Я — голос тих, хто мовчить. Я — тил для тих, хто не має тилу. Двадцять років мого життя — це шлях волонтерки, яка рятує тих, хто не може попросити сам.Коли прийшла війна, я не втекла. Я залишилася. І вже п’ятий рік кожен день — це нова сторінка, яку я гортаю крізь сльози, страх і боротьбу.
Початок шляху. Тварини завжди були моїм світом. Я бачила в їхніх очах прохання, яке не можна було залишити без відповіді. Я навчилася чути їхній біль і робити його своїм.
Війна:
Коли вибухи розірвали тишу, я знала, моє місце тут. Я стала надією для тих, хто без допомоги не вижив би.
Я не маю над можливостей, але я стираю всі межі. Я плачу, сміюся, боюся — та все одно борюся.
Коли прийшла війна, тиша мого притулку була схожа на колискову — тихе дихання врятованих тварин, шелест мисок, лагідний погляд тих, хто вже знав: тут їхній дім. Але одного дня ця тиша розірвалася.Вибухи стали новою музикою світу. Вони били по серцю, по стінах, по землі. Люди тікали, залишаючи все, що мали. Я теж могла втекти. Але я знала: якщо піду я — підуть і вони. А тварини не мають дороги, не мають голосу, щоб кричати про свій страх.Я залишилася. І з того дня кожен ранок починався не з кави, а з перевірки: чи всі живі, чи вистачить їжі, чи витримає дах над головою.
Сльози, сміх і страх. У війні немає рівноваги. Вона кидає мене з одного берега на інший: від сліз до сміху, від страху до відчуття сили.Сльози приходять тихо. Вони народжуються вночі, коли я бачу страх в очах тих, кого врятувала. Вони течуть, коли миски порожні, а я не знаю, чи вистачить корму на завтра. Це сльози безпорадності, але й очищення — вони змивають біль, щоб я могла знову піднятися.
http://send.monobank.ua/jar/7xdXJp7ktW
