Взагалі-то, я по життю здебільшого вважав націоналізм чимось ну… таким собі. Звісно, маючи досить багато друзів і приятелів націоналістів (а також знаючи їхніх родичів), я не сахався, це не було якесь категоричне несприйняття. Просто я не зовсім розумів це явище, його зміст, для чого воно і яке його місце у сучасному світі. Проте багато у чому я був наївним і необізнаним (і це не виправдання, варто було більше вникати), багато що для мене існувало у відриві від контексту, дещо я тупо ігнорував (почасти тому, що не бачив, як вписати у контекст власне себе).
Тепер, виходячи з подій останніх років, і особливо — після вторгнення, яке вже нічого особливого нового не додало до розуміння, бо сюрпризи особисто для мене стосувалися інших речей, — так от, у мене є два висновки щодо націоналізму.
1. Націоналізм — це по факту стратегія захисту народу своєї ідентичности в умовах імперського тиску. Тобто, чим більший тиск з боку імперії, чим руйнівніші атаки, тим більше загострюється власне націоналізм, як відповідний опір, як реальна стратегія збереження себе і свого оточення, культури тощо. Коли люди живуть у мирі і добробуті, їх ніхто не ґвалтує, не виморює голодом, не розстрілює, не висилає у Сибір чи у табори, то вони однозначно спокійніше будуть ставитися до свого національного походження. Маю на увазі, вони просто знають, до якого народу належать, і це таке виважене, врівноважене знання, на якому нема потреби аж надто акцентуватись.
2. Націоналізм як певний ярлик вкупі зі стереотипами, тобто у його радикальному значенні, — це по факту лексема імперіалістична. Тобто її джерело — у певному наборі тверджень, які для імперії є нормою по замовчанню. Відступ від цих норм викликає в імперців обурення. Наприклад, обурення в них викликає бажання і прагнення певного народу до того, щоб самому давати собі раду — без неймовірно цінного імперського керівництва. Це для імперця щось неприродне, незрозуміле і нечуване, викликає бурхливу реакцію, і звідси народжується концепція націоналізму як обмежености, «хвороби», й самі націоналісти у цьому контексті — скажені люди із псячими головами, які відкидають тебе без раціональних причин. В якійсь мірі можна назвати це формою ксенофобії, реакцією на посил певного народу «Ми вас [при владі] не хочемо, ви нам не потрібні». Якщо ви нас [при владі] не хочете, міркує імперець, то значить, з вами щось негаразд, ви морально збиткові, хворі, обмежені etc.
Таким чином, коли націоналізм собі уявляє певний народ, і коли його собі уявляє імперець, — це два зовсім різні націоналізми.
Окремо слід зазначити, що є тонкий прошарок радикалів, які дійсно прагнуть дивного і не зовсім реалістичного устрою з ізоляцією і своєю ксенофобією, але насправді, їх небагато, як і будь-яких радикалів у будь-якій концепції.
