Соняшник приречений вічно слідувати за сонцем, зачаровано споглядати, не відриваючи очей. Так само серце поета, раз поєднавшись із мистецьким потоком, вже не відірветься від нього ніколи.
У соняшника були руки і ноги, і була душа. Він жив просте хлопчацьке життя. Не без своїх переживань і негараздів, але таке по-дитячому безтурботне. Він ходив купатись на річку і насолоджувався кожним променем, засмагаючи у піску. Він гасав по вулиці з ранку до ночі, аби лише довше побути з хлопцями, і не вертався додому на обід, бо знав, що більше не пустять. Він відкривав для себе щось нове, мав почуття: засмучувався, мріяв, розчаровувався. Сидів за партою, стріляв з рогатки, отримував поза вуха.
Але в житті кожного хлопця настає момент, коли він має стати чоловіком. До цього може привести багато речей, зокрема й поезія. Тоді відкривається зовсім інше бачення світу, настояне на літніх барвах і пахощах, і дозріле на дитячих спогадах.
І сонце вже не просто сонце. Буває й не помічаєш його, але воно день за днем сходить, аби світити для нас. І соняшники вміють цінувати такі моменти, цього простого людського щастя.
Варто лише дрібки світла, і отой зелений хлопака стане колись зрілим поетом.
