Гадаю, більшість з вас вже встигла ознайомитися з альфа-версією «ВМ6», а якщо ні, то прошу: https://app.demiplane.com/nexus/worldofdarkness
Ось що думаю про неї я.
Клани
Напозір, особливі merits, що у кожного клану свої й дають йому прикметні здібності, можуть здатися доброю ідеєю. Мовляв, вони додають кланам самости й своєрідности. Кожен з них стає впізнаванішим і виразнішим. Утім, якщо зробити ще один крок цим мисленнєвим ланцюжком, стає ясно, що точніше окреслений образ — це також і жорсткіша рамка. Ваш Носферату буде ховатися в Мороку від камер; ваша Бруха буде викликати Цілунком залежність; ваша Ґанґрелка буде знати мову тварин; а інші не будуть.
Ви не зможете грати проти типажу. І не зможете, граючи представницю одного клану, загравати з іншим. Не буде Равноски, що проникає у штаб-квартиру Інквізиції, — це можна тільки Носферату. Не буде Духівниці, що підсаджуватиме на Цілунок, як на наркотик, — це можна тільки Тореадоркам. Не буде Цимісхі спілкуватися з тварами, що населяють її родові землі, — це можна тільки Ґанґрелці.
Позбавлення суперечностей в ідентичності, її неприйняття, боротьби з нею позбавляє й глибини саму гру.
Нові види сказу теж бентежать. Чому Бруха нищитиме все, що їй указ, а Вентру… командуватиме? Носферату… збиратиме таємниці? Тореадорка… захоплюватиметься красою? Хіба це сказ? Як це співіснує зі сказом Голоду, лютим, панічним? Коли усе навколо себе рвеш на шмаття? Годі вже казати, що таким чином прибрали Спалахи, тобто зменшили кількість механік, що додають грі перцю й смаку.
Героїня
Не вірю, що це кажу, але об’єднання «запасу Крови» (господи помилуй) і «здоров’я» у «жи́ву» має певний смисл — це, мовляв, «життєва сила». Хоча, звісно, це укотре позбавляє гравчиню вибору (а, отже, й оповідального рішення): зцілюватися чи ні, йти у бій змордованою психопаткою чи бути прагматичною, розважливою неврозницею.
Також те, що сила Царин росте не з рівнем володіння Цариною, а з твоїм поколінням (а міць Крови — все, видалили?) — можливо добре. Це складно сказати не спробувавши.
От нижчий верхній поріг рівня Царини й менша кількість здібностей — це вже не D&D, а якийсь Overwatch чи Bloodhunt. Незлого слова про це від мене не почуєте.
Правила оповідання
«Прискорення».
По-перше, «being on a roll» — весело, коли стається само собою, і ви можете усім столом від душі повеселитися й посміятися. Коли це вбудовано у гру, то одразу згадуються прискорювалки з Mario Kart. По-друге, ця механіка наративно дисонансна: не завжди попередня перемога тобі помічна в майбутньому. Може, героїня після успіху втратить настороженість і щось упустить або втратить обережність і припуститься дурної помилки. Для випадків, коли минула перемога помагає в майбутньому, вже все є: «ти добре кинула для проникливости, тому збільшмо тобі сукупу для переконування».
«Драма».
Оповідачці не потрібні механіки. Ми граємо не в Доту, а в симулятор режисерки. Нам не потрібні зайві механізми, рукоятки й тумблери. Нам потрібно, щоб від нас від’їбалися й не заважали писати сценарій, наводити камеру, робити склейки, відповідно до подій у грі.
Правила
Правила відстані — це не штанга, а повз площину воріт. Це D&D грається на полі; VtM же грається у «театрі уяви». І не тому, що ми претензійні чваньки (хоча це теж), а тому, що це створює різні ігри з різними ігровими досвідами й дозволяє розповідати різні історії, а також наголошує різні елементи гри: у D&D проходження й перемогу, а у VtM театральність.
Годі вже казати, що без поля відстані «близька», «мала», «середня» й «велика» взагалі нічого не значать й відслідковувати їх майже неможливо. І навіть тоді, коли можливо, це створює головняк і уповільнює гру. Це зайве, це непотрібне, це робить гірше.
Правила станів, руху й подібного — це повна о-D&D-тення гри.
Добре слово можу сказати лише про загальне підвищення рівня сили Царин. Це додаткові оповідальні можливості.
Обери зачинательку, про повадки забудь
Я завжди думаю про те, які у моєї героїні стосунки із зачинателькою. Це до біса важливо. І я згодна, що стосунки з нею визначають те, якою ти виростеш, якою станеш і, зокрема, які Царини розвиватимеш насамперед (тебе вона мучила — ти розвиваєш Дужість, щоби проявляти закуту в тобі агресію, або Підкорення, щоби самою стати аб’юзеркою й ніколи більше не бути жертвою, або щось ще). Однак мені це подобається робити в межах Царин, рідних твоєму клану. Я не бачу наративного ланцюжка, як маніпулятивна зачинателька допомагає Ґанґрелки розвинути Велич чи Підкорення.
Я бачу дойлівське пояснення, але не ватсонівське.
У цьому хижацькі повадки значно витонченіші. Я бачу закономірність: як за життя виробляється звичка ходити у певні місця певними маршрутами, їсти певну їжу, так і у посмерті виробляється звичка полювати у певний спосіб, відповідно, на певних людей, відповідно з певними почуттями й переживаннями, а отже й Відголосом — надприродним стугоном, що живить твої надприродні сили.
Світ
Світ ШІ і постправди — це дійсність. Від неї не втекти. І будь-яка гра, події якої розгортаються у сучасності, має з цим стикатися, неодмінно перетворюючись на кіберпанк. Закривати на це очі — не варіянт.
Однак чому Нова Інквізиція, умовно нещодавно введена, повністю викреслюється з оповідання? Хіба вона не виконувала безліч корисних функцій і ролей? Вона замінила Шабаш як загрозу; додала альтернативних покарань за порушення Маскараду (на додачу до тих, що чекають від Гайдука й Княгині); була оповідальною паралеллю до безкарности, жорстокости й корумпованости Кревняцького суспільства — це і лише перше, що спадає на думку.
Висновок
Я завжди вважаю, що передчасні висновки, а надто про «альфа» версії робити не варто. Однак вже можна зробити висновок про напрямок, у якому обрали розвивати «Маскарад»: він тупиковий. Уподібнюватися конкуренту — це ставати його дешевою, вторинною копією. Він ніколи не привабить навіть стільки ж людей, скільки нещодавно вийшле вампірське доповнення до D&D, а надто не привабить тих, хто багато чує про D&D і майже нічого про VtM. «Що таке той “Маскарад”?» — запитає вона, і у відповідь отримає не «Геть інша річ! Справжній театр, в якому ставиться напружений і романтичний горор», а «Як де-ен-де, тільки гірше».
