Я рідко погоджуюся з президентом Трампом, але його останні суперечливі заяви стосовно України здебільшого правдиві. Вони здаються абсурдними лише тому, що західну аудиторію більше десяти років годували дезінформацією про Україну. Настав час розставити всі крапки над «і» щодо трьох ключових моментів, які висвітлюють, чому українці та колишній президент Джо Байден, а не лише президент Росії Володимир Путін, несуть значну відповідальність за розв'язання та увічнення війни в Україні.
По-перше, як нещодавно задокументовано переконливими судовими доказами і підтверджено навіть київським судом, саме українські праві бойовики розпочали агресію в 2014 році, яка спровокувала початкове вторгнення Росії на південний схід країни, включно з Кримом. Тоді в Україні був проросійський президент Віктор Янукович, який переміг на вільних і чесних виборах у 2010 році за значної підтримки етнічних росіян на південному сході країни.
У 2013 році він вирішив розвивати економічну співпрацю з Росією, а не з Європою, як планувалося раніше. Прозахідні активісти відповіли на це переважно мирним захопленням столичної площі Майдану та урядових установ, допоки президент врешті-решт не запропонував суттєві поступки в середині лютого 2014 року, після чого вони практично розійшлися.
Однак саме тоді праві бойовики, які контролювали площу, почали стріляти в українських правоохоронців і протестувальників, що залишилися на Майдані. Співробітники органів правопорядку відкрили вогонь у відповідь по бойовиках, які потім фальшиво заявили, що вони вбили беззбройних протестувальників. Обурені цією бійнею, яку влаштував уряд, українці рушили до столиці і скинули президента, який втік до Росії у пошуках захисту.
Путін відповів розгортанням військ у Криму та постачанням зброї на південний схід Донбасу від імені етнічних росіян, які вважали, що їхній президент був повалений недемократичним шляхом. Хоча ця передісторія не виправдовує російське вторгнення, вона пояснює, що воно навряд чи було «неспровокованим».
По-друге, президент України Володимир Зеленський сприяв розпалюванню війни, порушивши мирні домовленості з Росією і прагнучи отримати військову допомогу і членство в НАТО. Угоди, відомі як Мінські домовленості 1 і 2, були укладені за часів його попередника, президента Петра Порошенка, у 2014 і 2015 роках з метою припинення бойових дій на південному сході і захисту військ, які перебували під загрозою.
Україна мала гарантувати Донбасу певну політичну автономію до кінця 2015 року, чого, на думку Путіна, було б достатньо, щоб запобігти вступу України до НАТО або перетворенню її на військову базу для Альянсу. На жаль, Україна протягом семи років відмовлялася виконувати це зобов'язання.
У 2019 році Зеленський навіть проводив передвиборчу кампанію, обіцяючи нарешті виконати угоди, щоб запобігти подальшій війні. Але після перемоги на виборах він відмовився від цієї обіцянки, вочевидь, менше переймаючись ризиком війни, ніж бажанням виглядати слабким перед Росією.
Натомість Зеленський збільшив імпорт зброї з країн НАТО, що стало останньою краплею для Путіна. Отже, 21 лютого 2022 року Росія визнала незалежність Донбасу, розгорнула там війська для «підтримання миру» і зажадала від Зеленського відмови від прагнення отримати військову допомогу і членство в НАТО.
Коли Зеленський знову відмовився, Путін масовано розширив свій військовий наступ 24 лютого. Свідомо чи ні, але Зеленський спровокував російську агресію, хоча це, очевидно, не виправдовує подальші військові злочини Москви.
По-третє, Джо Байден також зробив вирішальний внесок в ескалацію та увічнення бойових дій. Наприкінці 2021 року, коли Путін мобілізував сили на кордоні з Україною і вимагав виконання Мінських угод, здавалося очевидним, що якщо Зеленський не поступиться, Росія вторгнеться, щоб принаймні створити сухопутний міст між Донбасом і Кримом.
Враховуючи, що Україна вже була екзистенційно залежною від військової допомоги США, якби президент Байден наполягав на тому, щоб Зеленський виконав вимогу Путіна, це б так і сталося. Натомість Байден, на жаль, залишив рішення за Зеленським і пообіцяв, що в разі вторгнення Росії США відреагують «швидко і рішуче», що Зеленський сприйняв як зелене світло, щоб кинути виклик Путіну.
Якби президентом був Трамп, він, швидше за все, не надав би такої гарантії, тож у Зеленського не було б іншого вибору, окрім як виконати Мінські домовленості, щоб запобігти війні. Навіть якби Зеленський все одно відмовився і спровокував Росію на вторгнення, Трамп відмовив би йому у праві вето на мирні переговори, яке Байден необачно наклав, заявивши: «Немає нічого про Україну без України».
Ця обіцянка трагічно підбадьорила Україну продовжити війну в очікуванні вирішальної військової допомоги США, яку Байден відмовився надати через страх перед ядерною ескалацією. Таким чином, Байден породив хибні надії в Україні, безглуздо продовжуючи війну, яка лише за останні два роки забрала сотні тисяч життів і поранила сотні тисяч людей, а лінія фронту змінилася менш ніж на 1 відсоток території України.
Основні положення угоди про припинення бойових дій очевидні, навіть якщо деталі ще мають бути узгоджені, як це почали робити Трамп і Путін під час сьогоднішньої телефонної розмови. Росія продовжить окупацію Криму та інших частин південного сходу, тоді як решта України не вступить до НАТО, але отримає гарантії безпеки від деяких західних країн. Найсумніше те, що такий план міг би бути реалізований принаймні два роки тому, якби президент Байден поставив надання військової допомоги в залежності від того, чи домовиться Зеленський про припинення вогню.
Ще трагічніше те, що будь-яка мирна угода, яка з'явиться після війни, буде гіршою для України, ніж Мінські домовленості, від яких Зеленський безглуздо відмовився через свої політичні амбіції та наївні сподівання на безмежну підтримку з боку США.
Автор статті — Алан Куперман, професор Техаського університету в Остіні, де викладає курси з військової стратегії та управління конфліктами.
Джерело — The Hill
