвитком тваринництва (рабства тварин).
«Домашні улюбленці» — це ті, хто має давати емоції й компанію, створювати відчуття тепла і присутності в людському житті. Буквально це той, хто живе в домі й користується прихильністю господаря. Чи ж це не завуальований спосіб сказати «мій домашній улюблений раб»? Знаєте, цей вислів так само, як і попередній, акцентує увагу не на самій тварині, а на ставленні людини до неї, не підкреслює її суб’єктність, а навпаки стирає її. Так само як слово «свійський» походить від поняття «свій», фраза «домашній улюбленець» описує тварину через її місце в людському домі та через її функцію під владою людини.
Та в цьому поділі вважається, що є ще одна група тварин — «дикі», себто ті, які не поневолені (одомашнені) й живуть у природі. Вони вважаються чимось на кшталт екзотики чи трофея, який можна запроторити до зоопарку, переслідувати у природі або полювати. Хотілося б сказати, що слово «дикі» є синонімом слова «вільні», але це не так, попри те, що вони часто живуть у природі, якою вона є сама по собі, людська експлуататорська ментальність не робить винятків. «Дикі» не означає відсутність стосунків пана та раба, а радше відсутність стабільного фізичного поневолення. Історично це завжди є питанням часу, технологій і можливостей, доки тварини вважаються власністю людини.
Якщо ж відійти від усталеного сприйняття і глянути на це як на історичний процес, то можна помітити, що цей поділ не виник сам по собі, а сформувався поступово через поневолення тварин заради людської вигоди, тобто те, що ми сьогодні називаємо одомашненням. Узагалі термін «одомашнення» є надто м’яким способом описати процес, який тривав тисячі років і ґрунтувався на постійному відборі, відбиранні свободи та втручанні в життя тварин.
Початок цього процесу зазвичай датують 10–15 тисяч років тому, коли ранні людські спільноти перейшли до перших форм осілості та землеробства. Саме в цей період почалося систематичне поневолення тварин. Спочатку це були дикі популяції, які поступово почали жити поруч із людськими поселеннями, використовуючи залишки їжі та змінене середовище. Проте ключовий момент полягає в тому, що люди дуже швидко почали не просто «спостерігати» за цим процесом, а активно втручатися в нього, відбираючи тих тварин, які були менш агресивними, більш передбачуваними або просто зручнішими для людини. У випадку собак це втручання почалося щонайменше 15–20 тисяч років тому, і найімовірніше пов’язане з вовками, які поступово адаптувалися до життя поруч із людьми. Але важливо не те, що вони самі наблизилися до людей, а те, що люди почали закріплювати саме ті лінії, які демонстрували найменшу агресію і найбільшу схильність до підпорядкування, фактично формуючи новий тип тварини через довготривалий відбір.
Пізніше, у різних регіонах світу, цей процес розвинувся в те, що ми зараз називаємо селекцією: контрольоване розмноження з метою закріплення певних ознак. У сільському господарстві це призвело до появи тварин, цілеспрямовано виведених для максимальної продуктивності — корів із підвищеним утворенням молока, курей із прискореним ростом, свиней із певними фізіологічними характеристиками, що робили їх ефективнішими в системі виробництва їжі. У випадку собак цей самий принцип використання був спрямований не на продуктивність, а на поведінкову та емоційну керованість. Саме тому сучасні породи собак настільки відрізняються одна від одної не лише зовнішньо, а й за рівнем активності, залежності від людини та здатності до соціальної взаємодії, і це не «природна різноманітність», а прямий результат селекційного тиску. Коти довгий час залишалися більш автономними, але й вони були залучені до цього процесу через непрямий відбір: ті особини, які краще адаптувалися до людських поселень і контролювали популяції гризунів, мали більше шансів вижити поруч із людьми й передати свої риси далі, що також поступово сформувало сучасного домашнього кота — вид, глибоко залежний від людського середовища, навіть якщо ця залежність менш очевидна. Те, що люди почали цілеспрямовано відбирати тварин за корисними для них ознаками — продуктивністю, розміром, характером, якістю плоті, молока чи вовни, лише вкотре доводить, що проблема виникла через людську ментальність і бажання використовувати тварин, а не через індустрії, які є лише наслідком. Це поступово призвело до формування порід тварин для виконання різних функцій — як тяглова сила, джерело їжі або сировини.
У XVIII–XIX століттях формується науковий підхід до селекції. Значний вплив на розуміння штучного добору мав Чарльз Дарвін, який показав, що зміни у тварин можуть відбуватися через накопичення відібраних ознак і порівняв цей процес із природним добором. Його спостереження стали теоретичною основою системного розведення порід і закріплення бажаних характеристик. Паралельно починається активне формування стандартизованих порід родини бикових (так званої «великої рогатої худоби». За однією з етимологічних версій, воно пройшло шлях від значення «убозтво» через поняття «вбоге майно» й «майно» до назви тварин як частини людської власності), овець і коней, а селекція стає частиною аграрної економіки.
Після відкриття законів спадковості Грегором Менделем у XIX столітті селекція отримує генетичне підґрунтя. Це дозволило пояснити механізми передачі ознак і зробило можливим точніше прогнозування результатів схрещування. У XX столітті селекція переходить у промислову фазу: широко застосовуються штучне осіменіння, контрольоване схрещування та інтенсивний добір за продуктивністю. Це спричиняє появу порід, орієнтованих на максимальну ефективність для людської вигоди.
Сучасний етап селекції характеризується використанням геномних технологій, аналізу ДНК та методів редагування геному, таких як CRISPR. Це дозволяє безпосередньо впливати на спадковий матеріал і створювати тварин із заданими характеристиками, зокрема стійкістю до хвороб та адаптованістю до кліматичних змін. Таким чином, історія селекції тварин демонструє перехід від одомашнення до високоточних біотехнологій, де тварини дедалі більше розглядаються як об’єкти використання.
Як бачимо, цей поділ є наслідком того, які функції та мету існування приписала людина тваринам. Він дозволяє сприймати експлуатацію як щось обмежене лише однією категорією тварин, тоді як дві інші нібито залишаються поза нею. Ось як це сприймається більшістю і навіть тими, хто вважає себе веганами:
• «свійські» — очевидна експлуатація
• «дикі» — начебто поза експлуатацією взагалі
• «домашні улюбленці» — не експлуатація, а любов чи симбіоз.
І ця конструкція, погодьтеся, майже ідеальна, аби не ставити під сумнів наші стосунки з тваринами.
Опіка — вимушений наслідок попередньої несправедливості
«Ну добре, добре, якщо собаки та коти не самі стали такими, а їхня залежність не виникла сама по собі, то що ви тепер пропонуєте? Викинути їх на призволяще?» — це перша фраза, яку можна почути, щойно мова заходить про експлуатацію котів і собак. Здається, тих, хто виголошує такі абсурдальні тези, зовсім не бентежить, що вони займаються підміною понять. Це нагадує гру в зіпсований телефон, коли людина почула зовсім не те, що їй сказали. Поміркуймо, якщо ми визнаємо, що саме людина зробила цих тварин залежними від себе, визнаємо, що вони особистості, то чому раптом має бути байдужість до вже існуючих жертв? Хіба відповідальність за наслідки власних дій — не те, що ми винні жертвам? Та хіба існування наслідків експлуатації означає, що вони виправдовують першопричину, через яку вони взагалі існують?
Здається, це одна з найпопулярніших маніпуляцій. Нам пропонують обирати між двома крайнощами: або продовжувати вважати нормальною експлуатацію тварин, або покинути їх напризволяще. Взяти відповідальність за наслідки своїх дій та надати опіку жертвам — такий варіант чомусь взагалі не розглядається. А знаєте, чому він навіть не спадає на думку? Тому, що в уяві більшості тварини — це ресурси для служіння людині, раби й іграшки, тож вони можуть існувати або для того, щоб служити людині, або, ставши непотрібними, опинитися на смітнику, мов річ.
Ніхто не заперечує факту, що опіка потрібна жертвам, але варто пам’ятати: сама опіка не є метою. Вона є лише вимушеним наслідком несправедливості — несправедливості, яку потрібно скасувати.
Так, ми не можемо перетворити сучасних собак назад на вовків, так само як не можемо зробити так, щоб зараз не існувало порід, виведених людиною. Ми не можемо просто відпустити на призволяще мільйони тварин, яких самі ж люди поколіннями позбавляли можливості жити самостійно. Але це зовсім не аргумент за те, щоб продовжувати створювати залежних істот та використовувати їх у своїх цілях.
Якби ми провели аналогію з несправедливістю щодо людей, то це виглядало б так. Уявіть, хтось викрав дитину, аби та служила господарю, зробив її залежною, а потім змушував народжувати нових людей, селекціонував за певними критеріями, щоб зробити їх максимально вигідними рабовласнику. Унаслідок цього ці люди були б повністю залежними, непристосованими до життя у суспільстві, без освіти і без базових навичок спілкування, без розуміння, як функціонує світ, поза рабовласницьким угіддям. Чи виникло хоч у когось тоді запитання: «То що, якщо ми проти рабства, то що робити з людьми, яких уже поневолили? Викинути їх напризволяще?» Ніхто не робить із цього аргумент на користь самого рабства. Бо зрозуміло, що якщо несправедливість уже існує, то вона покладає на нас відповідальність допомогти її жертвам, опікуватися ними чи допомогти адаптуватися, а не продовжувати цю несправедливість.
Із нелюдськими тваринами ситуація нічим принципово не відрізняється. Саме людина створила їхню залежність. Саме людина протягом тисячоліть відбирала тих, хто був хто був більш слухняним, більш керованим, більш прив'язаним до людини й менш здатним самостійно виживати.
Те, що собака, залишений на вулиці або взятий із притулку, не здатний вижити без людини, — не аргумент на користь того, що так і має бути. Це лише наслідок того, що людина створила раніше. Коли людина бере тварину з притулку під опіку, лікує її або доглядає за нею, вона не створює проблему. Вона намагається хоча б частково виправити наслідки тієї проблеми, яку людство створювало століттями. Надання опіки також не означає, що ми повинні надалі створювати жертв, щоб потім їм допомагати. Потрібно викорінити першопричину, щоб просто не було кого рятувати від нас самих.
Водночас варто звернути увагу на ще один дуже важливий момент. Сам по собі факт, що людина взяла собаку чи кота із притулку чи з вулиці, ще нічого не говорить про характер цих стосунків. Важливо те, ким тварина залишається для людини. Адже можна взяти тварину з притулку, бо розумієш, що тварини — особистості, а не речі, і справді прагнути допомогти цій жертві, яка вже існує і залежить від людини не зі своєї вини. А можна взяти її з притулку із зовсім іншої причини — заради власної вигоди. Скажімо, хочеться зробити подарунок дитині, використати тварину як антистрес або для компанії, щоб не бути таким самотнім, або як іграшку, з якою фото в соцмережах матимуть класний вигляд. У такому випадку змінюється лише місце, звідки людина взяла тварину, але необов’язково змінюється саме ставлення до неї, що і є причиною несправедливості.
Іншими словами, чи є надання опіки дитині з дитячого будинку, яка опинилася там унаслідок торгівлі дітьми, гідною справою? Безумовно. Чи взяти дитину з дитячого будинку заради того, щоб вона працювала садівником, швачкою або виконувала будь-які інші ваші забаганки, — це допомога? Очевидно, що ні.
Адже якщо інша особистість усе одно розглядається як засіб задоволення власних потреб, то чи справді ми проти несправедливості? Чи ми лише замінили купівлю на всиновлення, залишивши незмінним саме переконання, що хтось існує лише для того, щоб служити нам?
Можливо, саме намір і є тим, що дозволяє відрізнити допомогу від використання. Допомога виникає тоді, коли ми безкорисливо надаємо опіку та турботу комусь, хто зазнав несправедливості. Експлуатація ж починається тоді, коли навіть нібито допомагаючи, ми насамперед шукаємо вигоду для себе, а іншу особистість продовжуємо сприймати як засіб задоволення власних цілей.
Тому ці маніпуляції цілком недоречні. Питання зовсім не полягає у тому, чи потрібно надавати допомогу жертвам. Безумовно, потрібно. Йдеться про зовсім інше: про те, що ми не маємо морального права використовувати тварин для власної вигоди.
І поки це просте, але водночас чітке послання, що тварини — не ресурси для використання, майже не звучить ані в суспільстві, ані навіть у середовищі людей, які називають себе захисниками тварин, ми не можемо чесно говорити про визволення, якщо одночасно продовжуємо підтримувати несправедливість, від якої їх потім доведеться усе життя «рятувати».
Рецепт спрацював?
Тож, про кого таки не говорять, коли начебто говорять про емансипацію тварин? Іронічно — про самих тварин. Точніше, про них згадують у розмовах про рослинне харчування, але лише в контексті окремих жорстоких наслідків і майже ніколи не говорять про причину. Здається, розмови про страждання — лише спосіб пофлексити чеснотами. «Дивіться, я проти цього, ви теж можете проявити співчуття та доброту!». Але яка в біса доброта, коли це базовий мінімум — бути проти причини несправедливості, а не вдавати добродушного ангелочка, розводячи розмови про страждання та шматок тофу.
Знаєте, що змушує замислитися про реальне становище жертв ще більше? Якщо зараз подумки повернутися на початок цієї статті, до того самого умовного рецепту злого генія про знищення емансипаційного руху, то чи ж не складається враження, що він справді працює і, ба більше, виявився напрочуд ефективним?
Озирніться навколо. Абсолютна більшість сприймає веганство як спосіб харчування чи лайфстайл або на худий кінець як позицію проти страждань. Дискусії точаться навколо білка, вітаміну B12, рецептів, впливу на довкілля й клімат, користі для здоров’я; хештеги в соцмережах зі словом «веган» ряснять рецептами та відео зі спортзалу, де якийсь мачомен демонструє біцепси на камеру, чи якась пані вправно показує дупцю, присідаючи на камеру, а в описі профілю біля слова «веган» ставлять рослинку, так начебто це і є суть справи. Якщо ж мова все-таки заходить про тварин, то дуже часто вона зводиться до страждання. Майже ніхто не говорить про те, що людина не має права використовувати іншу особистість, а лише про те, чи достатньо вона при цьому страждає. І що менш помітне страждання, тим меншою раптом здається сама проблема.
Ось чому з’явилася ця дивна і недоречна ієрархія жертв. На одному кінці опиняються ті, кого вбивають заради плоті чи хутра. Далі — ті, кого використовують заради молока, яєць чи вовни. Ще нижче — ті, кого використовують для розваг, спорту чи роботи. А десь узагалі поза цією шкалою залишаються улюблені домашні раби, бо їх же «люблять». Про них теж можуть згадати хіба тоді, коли використання стало жорстоким. Тоді соцмережі заливаються обуреними дописами про те, що дитина розмалювала кішку фломастерами, чи якийсь чоловік підстрелив собаку заради розваги. Але чому ці жертви від початку опинилися в цій позиції, здається, запитувати не заведено. У результаті ми перестаємо оцінювати саме становище тварини й починаємо оцінювати лише ступінь її страждання. Якщо страждання здається меншим, якщо умови кращі, якщо тварину не вбивають одразу або взагалі не вбивають чи називають членом сім’ї, то багато хто перестає бачити сам факт експлуатації. Наче використання іншої особистості перестає бути використанням лише тому, що воно відбувається лагідніше на думку гнобителя.
Експлуатація не починається в момент жорстокості. Вона починається значно раніше — у ту мить, коли одна людина привласнює собі право визначати, для якої мети існуватиме тварина, і як її можна буде використати. Саме це переконання лежить в основі всіх форм експлуатації тварин, незалежно від того, чи йдеться про корову, молоко якої, призначене для її маляти, заберуть люди, коня, на якому їздять верхи, вівцю, з вовни якої зроблять черговий светр чи рукавички, собаку, якого розводять для використання в тестах, чи кота, якого купили в подарунок для донечки. Різними є лише способи реалізації цього переконання, але не саме переконання, яке породжує несправедливість.
Хіба руйнування емансипаційного руху вже не відбувається, коли веганство перестає бути позицією проти експлуатації й перетворюється на рослинну дієту або боротьбу лише зі стражданням? На вашу думку, емансипація полягає лише в тому, щоб зменшити страждання тих, кого ми використовуємо? Чи усе ж вона означає дещо інше — поставити під сумнів саме наше уявлення про те, що інші тварини взагалі мають існувати для людських цілей?
Якщо рух, який покликаний звільнити жертв від експлуатації, уже не помічає частину цих жертв лише через те, що вони експлуатуються в інших формах або в кращих умовах, і називає догматиками тих, хто вимагає скасувати експлуатацію всіх жертв і покласти край самій причині, то чи не означає це, що рецепт умовного злого генія спрацював навіть краще, ніж можна було уявити?
